Запроси мене

Розмір шрифту: - +

8

Джулі відкрила повіки і побачила, як слабке світло проникло до її кімнати. Було пізній ранок, годинник показував − 9:25. Вона одяглася, подивилася на свій заспаний вигляд і попливла до ванни. Ще з коридору дівчина почула, як мама порається на кухні і підганяє батька. Джулі в цей момент не дуже хотілося спускатися вниз, але все ж довелося. В їдальні був накритий величезний стіл, а з кухні доносився приємний аромат. Мама відразу ж обернулася, почувши кроки Джулі: 

− О, ти вже зволила прокинутися! Зараз поснідаєш і будеш мені допомагати, тому що твій бідний батько нічого не встигає. 

− Добре. А скільки буде осіб? Тому, що, судячи з учорашніх запрошень, їх буде чоловік двісті. 

− Не вигадуй. Лише п'ятнадцять. О Боже! − вона глянула на годинник. − Уже 10:00, через чотири години прийдуть гості. Поспішай, Джульєтто. 

− Мамо, п'ятнадцять гостей теж не мало. Розкажи, кого ти запросила? 

− Я запросила тих, кого вважав за потрібне бачити твій батько: місіс і містера Гастон, Вандерсонів, містера і місіс Ларвудів з двома маленькими дітьми, містера Тернера, місіс Нортон, містера і місіс Лейсі, містера Аристона, вдову місіс Стенлі. І всім потрібно догодити.

− Так, послужний список, як до прем'єр-міністра. Гаразд, якось впораємося, − посміхнулася Джулі. Це її «якось» перетворилося на проблему, коли залишилося півгодини, щоб одягнутися. І не просто вдягнути джинси і светр, а плаття, як у справжньої англійської леді. Джульєтта не надто любила такі наряди, але синє плаття василькового кольору обрадувало її. Воно зробило похмуру атмосферу не такою гнітючою. Дівчинка поспішно одягла сукню і подивилася в дзеркало.Плаття ідеально сиділо на ній, синій колір підходив до її очей і чорного волосся, щось навіть готичне було в її образі. 

Через десять хвилин почали приходити гості, і кожного потрібно було привітати. Першою, на здивування Джулі, прийшла місіс Нортон. Це була дуже смішна, горда старенька леді. Побачивши Джулі, вона посміхнулася і представилася: 

− Боже, дитино, яке миле платтячко! Я і не знала, що сучасні американки шанують англійські традиції. Потім вона привітала місіс і містера Роусенів, які були теж одягнені в англійському стилі: 

−Доброго дня! Я так рада, що в нашому кварталі з'явилися такі милі молоді люди. Я нарешті вибралася зі своготихого притулку. Я сподіваюся, ви не дуже засмучені переїздом? По собі знаю, що дуже важко звикнути до нового середовища проживання. І ще у вас чудова дочка. Така вихована і з гарними манерами. Зараз це дуже рідко зустрічається серед сучасного покоління. Я хоч і не маю онуків, але в підлітках розбираюся. Мій чоловік помер ще під час Другої світової, з того часу я сама і тому для мене велика радість прийти до вас на обід. Моя покоївка завжди готує під настрій, а в моєму віці вже важко справлятися по господарству. 

Далі вона розпитувала про сім'ю, але Джулі її не слухала. Час все йшов, і кожні п'ять хвилин хтось приходив з подарунками, привітаннями. Після місіс Нортон прибули − містер і місіс Гастон. Вони, як і місіс Нортон, подякували за запрошення, побажали щастя на новому місці. Обидва виглядали вельми поважно: їм було сорок сім років, їх діти давно покинули їх і вони витрачали свій час виключно на роботу. Містер Гастон був одягнений в чорний сюртук, який ідеально йшов під його вуса, а місіс Гастон у костюм бузкового кольору, який підкреслював її каштанове волосся і пом'якшував гострі риси обличчя і сірі очі. Далі зателефонувала вдова місіс Стенлі і сказала, що шкодує, що не зможе прийти через свою хворобу. Потім, як за помахом чарівної палички, стали з'являтися нові гості: містер Тернер, містер і місіс Лейсі і містер Арістон, містер і місіс Ларвуд з двома рудими і кирпатими дітьми. Коли всі майже були у зборі, мати Джулі почала хвилюватися, через те, що не було Вандерсонів:

− Де ж вони? Чому запізнюються? - адже, на її думку, − це були найбажаніші гості, не враховуючи містера Тернера, з яким батько Джулі подружився за такий короткий час. Ще й погода була «найкраща» для свята − небо, затягнуте сірими хмарами. Якраз в цей момент і постукали в двері:

− Джулі, чи не можеш ти відкрити двері? Напевно, Вандерсони, − прокричала місіс Роусен з кухні. 

Джулі послухалася. Вона поспішно попрямувала до дверей. На порозі, як і очікувала місіс Роусен, стояли місіс і містер Вандерсони, а позаду них безтурботно оглядався по сторонам племінник місіс Аннабель − Роберт, виблискуючи своїми зеленими очима. Місіс Вандерсон побачивши Джулі, відразу посміхнулася:

− Доброго дня, Джулі! Боже, як тобі йде це плаття! Вибач, що ми запізнилися, але були причини. 

Навіть містер Вандерсон посміхнувся, хоча на тлі Анни і Роберта, він здавався звичайною людиною, яка була не наділена ніякої привабливістю. Тільки його чорні очі були якимись особливими, вони манили, як безодня океану.

Племінник Аннабель просунувся вперед і зі звичним тоном звернувся до Джульєтти: 

− Моя тітка права, Джульєтто, ви сьогодні просто чудові, − сказавши це, він попросив дозволу поцілувати руку Джулі. На мить дівчинці здалося, що Анна якось скривилася, а потім хижо посміхнулася, у той момент її племінник знову звернувся до Джулі:

− Чи можемо ми увійти в будинок, Джульєтто? − ця фраза прозвучала не як благання чи прохання, це було схоже на наказ. В голові Джулі пронеслося: «Не впускай». Якась прихована загроза йшла від сусідів, які здавалися божими кульбабками. Дівчинка боролася з бажанням закрити двері і втекти, але мати Джулі з привітною посмішкою виглянула і відповіла: 

− Джулі, чому ти не впускаєш наших довгоочікуваних гостей? Прошу вас, заходьте!



Sabrina Loveless

Відредаговано: 15.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись