Земля дощу

Розмір шрифту: - +

27. За хмарами є Сонце

Різкий грюкіт у двері заскочив нас зненацька. Пан Маріус жестом вказав Роменові у бік кухні, а сам неквапливо попрямував  до дверей. Ми почули його навдивовижу спокійний голос:

 - Хто це сміє опівночі тривожити сон чесних громадян? Зараз покличу варту!

 - Ми самі варта! - долинув знадвору грубий голос. - Відчиняйте негайно!

Далі я вже нічого не чула, бо Ромен схопив мене за руку і потягнув на кухню. Там у підлозі була ляда, що, вочевидь, вела  до льоху або комірчини. Хлопець підняв її і наказав мені швиденько спускатися. Донизу вела звичайна дерев'яна драбина. Я прожогом злізла по ній і почула, як над головою опускається ляда. Далі Ромен  пробурмотів щось незрозуміле, з чого я розібрала лише останні слова: "ключ, замок."

Озирнулася навколо - тут панувала суцільна темрява. Пахло вільгістю і трохи землею, скоріше за все, це й справді був льох, де зберігалися овочі та інші припаси. Я навпомацки обійшла свою криївку, торкаючися руками вологих цегляних стін. Потім знову повернулася до драбини і сіла на нижній щабель. У льоху було холодно, і мої зуби вже почали зрадницьки цокотіти.

Згори лунали кроки, хтось щось говорив. Я приготувалася до того, що мою схованку зараз викриють. Що ж, так тому й бути... Але час минав, кроки стихли, ніхто не підіймав ляду.  Не знаю, як довго я так сиділа, відчувала лише, що змерзла. мов той цуцик.

Але раптом ляда відчинилася, мене освітило яскраве світло, що змусило заплющити очі. Це був Ромен з лампою в руках.

 - Виходь, - промовив він, - небезпека минула.

Тремтячи від холоду, я вибралася назовні.

 - Добре, що вони не побачили цю ляду, - сказала я.

 - Я її закрив від сторонніх очей, - пояснив Ромен. - Та в тебе зуб на зуб не потрапляє! Тримай, - він узяв з крісла, що приткнулося в кутку кухні, теплу ковдру і накинув мені на плечі.

Ми пройшли до бібліотеки. Там уже чекав пан Маріус - такий же незворушний, як і раніше, немовби нічого й не сталося. Мене всадовили перед каміном і налили кухоль підігрітого вина.

- Одяг я тобі свій дам, - роздумував уголос Ромен. - Пошукаю щось зі своїх старих речей, які носив у школі. Ще треба харчів зібрати.

Вони з паном Маріусом почали обговорювати деталі нашого від'їзду, а я сиділа й мало не плакала. Всі випробування, що випали на мою долю впродовж останніх днів, я сприймала стійко і не розкисала - можливо, через те, що особливо не було коли займатися рефлексіями. Проте зараз, відчувши тепло і затишок цього дому, турботу його господарів, мені страшенно не хотілося знову їхати у темряву, холод і невідомість.

Пан Маріус сів у крісло поряд зі мною та задумливо подивився на вогонь.

 - Знаєте, Дано. - сказав він, - Я полюбив вас, наче рідну дитину. У мене колись була донька, але вона померла відразу після народження. І забрала з собою життя своєї матері. Ромен залишився напівсиротою, коли йому було всього п'ять років. Ви з ним багато в чому схожі. Вперше побачивши вас, я сказав собі - якщо король відмовиться від цієї дівчини, то я усиновлю її і виховаю як свою власну доньку. Ваш дідусь був моїм кращим другом, дуже достойною людиною і мудрим правителем, але він недобре повівся з вами. Він використовував вас для досягнення своїх цілей, можливо, і любив вас по-своєму, але зовсім не брав до уваги те, що ви всього лиш дитина. Тому не картайте себе, що не порятували його, що не були поруч. Навіть я, досвідчений маг, не зміг йому допомогти -  то що б зробили ви? Відпустіть це почуття вини, щоб воно не пригнічувало вас.

 - Але, якби я вмовила батька повернутися до Столиці, він би, можливо, вилікував дідуся. Ви знаєте, він дуже хороший лікар!

 - Проти долі всі ліки безсилі, Дано. Ви знайшли рідного батька, отже усиновити я вас не зможу. Але я б хотів, щоб ви могли розраховувати на мене та Ромена у будь-якій ситуації. Цей дім - ваш дім також. Коли повернетеся сюди знову, зайдіть до нотаря Мойші, що живе в сусідньому будинку. Це якщо ви мене не застанете... - він зробив паузу,  - вдома...

-Я вам дуже вдячна, пане Маріусе, за все, - прошепотіла я. - Мені так не хочеться нікуди звідси їхати!

 - Але ви мусите це зробити. Бо сьогодні був лише попереджувальний візит, а завтра з палацу можуть навідатися знову, вже з більш серйозними аргументами. Тому буде краще. якщо на той час ви вже будете далеко звідси...

Я встала з крісла, підійшла до нього і міцно обняла. З очей у мене потекли сльози.

 - Ви, як завжди, не маєте при собі хустинки, - своїм звичним, суворим тоном промовив мій учитель. - Ой, Дано, на жаль, я так і не встиг повноцінно навчити вас хорошим манерам...

*********

Спала я цієї ночі лише кілька годин, бо ще до світанку ми вже зібралися в путь. Перед тим, як виходити з дому, Ромен раптом щось згадав і побіг до своєї кімнати. Повернувся, несучи в руках ту саму велику книгу у шкіряній чорній палітурці, яку я колись вже бачила в нього. Здається, він називав її "Літопис".

 - Ти візьмеш із собою книгу? - здивувалася я. - Але ж вона така важка!

 - Я не можу її залишити. Раптом із нею щось трапиться? А вона існує в єдиному екземплярі і містить дуже цінну інформацію. Я хотів би, щоб книга вціліла і  колись стала у нагоді нашим нащадкам.

 - Ну тоді, звісно, - я подивилася. як він ховає книгу у торбину, куди ми до того поклали харчі на дорогу та деякий запасний одяг. У мене самої не було нічого, окрім скриньки, де лежала корона мого батька.

Ми вже були переодягнуті і загримовані так, що, певно, і рідний батько би не впізнав. Ромен приклеїв собі вуса та бороду і враз перевтілився у літнього купця з похмурим обличчям та  різкими манерами. Він увесь час бурчав та придирався до мене - репетирував, як поводитиме себе перед сторожею. Я ж, у його власних стареньких штанах та куртці, які Ромен носив ще підлітком і котрі мали досить пошарпаний життям вигляд, і справді була схожою на хлопчину з неблагонадійної сім'ї. Для більшої правдоподібності ще й скуйовдила волосся, натягнула на самий ніс побиту міллю шапку, а пан Маріус порадив мені натерти обличчя й руки спеціальною маззю, від чого я стала смаглявою, ніби циганчук.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 27.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись