Життя Енн

Font size: - +

1

Авто зупиняється поруч з одноповерховим будинком, який на перший погляд здається нежилим. Жінка, соціальний працівник, у сірому костюмі виходить на двір й відчиняє дверцята з мого боку.

Виходжу та слідую за нею, що так впевнено крокує вперед по старій бруківці з зеленою травою.

Літо у розпалі, але цей будинок немов живе поза сезонами: старе дерево, старі сходи, обдерті двері, брудні вікна.

Соціальна служба дуже зраділа, протримавши мене місяць в інтернаті, коли виявилося, що у мами є рідний брат і тепер їх не цікавить в яких умовах він живе і чи відповідає це нормам. Головне спекатись ще одного підлітка, а далі не їх проблеми. Саме тому стою зараз позаду жінки роздивляючись усе навколо. Тепер це мій новий дім, а дядечко, якого я до цього ні разу не бачила мій опікун.

Відчуваю, буде весело.

Нове місто. Новий дім. Нові люди.

Жінка кілька разів стукає у двері й очікуючи коли відчинять, дивиться собі під ноги.

Нарешті на ганку з'являється чоловік у брудному одязі із засуканими рукавами. Його руки вимазані в чомусь невідомому, під нігтями щось чорне. Єдине, що чисте - обличчя. Як не дивно він зовсім не схожий на матір, так як і я. Навіть більше - ми з ним виглядаємо немов тато і донька, настільки схожі. Блакитні очі, темно коричневе волосся й бліда шкіра. Ось тільки риси у дядька різкіші й не брите обличчя.

- Доброго дня, містер Вейн. Я Анжела Прин.

- Добрий. Так, звісно. Проходьте. – Переводить погляд на мене й відходить вбік пропускаючи нас у будинок.

Йду за Анжелою Прин втягуючи носом неприємний запах фарби. Напевно дядечко вирішив підготуватися до мого приїзду?

Будинок старий – видно неозброєним оком. Стіни оббиті дерев'яними панелями, і стає одразу зрозуміло, що він робив, адже їх тільки нещодавно підфарбували. На підлозі лежить стертий часом килим.

Увійшовши, опиняємось в коридорі. Далі на дві сторони тягнуться кімнати. Зліва кухня та вітальня разом, з права – спальня дядечка, ванна кімната і в самому кінці моє нове житло. Все це без радості на обличчі розповідає містер Вейн жінці з соціальної служби. Я їх не слухаю, мені не цікаво. Мені взагалі байдуже де я тепер буду жити й з ким, адже єдине місце де було добре тепер порожнє.

- Енн, знайомся, це Джон Вейн, твій дядечко.

Киваю головою, що зрозуміла і йду у свою кімнату залишивши дорослих наодинці зі своїми справами.

Кімната відрізняється від усього будинку, як сонце від місяця. Тут білого кольору підлога та стіни, посередині стоїть широке ліжко. Прямо навпроти дверей вікно з тонкими та легкими тюлями. Стіна перед ліжком - ціла меблева система, в центрі якої стіл з букетом польових квітів. Від їх аромату паморочиться в голові.

Важко зізнатися самій собі, але Джон впорався на славу. Мені подобається. Навіть з'являються думки, що можливо моє життя до повноліття не буде таким жахливим хоча б ззовні, як я собі уявляла.

Підходжу до вікна й крізь тонку тканину фіранок дивлюсь на сусідній будинок: двоповерховий, відділений від нас високим парканом, цегляний. Виглядає привітно та затишно, немов мій колишній дім. Впевнена там і килими новенькі, і телевізор на всю стіну у вітальні, а на кухні великий стіл всієї родини.

- Енн, - моє споглядання сусіднього дому різко обривається покликом Анжели. Виходжу з кімнати, складаю руки на грудях й невдоволено дивлюсь на неї. Ця жінка мені не подобається. Є у цій її охайності щось огидне. - Твої речі зараз принесе водій. Інколи ми ще будемо зустрічатись. Я буду перевіряти умови твого проживання, адже твоєму дядечкові Джону довелось поборотись за право опіки над тобою. - Всміхається. - Бажаю тобі успіху. - Й махнувши на прощання рукою виходить. Переводжу погляд на зніяковілого Джона здивована словами Анжели. Я навіть не знала, що він боровся за мене.

- Зараз помию руки й приготую обід. - Каже та розвернувшись виходить з будинку через чорний вихід.

Водій заносить дві валізи моїх речей до кімнати й мовчки повертається до авто. На ганку спостерігаю, як авто від'їжджає від прибудинкової території. Ось і все. Дякувати Богу, моє перебування під органами опіки завершилось. Сподіваюсь тут буде краще.

* * *
Джон в честь мого приїзду запік курча з картоплею ( це вражає ) та приготував різного роду закуски. Після обіду ми сідаємо у вітальні на диван так і не промовивши ні слова. В руках у мене апельсиновий сік.

- Так чому ти вирішив взяти наді мною опіку, якщо ви не спілкувались з мамою? - Задаю хвилююче мене питання.

- Тому що ти моя племінниця. Я думаю, мама б не хотіла, щоб її донька провела життя до повноліття в інтернаті.

- Чому ви не спілкувались з нею? Чому я тебе не знаю? - Роздивляюсь профіль чоловіка, відмічаючи мімічні зморшки, змучений вигляд, натруджені руки. Одразу стає зрозумілим, що з фінансами у нього проблеми.

- Ми твоєю мамою посварились. Сильно. Тобі десь був рік. Після цього вона обірвала наше спілкування. - Коротко відповідає не дивлячись на мене.

- Чому?

- Зараз це вже не важливо. Мені шкода, Енн, що нам доводиться знайомитись в таких умовах, та сподіваюсь я зможу хоч трішки зменшити твій біль.

У відповідь нічого не кажу. Мій біль не зменшити. Він як чорна діра поглинає усе хороше, залишаючи після себе лише темноту.

- Енн, в школу я тебе записав. Потім покажу де вона. Візьмем підручники, обереш собі предмети. А зараз на жаль мушу йти на роботу.

- Ти кидаєш мене?

- Мені шкода. Вибач. - Погляд Джона похмурий та сумний. Блакитні очі дивляться так, ніби вони мамині. - Повернусь пізно ввечері. Я можу сподіватись, що ти ееее....будеш поводитися...

- Добре? Ти хочеш дізнатись чи не влізу я кудись, поки тебе не буде?

- Щось типу того.

- Не влізу. Буду вдома.

- Поки ще є час, пішли покажу тобі сюрприз.

Дядько встає й виходить з кімнати. Йде на задній двір, де стоїть припаркований маленький автомобіль - нісан жук червоного кольору.

- Це тобі. Подарунок.

Я вражена. Цей вчинок підіймає його статус в моїх очах на декілька сходинок. Повірити не можу, своє власне авто. Мама не дозволяла. Казала що досить велосипеда, хоча ми могли собі дозволити купити безліч автомобілів.

- Дякую - шепочу.Я не вмію висловлювати свою радість так, як колись. Тепер не вмію. Просто фізично не можу дозволити собі підскочити до нього та обійняти, хоч і з'являється така думка.

- Енн, я знаю, що ми з тобою бачимось фактично вперше, і я не маю досвіду з виховання, особливо підлітків, та сподіваюсь ми з тобою зможемо знайти спільну мову.

- Думаю ми вже її знайшли. - Відповідаю й підходжу до авто. Проводжу долонею по червоному металу, відчуваю його тепло та гладкість. Нісан просто неймовірний. - Але де ти взяв гроші? Наскільки я розумію, в тебе їх не дуже багато?

Джон посміхається від чого коло очей з'являються зморшки, які бувають тільки у веселих людей.

- Це можна сказати твої гроші. Кожний рік я відправляв тобі їх в подарунок на день народження, та мама повертала назад. Ось і назбирались.

- Оу...я навіть не знала.

- Ти й мене не знала. - Підходить ближче, несміливо кладе руку на плече й по-доброму ще раз посміхається. - Мені вже час. Зустрінемось ввечері.

- Звісно.

- А завтра випробуємо твого жука, так?

- О так!- Тепер сміюсь я, щиро, так, як і не сподівалась ще два місяці назад.

Що ж, можливо ідея жити з Джоном не така вже погана, як думала. Можливо тут мені буде добре. То й що, що містечко маленьке, лише з двома кафе та одним супермаркетом, то й що, що наш будинок знаходиться майже на околиці й стінами "підпирає" ліс та гори за ним. Головне вчинки, і Джон вже показав їх: зроблена кімната, авто, обід.

Та й повітря тут чисте.

Так, все це не зможе затягнути рану на серці, та можливо, зможе зробити життя легшим?

* * *

Після того, як за Джоном зачиняються двері я повертаюсь у кімнату й починаю розбирати речі.Верхній одяг ховаю у шафу, кофтинки, джинси, спідниці кладу на полиці. Взуття в низ шафи. Далі йдуть дрібнички: мої деякі книги, блокноти, ручки, статуетки, та найголовніше: шкатулка подарована батьками на шістнадцятиріччя, ще взимку, яка відкривається, й звідти лунає якась класична мелодія. Не знаю чому я її настільки люблю, але без неї більше не можу існувати. Її мелодія заспокійлива, чарівна та ніжна. Вона немов розбиває серце на уламки скла, а потім збирає до купи даруючи спокій та надію на майбутнє.

Розібравшись з речами блукаю по будинку розглядаючи стіни та меблі. У вітальні стоїть телевізор, навпроти нього диван з журнальним столиком. На стінах полиці забиті книжками, які вже давно потрібно протерти від пилу. Два великих вікна дивляться на двір зі сторони дороги. На стінах, навпроти книжкових полиць висить декілька фото: на одному впізнаю бабусю й дідуся померлих ще до мого народження від раку, на наступному фото мама й Джон, а на третьому: я, тато, мама й дядечко. Там мені десь місяців шість. Батьки молоді й всміхнені, а Джон з блідим обличчям та синцями під очима. Одразу складається враження, що тоді він хворів. Може тому мама припинила з ним спілкуватись? Тому що не хотів лікуватись? Який шанс на те, що якщо у бабусі та дідуся був рак, то й в Джона теж? Сподіваюсь ніяких.

Несподівано мій внутрішній та такий короткочасний спокій руйнує дзвін скла. Обертаюсь на вікно й бачу хлопця, на перший погляд ровесника, який стоїть неподалік й збирається жбурнути другий камінь. Не стримуючи себе від злості вилітаю на ганок.

- ЕЙ! - Кричу до нього. - Що ти робиш?

Хлопець посміхається й підіймає руку для нового кидка. Біжу до нього, й збиваю з ніг. Падаємо разом в траву. Камінь вилітає з його долоні й котиться в бік.

- Ти що, ненормальна? - Кричить мені у вухо. - Злізь з мене, дурепа!

- Це ти ненормальний. - Встаю на ноги стріпуючи залишки трави та землі з колін. - Навіщо кидаєш камені у чужі вікна?

Хлопець теж намагається відтерти світлі джинси від зеленої трави, та марно, вона в'їлась назавжди. Знаю це точно, адже у самої білі речі не раз страждали від такого.

- Побачив, що сюди приїхала нова дівчина, вирішив познайомитись. Але тепер думаю, що не потрібно було. Ти ж навіжена.

- Сам ти навіжений. - Ображено. - Нормальних варіантів вигадати не міг?

- Цей здався прикольним. - Посміхається. На обличчі з'являються ямочки. Світле, пшеничного кольору волосся, розтріпане після нашої бійки, зелені очі роздивляються мене з цікавістю та задоволенням. Немов він щось виграв. - Я Адам, до речі. А ти? - Простягає руку.

- Енн. - Відповідаю на рукостискання.

- Будемо сусідами. Так? - Підморгує. - І думаю однокласниками.

Брови самі злітають від здивування та завзяття цього хлопця.

- Чому однокласниками?

- Тому що тут всього три класи. Думаю ти потрапиш у мій, у нас якраз не вистачає кількох дітей для того, щоб у кожного була пара.

- Зрозуміло. - Не зводжу очей з Адама. Хлопець неймовірно гарний. Зелені очі, якогось навіть більше смарагдового кольору зачаровують. Хоч він і не набагато вищий за мене, та його статура ясно каже, що він полюбляє спорт.

- Не хочеш прогулятись? - Несподівано запитує. - Я тобі покажу наше місто. Де що знаходиться.

- Напевно так. - Невпевнено відповідаю. Не знаю, чи правильно йти з незнайомцем гуляти, навіть не повідомивши Джона. Я не з тих людей, що люблять підвести довіру когось.

- Боїшся, що скаже Вейн? Поки він повернеться з роботи, ти будеш вдома, обіцяю.

-Звідки ти...

- Всі знають, що до Джона Вейна мала приїхати племінниця. Це маленьке містечко, тому ми очікували тебе, майже з таким же нетерпінням, як і він. - Сміючись каже. - Тому пішли.

- Потрібно переодягнутись. - Вказую поглядом на його зелені коліна.

- Точно. - Запускає п'ятірню в волосся розтріпуючи його ще більше. - Тоді давай через двадцять хвилин й зайду за тобою, що скажеш?

- Гаразд.

Адам більше не кажучи ні слова, підплигуючи, йде в будинок, який знаходиться поруч з нами. Двоповерховий, цегляний та затишний. Навіть не думала, що в перший день познайомлюсь з кимось місцевих.

Розвертаюсь та вбігаю в дім. " Що ж вдягнути?" Вимазаний одяг кидаю в кошіль для брудної білизни. В шафі дістаю кілька сарафанів та топів з шортами.Поміркувавши, зупиняю вибір на джинсових шортах й червоному топі. На ноги червоні кеди. В кишеню смартфон. За останні відведені двадцять хвилин встигаю нафарбувати очі та підвести губи рожевою помадою.

Стук у двері ясно говорить, що Адам вже чекає. Серце несподівано підскочує в грудях, починає тремтіти немов птах у клітці. Відчиняю двері й завмираю. На порозі стоїть майже точна копія Адама, єдина відмінність - темне волосся та майже чорні очі.

- Привіт Енн. - Посміхається. - Я Деймон.

Не можу вимовити ані слова. Цей хлопець, переді мною, просто віддзеркалення Адама. Єдина відмінність в погляді. Вираз обличчя, як і в Адама самовпевнений, нахабний, десь лінивий, немов йому наскучило все у цьому світі, але очі...чорні очі немов два темних озера, що затягують в себе, привертають увагу, змушують зупинитись на секунду серце.

- А де...де Адам?

- Мій брат ще перевдягається. - Окидає мене поглядом. - Ти ж у нас новенька. В маленькому містечку розваг немає - тепер є.

- Я не розвага. - Відрізаю. - Для чого тоді ти прийшов? - Цьому хлопцю явно краще мовчати. Поки нічого не каже, здається таким собі темним янголом поруч із яким перестаєш відчувати ноги, але саркастичний тон змінює це, вибиває землю з - під ніг, змушує впасти з небес на землю.

- Хотів подивитись на новеньку Енн. А ти нічого. - В його очах спалахує щось цікаве, таке, чого раніше ще не бачила.

- Дуже рада, що змогла задовольнити твою цікавість. - Виходжу за двері й зачиняю їх, відштовхнувши Деймона плечем. Спускаюсь по сходах й кеди тонуть в непідстриженій траві.

- А як я радий. - Копія Адама підпирає бильця сходів й без сорому розглядає мої ноги. - Можна дати тобі пораду?

- Яку? - Дивлюсь невдоволено.

- Я б на твоєму місці не вірив ні єдиному слову Адама.

- Чому? - Хмурюсь.

- Тому що він недоумок.

- А мені чомусь здається, що недоумок це ти.

- Такаак? - Сміється. - Тобто це я жбурляв камені у твоє вікно?

- Ні, але...

- Я кричав, що ти навіжена, а потім запропонував сходити прогулятись?

- Ні. Не розумію до чого ти ведеш.

- Колись зрозумієш. Адам вже йде. - Відштовхується від бильця й не попрощавшись йде назустріч брату. Коли зустрічаються, чомусь перше порівняння, що приходить в голову: вони як сонце й місяць. Деймон розтріпує світле волосся Адама й голосно запитує, чи нафарбував він губи та скористався парфумами, адже для того, щоб когось спокушати, потрібно мати приємний аромат.

Адам штовхає брата в плече й він зникає за парканом.

- Вибач. - Каже. - Мій брат недоумок.

- Про тебе він сказав те саме. - Відповідаю не маючи змоги стримати посмішку. Відчуваю, літо буде гарячим.

- Нууу, це теж недалеко від правди. Йдемо пішки чи проїдемось?

- Пішки.

Смарагдові очі Адама випромінюють задоволення, та немов передчуття чогось цікавого.

- Тоді пішли. - Бере своєю рукою мою і ми виходимо на дорогу. Відчуваю себе незручно від такого зближення, тому обережно витягую свою долоню з його.

- Звідки переїхала? - Невимушено запитує.

- Нью- Йорк.

- Не брешеш? - Здивовано дивиться. - Серйозно? З Нью - Йорку у цю діру? Для чого?

- Були свої причини. - Здається хлопець розуміє, що краще не лізти далі зі своїми питаннями, тому починає розповідати про містечко та рік його створення. З легкою ноткою суму скаржиться на відсутність Старбаксу, але радіє, що є кінотеатр. І ніби ненароком цікавиться чи полюбляю перегони. Відповідаю неоднозначно. Тай дивлячись які перегони, а він явно має на увазі не велосипедні.



Стефанія Лін

Edited: 18.01.2019

Add to Library


Complain