Залізний пес

Розмір шрифту: - +

Залізний пес

Я ступила на залізну підніжку вагона, підхопивши свою валізку, і вже разом з нею зайшла в тамбур поїзда. Поки я тягнула за собою багаж по вузькому проходу, шукаючи наше купе, Аня йшла позаду й посміювалася:

- Ну хто ж на рок фестиваль з валізою їздить?

- Я, - відповідала їй, теж сміючись, - мені так зручніше.

Ми зайшли в купе, воно було порожнє. Через запилене вікно в приміщення лилося жовтувате світло вечірнього сонця. В вагоні було задушливо, а поїзд мав рушити лише за п'ятнадцять хвилин, тож ми вийшли на перон подихати повітрям. Я купила прохолодної води в дорогу й ми повернулися до купе.

Аня дістала зі свого рюкзака дві пластикові пляшки з рідинами — прозорою моршинською й темною кока-колою — принаймні про це свідчили надписи на етикетках. Хоча насправді в ємностях, мімікрувавши під попередніх жителів, плескалися горілка й коньяк.

- Будеш? - запитала в мене Аня.

- Ні, я ж тільки вино...

- Добре, - кивнула вона й налила собі в склянку трохи коньяку.

Поїзд рушив. Аня попивала “колу” й розповідала про те, як вони класно розважалися на “Захід-фесті” минулого року - їздили великою компанією, ночували в наметах в лісі. Я згадала декілька своїх ночовок на природі й один похід Кримом — теж з наметами, й мовила:

- Сподіваюсь, для нас знайдеться житло. З душем і нормальною постіллю.

- Не пропадемо, - відказала вона й глянула на мобільний. - Вже десята.

Поїзд прибував у Львів дуже рано, тож я вирішила заправити постіль й спробувати заснути. Наші з Анею місця — верхні. Я сходила в туалет, почистила зуби, зняла лінзи і, в чому була, залізла на верхню полицю. В поїзді вже працював кондиціонер й зі стелі лилися потоки свіжого прохолодного повітря. Я приємно потягнулася, вмостила зручніше і почала дослухатися до звуку залізних коліс, а потім на диво швидко заснула.

Прокинулася я поночі від дивного звуку — вжух-вжух — чулося десь знизу, неначе хтось тер шершаву поверхню наждачним папером. Я відкрила одне коло й покосилася вниз. В купе було темно й лише зрідка у вікні вигулькував ліхтар, на хвильку освітлював приміщення й знову зникав. Вжух-вжух — продовжував йти звук з нижньої полиці. Я піднялася й тихцем глянула вниз. На секунду ліхтар освітив дві темні постаті, які сиділи одна навпроти іншої. Перевела погляд на Аню — та міцно спала.

Черговий ліхтар промайнув повз нашого вікна — і я встигла розгледіти величезні жовті кострубаті кігті на руці однієї з постатей. Іншою рукою постать тримала чималу пилку для нігтів, намагаючись зменшити розміри закручених рогових пластинок на своїй лівій кінцівці — вжух-вжух. Постаті тихенько перемовлялися, я почала дослухатися.

- Як вийдемо на станції, то не лети зразу. Давай по-людськи! - мовила постать з кігтями.

- Добре, - погодилась інша.

Розгледіти сусідів по купе було складно, але й я не намагалася — мені було достатньо побаченого й почутого, щоб принишкнути й вдати, ніби я міцно сплю. Насправді ж про сон можна було забути - мене неначе заціпило від страху. Я продовжила дослухатися, намагаючись розібрати діалог, який частково губився серед стуку коліс й шурхоту пилки — вжух-вжух, вжух-вжух. Мені навіть почав вижатися запах паленої кістки — мабуть, від спилювання тих пазурів здійнявся пил.

- Ми зразу на злет? — запитала постать, яка сиділа напроти потвори з пазурами. Голос був чоловічий, але якийсь награний — неначе він підлещувався до співбесідника або боявся його.

- Ні, спочатку до М'ясника — треба забрати замовлення! Забув? - роздратовано відповіла інша фігура, та що з пазурами. Голос видавав натуру власну. Судячи з тональності, це була жінка.

- Так-так, - винувато забурмотів чоловічий голос.

Вони ще про щось перемовлялися, але розчути діалог було складно. До мене на верхню полицю долітали лише уривки - “щоб вони повиздихали”... І знов — вжух-вжух... А потім чую - “кинув у болоті”, ... “потруїти цю шушваль”...

Ой леле, що ж то за істоти? Я боялась видати себе. Стримувала дихання.

Здалося, що на вулиці почало сіріти. Постаті теж це помітили, зразу заворушилися — підхопилися й покинули купе, залишивши по собі запах паленої кістки. Я полегшено зітхнула, проте сон до мене так і не прийшов. За декілька годин задзвонив будильник — скоро наша станція. Я спустилася вниз, все ще з острахом й відразою окинула оком простір, - від нічних гостей на нижніх полицях не залишилось й сліду.

Я вмилася й повернулася до купе. Аня вже прокинулася.

- Привіт! - сказала вона. - Як спалося?

- Не питай, - відповіла я.

- Добре, - сонно посміхнулася вона й почалапала до туалету.

Коли Аня повернулася, я вже пила чай. Від чорного напою, який роблять в українських поїздах, натщесерце мене завжди трохи нудить. Поїзд стишився - ми під'їжджали до Львова.

- Ти вночі не прокидалася? Нічого не чула? - нарешті зважилася я запитати подругу.

- Ні, спала як вбита. А що?

- Та якісь дивні в нас сусіди по купе були, - обережно повідомила я.

- А! Бачила я їх пізно ввечері, коли ти вже заснула, - мовила Аня. - Дуже неприємна парочка: він такий підлабузник — видно, що все життя крутиться під підбором жінки. А вона — теж... та ще фурія.

- Ого, то ви ще й роззнайомилися? - здивувалася я.

- Не тільки роззнайомилися, а ще й посварилися, - незадоволено буркнула Аня. - Літні люди, а повагу не викликають. Неприємні особистості, ще антисемітизмом переповнені по вінця. Ой, все! Не хочу й згадувати.

- Далеко вас розмова завела! - зводжу від подиву брови.

Від отриманої інформації мені зразу полегшало — то були люди, просто неприємна пара літніх людей...

Ми придбали квитки на електричку і я помчала у найближчий маркет купити собі вина. Мені здалося, що вибрала я напій швидко, та й на касі була невелика черга. Але коли я випурхнула з магазину, стало зрозуміло - на електричку ми не встигли — вона саме від'їжджала від перону. Аня була спокійна, як скеля. Ми купили квитки на наступного залізного пса й сіли на лавку чекати...



Покахонтас Кампучійська

Відредаговано: 03.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись