Запали мене

Розмір шрифту: - +

Розділ 8

Вже через 30 хвилин я була в лікарні,підійшла на реєстратуру і мене направили в 6 плату на 5 поверсі…я дуже давно не бачила батьків, я не знала про що з ними говорити, це дуже важко тримати в собі стільки таємниць, і не ділитися ні з ким. 

Про ці події не знала навіть Оля , вона вся погружена в навчання , і навантажувати її ще з своїми проблемами я не хотіла, вона і так дуже багато зробила для мене після мого чергового зриву,коли я навіть задумувалася про самогубство. 

Ось я вже перед палатою,тремтячими руками відкриваю двері,заходжу і бачу статуру сивого чоловіка ,сидівшого біля такої ж сивої жінки. Батьки за цей час дуже змінилися, можу навіть так сказати-постаріли, хоча їм немає ще і 50-и років. 

-Лія? - здивовано запитав мене батько.-Яка зустріч ,як ти сюди потрапила?І взагалі чому ти тут ? 

-Доброго Дня! Марк Олексійович, і я дуже рада вас бачити- я підбігла до батька і з всією силою обійняла його. Він і досі залишився таким худим , навіть схуд ще більше, але як було відчувати його теплоту і любов поруч, а не на відстані. 

Мама спала , вона сама на себе не була схожа, хвороба повністю змінила її зовнішній вигляд , та і все життя цілком.Вона пішла з олюбленої роботи, батькові теж довелося покинути , але ніхто з них не розчаровувався через це, вони залишалися такими ж , як і колись, жживучи сьогоднішним днем. 

Ми з батьком вирішили не будити покищо її, та і залишаюсь я тут близько на чотирі дні, тому час з мамою поговорити в мене ще є. Ми вирушили в їдальню, тому що я була голодна, і це було єдине місце де можна було спокійно поговорити. 

Я розповіла батьку за життя в Нью-Йорку, він вперше за все моє життя дійсно гордився мною, хоч я і не отримала покищо жодної освіти, зате я маю роботу, житло…але якби він знав за що я все це отримала. Ми говорили з ним близько трьох годин , і вирішили піти до мами в палату… 

Ми почули якийсь дивний звук…ввійшовши в палату ми побачили маму лежавшу на підлозі, серце одразу припинило битися,ноги відмовляло , розум почав затуманюватися…я боялася втратити свідомість, батько в цей час кликав лікаря…все було як в самому найкошмарніому сні.Що буде з моєю матусею? Я не витримаю її втрати , а що про батька казати ? Він любив її дійсно щирим коханням , таким яким , ніхто інший не зміг би її полюбити. 

Я стояла біля Реанімації і чекала висновки лікаря, батько в цей час лежав в палаті …він втратив свідомість і лікарі вимушені були дати йому заспокійливе…мої руки тремтіли, я кожною клітинкою хвилювалася за неї. Ходила вздовш коридору туди і назад , як ніби це чимось могло прискорити час очікування. 

Пройшло декілька годинЮ лікарі все ще не виходили…і ось двері відчинилися, лікар попросив пройти за ним в його кабінет… 

-Шановна…- Лія !- перебила я його.- Шановна Лія, ми робили все можливе , але врятувати життя вашій матері не вдалося , було занабто пізно…утворений тромб біля серця убив її. 

Шок, сльози на очах…зрив емоцій , відчайдушний крик … 

-Мама , моя рідна мама…ні це не можливо, чому , чому ви не врятували її … це ваша робота, рятувати життя людей, а не заганяти їх в могилу…-Лікар лише важко видихнув і протягнув мені стакан з водою , в яку перед цим накапав декілька капель заспокійливого… 

Як я повідомлю про це батькові, в голові творилася каша, голос тремтів , і все моє тіло теж, але я мусила йому це сказати…він все ще спав після заспокійливого, але коли я взяла його за руку він прокинувся… 

-Лія , доню , що там ?-він одразу почав питати за маму,а я сиділа в повному ступорі біля нього, незнала як це сказати, але вирішила без затягувань… 

-Тату, вона…померла, лікарі не встигли врятувати її.- знову гіркий плач,крик душі… 

-Що? … це я в усьмоу винен , мені не потрібно було залишати її одну на такий довгий час…моя кохана…я хочу до неї, я мушу побачити її зараз. 

-Тату ти нівчому не винен , так мало статися , тут немає вини ні за ким , ні за лікарями , ні за нами. Побачити ми її зараз не можемо, нам потрібно відпочити,набратися сил,і завтра з новиими силами , як б це грубо не звучало …нам доведеться перевезти тіло мами в Україну ,домовитися про поминки…-я була виснажена, я бачила як шокований батько , і розуміла що це кінець, більше поряд її не буде. 

Я залишилася з батьком в одній палаті, лікар виписав нам заспокійливе яке ми прийняли…звичайно батько не знав про мою вагітність, та і я про ню зараз не думала…хоча лікареві сказала зо я вагітна, щоб після прийому не нашкодити дитині. 

Спалося взагалі дуже важко, я чула важкі всхлипи батька, вперше бачила щоб чоловік настільки гірко плакав…це кохання , іншими словами це ніяк не назвеш…щире,вірне , вічне-КОХАННЯ! Я вже навіть не мала сил плакати, тому просто всю ніч , переглядала на телефоні наші з мамою спільні фотографії. Якою ж вона тут була… 

Я зателефонувала до Містера Стефано і повідомила про смерть мами, він був шокований, але звонила до нього я не заради його шоку…мені потрібна була його допомога з перевезенням тіла … він одразу погодився, і сказав що вже через два дні тіло матері буде в Україні… 

Тим часом я домовлялася про все на рахунок поминок…батька вирішила не загружувати цими питаннями…він одразу як тільки лікар повідомив що ми можемо побачити її , підірвався з місця і пішов…я не йшла туди, мені дуже важко заразар бачити її…як би грубо це не звучало…але мої нерви не витримають цього, а дитина…я ж можу втратити її , і тоді Нейтан дуже розлютиться. 

Вже через пару годин літак був в Ізраїлі , і ми вирушили додому…виснажені , убиті горем…вдома нас чекало дуже багато справ, і політ мав бути довгим…але ми летіли додому…сказали б мені це коли мама була жива , я би була на сьомому небі від щастя, але зараз я зовсім немаю настрою…вимкнула телефон і весь політ дивилась в вікно, згадуючи найпрекрасніші моменти свого життя з НЕЮ… 

Такого повороту подій ніхто не очікував…наступні дві глави будуть також дуже емоційними…набираємось терпіння! 
 



Alexsandra Tkach

Відредаговано: 11.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись