Життя Енн

Розмір шрифту: - +

20

Шість років після подій в Дрім - тауні.

Сьогоднішній день такий, як і завжди: прокинутись від писку будильника, вмитись, вийти на пробіжку не зважаючи на погоду, повернутись, прийняти душ, поснідати та відправитись на роботу.

Літо. Період сонячних теплих днів, яскравих вечорів, натовпу в кафетеріях та й взагалі всюди.

Квартиру, яку купила на гроші батьків знаходиться поруч з Центральним парком, там і бігаю. Мені подобається на невеликий проміжок часу опинитись в обіймах природи, відчути аромат дерев й самої зелені, послухати переспів пташок і подумки повернутись в минуле.

Так я все ще ним живу. Це не означає, що за всі п'ять років навчання та рік роботи в медичному центрі Лангон де проходжу практику й одночасно працюю, не знайшла друзів. Колеги по роботі, одногрупники з університету, просто знайомі, з якими іноді бігаємо разом - всі вони є складовою мого життя зараз. Але іноді дозволяю поринути у приємні спогади, віддатись їм, відчути аромат якогось щасливого дню з мого життя. Чому б і ні?

Прибігши з парку та прийнявши душ згадую, що сьогодні перший день відпустки й...навіть трішки засмучуюсь. Я вже звикла до постійного гамору та шуму в центрі Лангон, який займає дев'ятнадцяте місце у Топі кращих медичних закладів світу. Там завжди є чим зайнятись.

Телефонний дзвінок Аіши, ( так - так, ми з нею подруги та на щастя дівчина вже давно відійшла від подій минулого. Вона теж живе у Нью - Йорку, працює в банківській сфері.) перериває приготування сніданку.

- Енн, вітаю, в тебе перший день відпустки, який офіційно потрібно назвати днем "сьогодні я не збираюсь нічого робити".

- Помиляєшся, я забула, тому вже була на пробіжці. - Всміхаюсь її бадьорому голосу.

- Я їду в Дрім - таун. - Каже ці слова так просто й легко, мені ж вони наче падають на голову сніговою лавиною.

- Для чого? - Сівшим голосом.

- Маму хочу побачити. - Аіша чує, як мій голос змінюється тому починає щебетати немов пташка. - Енн, думаю тобі теж потрібно поїхати, сходити на могилу Джона. Хіба він не заслуговує цього?

- Ти ж знаєш, не можу туди повернутись.

- Тоді чому досі не продала будинок та нісан?

- Аіша....

- Я знаю, ти не була там шість років, чи скільки, але Енн, ти ж була на кладовищі, ходила до батьків, чим він гірший? Заодно подумаєш, може будинок варто продати, а не чекати поки в нього дах стане дірявим. - Подруга говорить все це тоном, якому не можна суперечити.

- Я не знаю..

- А я знаю. Заїду за тобою після обіду, збирай речі. Побудемо там тиждень, сходимо на озеро, і не потрібно казати, що можливо не варто і бла бла бла, в мене все добре. Тому збирайся.

Моєї нормальної відповіді дівчина так і не почула, та і як, якщо одразу тисне відбій після розмови. Знаю чому так робить, щоб я не встигла відмовити, знайти причину чому не можу поїхати з нею.

Таке триває кожний рік. Вона дзвонить, просить, вмовляє, а я відмовляю. Просто не хочу туди їхати, не хочу бачити той будинок. Просто боляче.

Якщо будинок батьків наче зцілив мене після Дрім - тауну, то що буде тепер?

* * *

Аіша, як і обіцяла, приходить після обіду. А я....я вже зібрала сумки. Все - таки вона права. Не можна все життя ховатись від того, що було. Потрібно поїхати туди, владнати справи з будинком Джона ( вже моїм) й повернутись додому, в рідний Нью - Йорк, де ніколи не буває сумно.

Їхати на щастя не довго. Вже пізньої ночі ми в'їжджаємо в містечко на авто подруги, чорному фольксвагену. Всю дорогу мені вдавалось приховати нервове тремтіння рук, а зараз навіть цього не роблю: вже темно, вона не помітить навіть.

Подруга привозить мене до будинку Джона: темного, постарілого на шість років, наче якогось діда. Здається ось - ось і дах звалиться в середину, в кімнати.

- Якщо буде потрібен бензин для нісана дзвони, привезу.

- Ага. - Кидаю їй витягаючи одну спортивну сумку з багажника.

- Я заїду завтра чи післязавтра, бо мама мене так одразу не відпустить.

-Ага. - Все ще здивована тим, що дозволила собі приїхати сюди, знову киваю головою.

Не прощаюсь. Просто беру в руки сумку й повільно прямую вперед. Аіша майже одразу від'їжджає, а я залишаюсь у повній темряві. Вже перша година ночі, в сусідньому будинку, де колись жили близнюки Грей, не світиться ні одного віконечка.

Дістаю на ґанку ключ й відчиняю двері. Все залишилось таким, яким і було. Клацаю вмикачем і на стелі одразу вмикаються лампи. Як би це дивно не виглядало всі ці роки я намагалась платити рахунки за будинок.

Проходжу вперед, до своєї кімнати.

Як незвично стояти тут, у двадцять три роки, й дивитись на стіни повні спогадів. Кімната теж зустрічає світлими незмінними кольорами. Та навіть більше, в ній все ще є слабкий аромат кориці. Від цього серце калатає швидше, долоні пітніють. "- Можливо він був тут? - думаю. - Та ні, дурня якась".

Розкладаю речі. Натягую піжаму і зачинивши двері лягаю спати на таке знайоме ліжко. Вже завтра пройдусь всім будинком, загляну до гаража й перевірю нісан. А поки спати.

* * *

Наступний день починається з кави й, саме головне, тиші: приємної, затишної. Я вже й забула, наскільки маленькі містечка тихі, особливо навпроти великих міст, де життя ніколи не припиняється, де шум стоїть двадцять чотири години на добу.

Потім вирішую, що не погано було б прибратись, тому з ентузіазмом хапаюсь за ганчірки, швабри, пилососи й починаю наводити красу. Весь цей час в голові думки, чи варто продавати будинок, чи може Джон хотів би, щоб він залишився? Навіть не знаю. З одного боку я не хочу його продавати, не хочу знати, що одного разу в мене не залишиться навіть місця, в якому можна буде згадати дядечка, який так мало побув зі мною. З іншого ж, повертатись в Дрім - таун дивно та важко, але можливо це через те, що вперше за шість років я зробила це? Аіша ж повертається.

Друга половина дня проходить в супермаркеті в центрі містечка. На щастя нісан був заправлений, тому тривожити Аішу не довелось. Я набираю продуктів на декілька днів, щоб більше не було потреби сюди їхати.

Коли заходить сонце повертаюсь додому. Розклавши їжу довго дивлюсь на фото батьків та дядечка у вітальні. Солоні сльози повільно стікають по обличчю: я плачу за ними, всіма. Серце болить через те, що вся моя родина мертва, що в цьому величезному світі я сама.

* * *

Другий день вирішую почати з пробіжки. Все - таки коли ти біжиш, коли ноги торкають асфальту, а в вухах навушники, ти наче звільняєшся від поганих думок, наче стаєш вільна, як птахи в небі.

Ноги самі мене ведуть в те саме місце - на озеро. Не знаю чому не звертаю десь в іншому місці. Просто хочеться знову там опинитись, подивитись на гладку воду та камені, пригадати, як впала там же, задивившись на Деймона, багато років тому. Здається ніби це було в минулому житті, не правдою, а просто вигадкою.

Біжу крізь дерева. Тепле повітря торкається оголеної шкіри. Волосся чіпляється за гілки. Переспів птахів змушує вимкнути музику й насолодитись звуками природи.

Коли вибігаю до озера на декілька секунд перестаю дихати. Це місце...воно наче змушує перевести подих, завмерти та віддатись спогадам. Тут Деймон мене цілував, тут мене майже не зґвалтували, тут він мене врятував, тут він зі мною прощався... А ще, я вперше відчула спокій на озері. Хоч і дивно це визнавати.

Підходжу до краю води й підійнявши маленький камінчик жбурляю його у воду. Довгий час дивлюсь, як той, плескаючись все-таки тоне, падає на дно. Каміння стоїть на тому ж місці де й було. Так само виблискує вологе від води під промінням ранішнього сонця.

Гарно. Дуже.

- Не думав, що колись побачу тебе...- голос, такий до болю знайомий звучить позаду. Не обертаюсь, здається, що то привиди минулого хочуть заполонити розум, але раптом аромат кориці торкається мого носа. Невже це він? В цей момент все, що сиділо в мені до цього, всі ці роки, весь цей біль, що роз'їдав душу, наче кислота зникає. Ось так просто. Ніби його голос цілющий...

Обертаюсь. Довго дивлюсь на Деймона, відмічаючи всі зміни в обличчі. На свій власний подив я не здивована тим, що зустріла його тут. Ноги наче самі несли сюди, наче щось в середині мене знало, що це станеться так чи інакше.

Темне волосся стало трішки коротшим. Чорні очі все такі ж пронизливі, якими й були. Зате статура стала міцнішою: плечі ширші, на руках, під футболкою вгадується обрис міцних м'язів. І запах... його запах такий самий, не змінився. Звісно видно, що він став старший, йому ж зараз двадцять чотири роки наскільки пам'ятаю. Радує те, що кутики губ підняті в посмішці: добрій, м'якій. А коло очей маленькі зморшки, що свідчать про те, що він часто сміється. Це добре.

- Я теж. - Відповідаю. Голос несподівано тремтить. Деймон робить декілька кроків в мій бік. Стає зовсім близько, так, наче стирає всі ці роки, поки ми не бачились, весь той біль, що пережили колись. Від його тепла по тілу біжить електричний струм, пронизує кожну клітину. В животі все перевертається, а думки стають незрозумілими.

- Що ти тут робиш? - схиляє голову трішки вбік, й уважно спостерігає за мною.

- Приїхала до Джона.

- Він помер від раку. Я знаю. - Стверджує. - Мені так шкода, що мене не було поруч тоді, коли ти знову пережила втрату. - Гірко.

- Мені теж. - Не знаю, що ще йому сказати. Ми так давно не бачились. Що нас зв'язує? Смерть його брата ? А що ще?

- Енн, - робить ще один крок, протягує руку вперед й ніжно торкається обличчя кінчиками пальців, - я радий тебе бачити.

- А ти...- важко ковтаю, - що ти тут робиш?

- Приїхав до Адама. Але давай не будемо зараз про це. Ми зустрілись...- встає так близько, що наші груди стають притиснуті одна до одної. - Я не думав, що ми зустрінемось.

- Деймон, - відмічаю, що він став вищим, набагато вищим, ніж був до цього. - Я...

- Шшшш...- схиляється ближче, обхоплює рукою за шию й цілує. Так, як ніколи ще до цього. Так, що в середині мене все обривається, летить у прірву і я піддаюсь йому. Обвиваю руками за талію, притискаюсь ближче й відповідаю. Наші язики витанцьовують тільки їм обом відомий танець. Наші тіла тремтять від сповнюючих  емоції. - Ти зовсім не змінилась. - Посміхається мені в губи. - Така як і була: мила, прекрасна Енн.

- Зате ти змінився...- теж посміхаюсь.

І стає так легко, невимовно добре, що всі минулі дні, всі неприємності, дні сповнені болю, самотності, відчаю, горя просто зникають: безслідно, назавжди. Тому що те, що в середині нас поєднується, нарешті стає одним цілим. І не важливо, що буде далі. Більше перед нами нічого не стоїть. Тепер є тільки ми.



Стефанія Лін

Відредаговано: 28.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись