Запроси мене

Розмір шрифту: - +

6

 

 

Наступного ранку Джулі було не впізнати. Вставши з ліжка, вона побігла на вулицю. Погода, як завжди похмура, але в душі дівчинка намагалась бути веселою і дуже пишалася собою. Вона закрутилася і засміялася. Якби хто-небудь побачив її в ту хвилину, подумав би, що вона збожеволіла. Але вона не звертала уваги ні на кого.

− Начхати, що я не вдома, тут теж можна бути енергійною і веселою, - з цими словами вона вбігла в будинок і ледь не збила з ніг місіс Роусен. Та від подиву ледь не закричала:

− Джулі, люба, що з тобою?

− Нічого. Зі мною все в порядку. Здається, я позбулася лондонської нудьги, − весело підстрибнула вона.

− Серйозно? Боже, невже! − вигукнула мати і обійняла доньку. Вони обидві мало не плакали, але першою схаменулася Джульєтта:

− Мамо, я хотіла запитати щодо свята. Коли ви хочете запрошувати гостей?

− Взагалі-то батько хотів на завтра. Але ти, напевно, все рівно проти цього?

− Ні, зовсім ні. Це добре, коли приходять гості. Я, правда, змінила свій погляд на такі речі. Я не хочу, щоб через мене ви засмучувалися, − щиро відказала Джулі.

Місіс Роусен до сих пір не могла повірити, що дочка стала колишньою. Їй вже хотілося, щоб скоріше повернувся Пітер і побачив, як за ніч змінилася його дочка. Тим часом, Джулі пішла на кухню і веселим голосом покликала маму, щоб та дала їй їсти. Після сніданку місіс Роусен сказала, що їй потрібно ще написати запрошення до завтрашнього заходу.

− Мамо, а давай я Вандерсонів запрошу особисто. Просто Анна моя перша тут нова знайома і остання, на жаль, − сказала Джулі, відчуваючи гіркоту в роті.

− Добре, давай, − відповіла Наталі Роусен.

Через декілька хвилин Джулі вже збиралася. Вона отримала одне запрошення, де вказувалося, що сім'я Роусенів запрошує родину Вандерсонів на святковий обід, який відбудеться о 14:00. І що вони щиро сподіваються, що ті прийдуть.

Джульєтта попрямувала до будинку Вандерсонів: сонця, як завжди не було видно вдень, а хмари передбачали, що буде ще й дощ. Коли дівчинка опинилася на подвір'ї сусідів, то помітила постать, яка нерухомо стояла і дивилася на небо. Джулі спочатку подумала, що це місіс Вандерсон. Здалеку вона побачила, що чоловік був одягнений в темну куртку і штани. Дівчинка попрямувала до фігури і звичним тоном привіталася з невідомим:

− Доброго дня, містер Вандерсон!

Коли людина обернулася, посмішка зникла з обличчя Джулі. Вона відчула сум'яття і здивування. Людина, за яку вона прийняла містера Вандерсона, виявилася юнаком шістнадцяти років. Він був високий на зріст і стояв досить поважно. Його зелені очі спочатку теж висловили здивування, навіть деяке хвилювання, але потім в його погляді промайнула іскра радості.

− Доброго дня! Вибачте, я не містер Вандерсон. Шкодую, що ви прийняли мене за нього, − сказав спокійним тоном незнайомець.

− Так, я бачу, − відповіла Джулі. Їй було дуже цікаво, звідки тут узявся цей хлопець, але запитала вона зовсім про інше:

− А містер і місіс Вандерсони вдома

− Анна вдома, а Вільям, тобто містер Вандерсон поїхав у справах. А ви хочете щось їм передати? − пильно подивився на неї незнайомець.

− Вибачте, ви сказали «Анна». Ви, що їхній знайомий чи родич, раніше я вас тут не бачила? − серйозним тоном запитала дівчинка. Вона сама жила тут тиждень, але сказала це так, начебто стежила за всіма приїжджими цілими роками.

− Вибачте, я забув представитися − Роберт Дарлайт. Я племінник Аннабель Вандерсон.

− Ви, той самий Роберт? - з подивом в голосі запитала Джульєтта.

− Ви, так говорите, начебто щось знаєте про мене. Анна розповідала про мене? − запитав Роберт.

− Так, вона говорила про вас, але я не думала, що ви так скоро приїдете сюди. Вибачте, що я влаштувала допитування. Це дуже неввічливо з мого боку. Мене звати − Джульєтта Роусен, я ваша нова сусідка, − продовжувала говорити шанобливим тоном Джулі. У США, звичайно, була вільна манера спілкування, але однолітки ніколи не зверталися до неї на «ви», навіть, коли були незнайомі. Джулі подумала, що в Англії свої манери спілкування.

− Дуже приємно, − відповів той. У цей момент двері в будинку відчинилися, і звідти вийшла місіс Вандерсон. Вона привітно посміхалася і махала рукою.

− Джульєтта, добрий день! Я рада, що ти у нас в гостях. Що тебе сюди привело? − якось недружелюбно сказала сусідка і подивилася на співрозмовника Джулі.

− Я тут по важливій справі, місіс Вандерсон, − відповіла дівчинка, але побачила на обличчі Аннабель смішну міміку.

− Джулі, душка, ми ж домовилися просто Анна. Навіщо так бундючно? Правда, Роберт?

− Не знаю. Нехай звертається до тебе, як їй зручніше, − відповів той. Анна тільки перевела погляд на Джулі, яка в сум'ятті спостерігала за чужою розмовою.

− Ні, все нормально, − відповіла дівчинка, − Анна, так Анна. Мені зовсім не соромно. А прийшла я, щоб запросити вашу сім'ю на святковий обід, який відбудеться завтра о 14:00, в честь нашого новосілля.

− О, Джулі, це приголомшливо! Хоч одна хороша новина за весь час, - сказала та, подивившись на запрошення. − Але тут мабуть когось не вистачає? − подивилася Аннабель прямо на Роберта, який давно вже не слухав їхню розмову, а дивився кудись убік.

− Так, ви, − праві. Тут немає вашого племінника, але мама не знала, що він приїхав. Все одно приходьте всі.

− Дякую за запрошення, але це зайве. Я приїхав тільки вчора. З цього не переживайте, я все одно не прийду, − відповів Роберт і похмуро подивився на Аннабель.



Sabrina Loveless

Відредаговано: 15.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись