Жахи Лондона

Розмір шрифту: - +

Розділ перший

Цей день був на диво сонячний та спокійний. На вулиці як завжди було досить людей, багато пар, які прогулюються парком та вулицями, звісно центральними. Ніхто ж не хоче гуляти околицями Лондона. Мені виповнилося 17 років. Мій батько архітектор Джордж Коллінз. Він проектує сучасні будинки та контролює особисто всі процеси, він і сам раніше був простим будівельником, але завдяки праці розбагатів. Ми не були графами чи баронами, ми просто забезпечені люди. Це все заслуги мого батька. Матір я навіть не знала, вона померла народжуючи мене, батько говорив мені, що коли я ще не народилася вона вже любила мене. Мама була шляхетної крові. Моя бабуся, по маминій лінії називає мене монстром, каже, що я вбила її дитя. З одного боку можна зрозуміти, а з іншого - я ж її внучка. Бабуся Анна Браун ніколи за своє життя нічого не робила. Народжена в розкоші, аристокрака, любила світські прийоми. Але мій дідусь, він інший, він завжди розповідав мені історії про стородавні світи, легенди, розповіді. Я завжди проводила з ним час. Особливо мене приваблювали розкопки. Різні знахідки, він завжди навчав мене. 
По дорозі до батькової роботи, на вулиці я купила газету. 
Дата: 17 квітня 1907рік. 
Новини:"Жорстоке вбивство цілої сім'ї. Невже Джек Потрошитель повернувся? - Ці новини завжди дивують мене. Хто спромігся вбити цілу сім'ю? - Не пожаліти навіть дитину. Поліція проводить слідство. Наразі вони не розкривають ніяких подробиць! "
Яким потрібно бути жорстоким? 
Заходячи до батька в кабінет, побачила Кайла, друга дитинства.
- Кайл, рада тебе бачити! Вже повернувся з експедиції так швидко?
- Лілі! Ти так швидко виросла! Так, все вийшло набагато скоріше. Вибач, не можу говорити, мушу бігти. Радий тебе знову зустріти!
Кайл молодий чоловік, виглядає стильно, але мода минула. Видно, що одяг дорогий, але старий. 
Постукавши, увійшла до кабінету.
- Ти вже бачив новини? Вбили цілу сім'ю!
- Так, Лілі. Бачив! А чого ти тут робиш? - батьку було 52 роки. Його руки були згрубілі, борода, яка покрита легкою сививою, яку він всіляко хотів замаскувати. Його погляд був проникливим та серйозним, окуляри надавали його обличчу більше років.
- Хотіла тебе побачити! Ти через свою роботу, навіть не снідаєш зі мною!
- Вибач! Зараз стільки справ! Ще ці вбивства! Вони заважають будівництві.
- Тобто були ще вбивства?
- Я тобі нічого не говорив!
- Ну звісно! Твій друг Містер Стівенсон, начальник поліції! Тату, розкажи мені все!
- Вбивство було цієї ночі, на будівельному майданчику нашої фірми, тож їде розслідування! 
- Це прекрасно! Ну... Всенсі, що йде розслідування!
- Навіть не думай йти туди! Не хочу, щоб ти бачила це!
- Звісно! Я йду до парку!
- Лілі, прошу, не йди!
Я повернулася додому й переодягнутися в чоловічий одяг, одягнула капелюх та сонцезахисні окуляри. В цьому я схожа на хлопчиська. Вирушила до місця злочину! На будівництві і справді нікого не було! Все стояло! Я встигла побачити як таємно виносять труп з місця злочину. Виднілася тільки рука з носилки. Але все було по частинах, ніби якийсь звір розірвав все. Перед собою, за грудою цегли ховалася дівчина, яка дивилась за тим, що і я. Вона була одягнена у платя, просте та вишукане, на голові виднілась шляпа з квітами, вона щось записувала до свого зошита. Вирішила підійти до неї. Взяла палицю в руки і приставила до неї.
- Стояти! А то стріляти буду! - з гумором, сказала я.
Вона повернулася і з полегшенням вздихнула.
- Ти мене налякав. Йди звідси, хлопче! Доки не отримав на горіхи.
- Я дівчина! І дивлюся за цим теж. А тобі, що тут цікавого?
- Мій батько розкриває все це, і говорить:"що не дівчача це справа! Якби в мене був син то це інша розмова!"
- Знайома ситуація. Я Лілія Коллінз.
- Я Анастасія Стівенсон! Тож я хочу розкрити цю справу сама, або з чиєюсь допомогою. Ти в ділі? 
- Звісно!
Ми прокралися блище до місця злочину. Там лишилилося море крові, і кілька частинок плоті, розкиданої повсюду.
- Хто там? Тут не можна бути! Гей.. ви! Куди йдете?
Ми ноги в руки й побігли швидше. Через кілька кварталів зупинились і віддихались.
- Тож тобі теж цікаво розслідувати вбивства? - Запитала Анастасія.
- Так. Особливо, які не можна пояснити!
- Це прекрасно! Я ось хочу стати першою жінкою слідопитом.
- А я хочу археоголом стати! 
( Цієї миті, ми не могли уявити, що наші мрії частково збудеться, але не так як хотіли...)
Тим часом під одним з маєтків Лондона...
- Ваша Високість! Ми не змогли знайти його! - в голосі маленького чоловіка заграв страх, його коліна почали труситись, а очі дивилися вниз. Обличчя схоже на пацука, таке огидне.
Почувлось сердите гарчання, головне гарчання.
- Ти ж знаєш, що мої діти голодні? Вони так і чекають, щоб я дав їм волю! - спочатку він говорив тихо, потім голос почав стрімко грубішати й рости. Самого чоловіка видно не було, він сидів у тіні. Тільки видно в його окулярах пацуче лице Норберта. - Ти ж знаєш, що я роблю коли не задоволений. Ти ж не хочеш, щоб я сердився? Правда? - Норберт тільки помахав головою. - Тож знайди цю книгу! 
Останні слова Володар прокричав щонайдужче, навіть пацюки й таракани повтікали з кімнати.



Frigus

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись