Загублена

Розмір шрифту: - +

2

 

- Твій час закінчується – продовжував незнайомець – мої сили покидають мене, я не можу довго підтримувати життя…твоє життя. Найважче було знайти тебе. Мені так шкода, але я беріг тебе як міг…я був поруч завжди…кожної хвилини, невже ти не чула мого шепоту? Не зміг відвоювати тебе у тої прірви, яка забрала тебе. Твій вибір ..я не маю влади над ним. Ти згубила себе, спалила мої крила…

Загублена…загублена душа...прости мені… Найважчий гріх на тобі. Те, що чекає тебе після смерті, не сила і уявити. Я не лякаю…я прошу…ще поки є час, врятуй себе.

Це не могло бути правдою. Хіба вона могла заподіяти собі таке? Сама??? Намагалася пригадати бодай щось, але порожнеча і тільки страх…липкий важкий, стискав плечі і дихав у спину.

- Як давно…я тут?

- Третій місяць…я не міг знайти тебе…я не міг залишати тебе тут надовго…саму.

- Але я не розумію…якщо я ще жива, то чому стою тут? Я мала б воз'єднатися з тілом…або покинути його назавжди.

- Не ти вирішуєш…тепер. Свободи вибору вже не маєш. А те, що тримає тебе тут – моя допомога і невинна ненароджена душа, яку ти потягла з собою у прірву.

Незнайомець взяв її руку і притулив до маленького пагорбка внизу живота. Там билося життя, боролося за виживання, незважаючи на обставини, прагло народитися, ще зовсім маленьке, але таке сильне і відчайдушне. Воно хотіло жити…

- Не засуджуй – крикнула – не засуджуй мене, ти не знаєш – і не стало слів, тільки крик з грудей наполохав її саму. Ніби сотні блискавок і гаряча лава спалили свідомість…і згадалося все.

***

Сліпе кохання зводило з розуму. Таємні зустрічі наповнювали життя сенсом. Все інше відійшло на другий план: навчання, друзі, все. Був тільки Він, такий розумний, досконалий, старший за неї, викладач її ВУЗу, професор прикладної психології, за сумісництвом її коханий. Щастю не було меж, як Він міг закохатися в неї, звичайну студентку?! Спочатку довгі розмови, недвозначні погляди, проста цікавість, яка з часом переросла в дещо інше, таке щире і ніжне для неї. Щасливі вечори в готельних номерах і довгі хвилини очікування в розлуці. У нього була сім"я, і вона це знала. Неодноразово хотіла поставити крапку, але сміливості не вистачало, сміливості відмовити собі бути щасливою...

Вона вірила, що стане єдиною для Нього...але диво не здійснювалося. 

Крапку у стосунках поставили дві полоски. Яка щаслива і схвильована бігла до нього того сонячного ранку, щоб розповісти. Він зрадіє, адже так давно мріяв про сина....

- Народиш...але мені тепер не потрібні діти...Я не знаю...що скажуть люди?!

Люди.....

Яке їм діло до нас?....

Яке тобі діло до мене....

Так стидно...за те що довіряла, любила більше за себе...

Вона не пам'ятала, як опинилася на дорозі. Хотілося втекти від людей в інший кінець Всесвіту, не ловити на собі погляди перехожих, хотілося бігти і дерти на собі шкіру, зняти з себе це тіло і жбурити як стару ганчірку, геть. Відчай перостав у ненависть, до Нього, до себе, до всіх. Хотілося вмерти. Закрити очі і перестати бути. І вона закрила. 

ВІдкрила очі, і знову білі стіни. Одиноке ліжко. Реанімація. 

- Прости мені - вхопилася за руку свого Ангела - прости. Я хочу жити...хочу! Мене здолав відчай і страх, я не думала...я не хотіла...Допоможи. Ти можеш?

- Я вже не можу. Не в мене прощення проси... Ти знаєш...що робити далі...

***

Вона блукала вулицями міста, стомлена, загублена душа. Дивилася на живих і заздрила їм. Цього ранку в кожного з них є можливість почати нове життя, але більшість, як і раніше, буде молитися на попіл і плакати над болотом. Які ви дурні...

А, може, і для неї не все ще втрачено...Вона прийде до Нього і буде просити прощення, так як ніколи нічого не просила, щиро...наскільки їй вистачить сил, бо Він обіцяв, що спасеться кожен, хто  буде просити. Іти ставало все важче, чим ближче до Храму, тим більше пекло в босі ноги. Кудись подівся одяг і взуття...а може його і не було ніколи...Подумки молилась...можливо, вперше за довгі роки...вона не пам'ятала. 

Біля сходинок впала. Руками затулила очі.

- Я більше не можу. Боже, врятуй, допоможи!

Здалеку почулося страшне завивання. Великі чорні пси бігли, здригали землю під собою. Вона хотіла бігти, але ноги не сила було зрушити з місця, мов скам'яніла брила на сходах, вросла у землю. Затулила голову руками, приготувалася до кінця. Скажені пси лизали чорними язиками ноги, важко дихали в лице. Страшенний сморід не давав дихати. Здавалося, секунда - і відкусить голову, порве на шмаття. То нехай, аби лиш швидко і не мучитись...

Пронизливий свист зупинив час, пси відступили, і тільки важке дихання видавало їхню присутність. Щось страшне підступило до неї. Вона відчула це всім єством, хоча й не бачила нічого.

- Моя - прошипіло так близько біля вух, ніби в самій голові. - ммм...жива ще...я почекаю. 

І знову тиша. Відчула, як щось тепле і рідне тримає за руку. Хотіла відкрити очі, але повіки налились свинцем, не могла. Так добре було, спокійно. 

- Все добре - почула знайомий голос. Він пригорнув до себе, і від того прибавилось сил. Врятована. Прощена. Розплющила очі. 

- Що то було? Таке страшне...я думала то мій кінець...

- Люциферові пси...кара самогубців. Не бійся, все позаду.  - заспокоював, - тепер позаду. Ти боса...як і я. То де твоє взуття? Листопад надворі. - і засміявся. 

 

 

 



Дерпак Ірина

Відредаговано: 05.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись