Запроси мене

Розмір шрифту: - +

3

 


Наступного дня Джульєтта прокинулася дуже пізно, але вона навіть не думала, що буде так солодко спати на новому місці. Згадуючи вчорашній вечір, дівчинка згадала, що лягла в ліжко стомленою і засмученою. Поступово апатія почала проходити і з'явився добрий настрій. Вона піднялася з ліжка і миттю спустилася вниз. Мама, як завжди, готувала, а містер Роусен, мабуть, пішов.

− Доброго ранку, мам! А тато, що пішов?

− Так, соню. Доки ти спала, він поїхав на роботу. Тобі, я бачу, добре спалося? - запитала мама у Джульєтти й привітно посміхнулася.

− Так. А що це у тебе, варення? − запитала здивовано Джульєтта.

− Так, це наша сусідка принесла, дуже приємна дівчина. Тобі ще треба повчитися в неї манер, − похитала головою мати.

− У кожного свої недоліки, мамо, пам'ятай про це, − відповіла дочка.

− До речі, я пообіцяла, що познайомлю її з тобою, − сказала місіс Роусен.

− Навіщо, мамо? Мені не потрібно суспільство якийсь нудної англійки, - заперечила Джульєтта.

− Ти зараз так говориш, але коли познайомишся ...

− Ні! Мені зараз ніхто не потрібен, крім власних думок. Навіщо ця нав'язливість. Всьому свій час, − з цими словами Джулі вискочила на вулицю.

Лондон пригнічував її, вона це відчувала. Ну чого не можна було все кинути і полетіти назад. Ця вічно похмура погода.

− Чому це трапилося саме зі мною? − вголос запитала дівчинка саму себе. Вона навіть не помітила, що з сусіднього будинку вийшла її нова «нудна» сусідка, хоча вона зовсім не була нею. Її золотаве волосся світилися здалеку, очі були, як весняна зелень, хода була, як у танцівниці з досвідом. Жінка була одягнена в блакитну сукню, і на вигляд їй було років двадцять. Вона повільно підійшла до Джульєтти з усією сусідської привітністю.

− Мої вітання! Ти, чому стоїш тут одна? − запитала вона. Від цих слів Джульєтта схаменулася і обернулася до незваної гості.

− Ви! Вибачте, я вас не помітила, − з усією ввічливістю відказала дівчинка.

− Та нічого, буває, − сказала сусідка.

− Я просто вирішила подихати свіжим повітрям, − відповіла Джульєтта.

− Зрозуміло. Мене звуть − Аннабель Вандерсон. І мені дуже приємно, що у нас такі нові сусіди.

− Вибачте мене ще раз. Я − Джульєтта Роусен, − посміхнулася дівчинка.

− Дуже приємно! - сказала місіс Вандерсон, потиснувши руку Джульєтті.

− А ви давно вже тут живете? −- запитала Джулі, розглядаючи свій будинок.

− Так, давненько. Я все своє життя прожила в Англії, − відповіла вона й пильно подивилась на свою співрозмовницю.

− Ви, так говорите, начебто пожили тут сто років, а не ... Вибачте мене, я не знаю скільки вам років, − зам'ялася Джульєтта, щоб не образити свою співрозмовницю.

− Мені двадцять три роки. І не слід особливо виправдовуватися. Давай на «ти», адже я ще не стара бабця, − засміялася місіс Вандерсон, своїм по-дитячому наївним сміхом.

− Добре, давайте. Просто мама завжди вчила мене показувати тільки хороші манери, але в Америці все не так-то просто. Там все по-іншому. А тут Англія, і я просто не хочу здаватися неввічливою і грубіянкою, − гірко відказала Джулі.

− Так, Америка і Англія − ​​ різні континенти. Ніколи не була за океаном, тільки Європа. А тобі тут сумно. Я бачу це по твоїх очах, ти сумуєш за колишнім життям. Але нічого, це пройде. Повір мені, ти звикнеш, і цей світ не здаватиметься тобі таким сірим. Ось взяти, наприклад, сина моєї старшої сестри − Роберта. Він теж вічно хандрить, все йому не так. Так вона, − Віолетта просто завжди в розпачі. Через це, вона часто відправляє його до мене. На жаль, батько Роберта загинув в аварії і чоловічого впливу на нього не було. Так що, я з чоловіком завжди позбавляю його від цієї нудьги. Так, п'ятнадцять років в наш час − дуже важко.

− Так, ви маєте рацію, ця хандра пройде, коли я піду в нову школу. Тоді я не буду сумувати будинку, − відповіла дівчинка. Джульєтті здавалося, що нова сусідка − це просто її стара знайома. Може манера розмовляти у неї, була старомодною, але говорила вона переконливо. Коли Джульєтта знову подивилася на свій будинок, то побачила маму, яка наближалася до них.

− Джулі, − мовила вона, − чому ти пішла не поснідавши? Я бачу, ти вже познайомилася з місіс Вандерсон. Ще раз доброго ранку!

− Так, мамо, − відповіла вона, − я вже піду. Аннабель, було приємно познайомитися.

− Ваша донька просто чудо. З нею цікаво спілкуватися, місіс Роусен. Даремно ви її дорікаєте, − посміхнулася місіс Вандерсон.

− Це я у виховних цілях. Вона образилася на мене і пішла сьогодні. Їй дуже важко тут, але що я зроблю, − відповіла вона.

− Думаю, що вона скоро звикне. Їй просто потрібно побільше спілкуватися з однолітками, − сказала сусідка.

− Я вважаю, що скоро все буде як і раніше. Гаразд, не буду я вам забивати голову своїми проблемами. Ми, видно, вас відволікли від домашніх справ.

− Та ні. Просто я побачила, що дівчинка самотньо стоїть посеред двору, ось і все. Гаразд, місіс Роусен, я теж піду. Удачі вам! - місіс Вандерсон розвернулася й повільною ходою пішла в свій двір.



Sabrina Loveless

Відредаговано: 15.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись