Життя Енн

Font size: - +

2

Ми йдемо поруч один з одним насолоджуючись яскравим літнім сонцем, його теплом, блакитним небом та спокійним, розміреним життям містечка. Воно мені подобається. Є щось у цій тиші. Це немов початок чогось нового, безтурботного. Жителі навколо неквапливо проходяться по вуличках. Підлітки з морозивом в руках весело сміються, щасливі у своєму маленькому куточку життя. Все тут втілює надію та затишність.

Місто не просто відрізняється від Нью - Йорку своєю нечисленністю, а й течією життя. Там, у величезному місті складеного з висоток та безкінечних торгових центрів життя швидке. Ти постійно кудись квапишся, навколо тебе завжди метушня. У великих містах нікому немає діла до тебе. Всім просто байдуже. Всі закрились у своїх будинках, квартирах, відгородились стінами, тільки б їх не чіпали.Тут же все навпаки.Тут навіть люди мені всміхаються, хоч і не знають мене.

Адам сяє яскравою посмішкою й на перехресті вулиць показує де супермаркет, де кафе, де кінотеатр, пошта, школа та інше.

- Тут звісно не Нью - Йорк, зате у нас є озеро, на якому відпочиває уся молодь. Хочеш завтра сходимо туди? - З надією в голосі запитує.

- Я не знаю. - Мружусь від яскравих променів. - Ми з Джоном маємо випробувати моє нове авто.

- Він тобі його купив? А я то думав, навіщо йому жук. - Посмішка не залишає його обличчя, а милі ямочки привертають увагу. Адам дуже гарний. Впевнена, за ним тут бігають усі місцеві дівчата : стильний одяг, зачіска, неймовірна посмішка, та смарагдові очі, які, здається, починають зводити мене з розуму.

- Так. Мені. - Бачу, як від стайки дівчат мого віку відбивається одна: приголомшливе чорне волосся немов вугілля, сині очі, та фігура, як у моделі.

- Привіт, Адам. - Пестливим тоном каже. Переводить погляд в мій бік, хмурить курносий ніс. - Ти новенька, так?

- Це Енн. - Промовляє Адам, перед тим, як я встигаю щось відповісти. А відповісти хочеться дуже і дуже не гарні слова, адже тон брюнетки презирливий, немов я бруд під її нігтями. - Я показую їй місто.

- Зрозуміло. - Брюнетка втрачає до мене цікавість. - Адам, ти будеш з Деймоном на озері сьогодні?

- Думаю, що так.

- Тоді чекатиму - Змахує своїми довгими патлами, які чомусь тепер ненавиджу, і йде геть.

- Це Кена. Думає, що вона сама гарна та розумна у школі.

- А це не так?

- Вона гарна, це так. Але...мені не цікава. - Якось відчужено відповідає.

- Ще скажи, що вона залицяється до тебе? - Глузливо.

- І до Деймона. Мене таке не цікавить. - Серйозно каже.

- Зрозуміло. - Пристрасть у маленьких містечках між підлітками мене завжди вражала. Усі зі всіма встигли позустрічатись, ясно, що їм вже не так цікаво в компанії один одного.

- Ходімо у кафе "Мартін", хочу пригостити тебе найкращим шоколадним морозивом. - Переводить тему. Вираз обличчя стає знову всміхненим та позитивним.

- Гаразд. - Посміхаюсь у відповідь. - Пригости.

Кафе "Мартін" маленьке та затишне. Стіни з темного дерева, на них фото кактусів та пустель. Столики з диванчиками рядками стоять по всій території приміщення. Зі стелі висять маленькі люстри з ikea у вигляді білих куль, схожих на сніжні. Але плюс цього кафе - кондиціонер. Як тільки заходимо, холодне повітря торкається тіла й приходить полегшення від спеки.

- Сідай, а я замовлю.

Займаю місце поруч з вікном спостерігаючи за прохожими людьми. Мами з візочками, діти молодшої та середньої школи. Всі радісні, задоволені, немов немає більшого щастя, аніж жити тут, у Дрім - таун*. Але про що я, якщо навіть назва говорить сама за себе.

- Все. - Адам сідає навпроти мене з двома порціями майже чорного морозива. Одну ставить біля мене, іншу біля себе. - Спробуй. Впевнений, такого морозива в Нью -Йорку немає. - Посміхаюсь. Я помітила, що взагалі з ним постійно посміхаюсь, і занурюю ложку у холодну чорну масу. Кладу шматочок до рота й справді млію від задоволення.

- Воно просто неймовірне. Смачно.

- Я ж казав.

- Дякую. - Дивлюсь йому в очі. - За те, що вирішив провести екскурсію. Це важливо для мене, особливо зараз.

- Ми ж сусіди. Та й тебе тут чекали сильніше за різдвяну ялинку, тому я просто повинний був.

- Не може бути, що я стала популярніша за ялинку. - Сміюсь.

- Може. Ти вже стала. Побачиш, завтра всі будуть говорити про нашу прогулянку. Можливо ще додадуть кілька фактів, яких не було.

- Оу... Так теж можна?

- Ага. Типу дитячої гри: зіпсований телефон. А твій дядечко вже завтра буде думати, що ми з тобою одружуємось.

- Це вже занадто. - Сміємось в унісон. Давно мені не було так легко та весело з кимось. Так невимушено. Певно тому що всі друзі з Нью - Йорку знали про трагедію, що сталась з батьками й не знали, як себе поводити зі мною поруч, а Адам не знає про це. Він просто такий як є: живий, яскравий, з планами на останній місяць літа. - А що ввечері на озері?

- Там збирається вся старша школа. Щось типу вечірки. Багаття, багато випивки, танці все таке, ну розумієш.

- Так.

- А як в Нью - Йорку відпочиває молодь? - Зацікавлено запитує.

- Ну, здебільшого за навчанням, гулянням у парку та у нічних клубах.

- Хіба вам туди можна? - Здивовано.

- Ні, але всі знають у кого дістати липові документи.

- Напевно це круто.

- Нуу...не дуже. Хіба що ти полюбляєш натовп, аромат поту й чужі руки на своєму тілі.

- Чужі руки можуть виявитись дуже навіть ніжними. - Всміхається якось зухвало.

- Не думаю. Принаймні мені таке не сподобалось.

- То що, сходиш завтра зі мною на озеро? Не пропоную сьогодні, тому що розумію, що будеш чекати дядечка, а завтра зможеш насолодитись його красою, якщо підемо зранку. Всі інші ще будуть спати.

- Спитаю в Джона. Якщо дозволить, то підемо.

- Ти в нас слухняна дівчинка? - Відкидається на спинку диванчика й складає руки на грудях розглядаючи мене з - під напівприкритих очей.

- Не дуже взагалі-то. Але...я..не хочу підривати його довіру з першого дню.

- Тоді дай мені свій номер, ти спитаєш в нього, а ввечері я передзвоню до тебе й дізнаюсь чи тебе відпускають.

- Записуй. - Диктую номер телефону, знову й знову вражаючись тому, наскільки з ним легко. - Адам, а можна питання?

- Звісно. - Кладе телефон в кишеню.

- Чому у тебе світле волосся, а в Деймона чорне? Ви ж близнюки.

- Двояйцеві. Це питання хвилює багатьох. Якщо близнюки однояйцеві, то колір волосся в них однаковий, та й все інше, тільки відбитки пальців трішки різняться, у двояйцевих, дзиготних, може бути різним колір волосся, звісно ж навіть різна зовнішність*.

- Як цікаво. Навіть не думала, що так буває.

- Ну двійнята наприклад взагалі можуть бути не схожі.

- А є між вами зв'язок? Кажуть, що між близнюками є якийсь ментальний зв'язок, навіть смаки схожі.

- Ні. Ми з Деймоном дві протилежності, крім обличчя, звісно.

Телефонний дзвінок перериває нашу розмову. Адам бере слухавку, з хвилину слухає, що йому кажуть, відповідає, що все в силі, й знову ховає телефон у кишені.

- Ну що, підемо ще прогуляємось, чи додому?

- Додому. - Насправді я не хочу йти в порожній чужий будинок. Але й змушувати хлопця витрачати на мене свій час не можу, він же збирається ввечері на озеро до друзів, тому брешу.

Повільними кроками повертаємось додому. Хлопець розповідає жарти про викладачів їх школи, про плани на майбутнє, як мріє вирватись з цього містечка у велике, типу Нью - Йорка.

Сонце повільно ховається за дерева й наступають сутінки. Поруч з будинком їх крони відкидають тінь на асфальт, перетворюючи дім на щось казкове...

Адам проводжає до дверей, несміливо схиляється й вустами торкається щоки. Від несподіванки роблю крок назад. Такого точно не очікувала.

- До завтра. - Спокійно каже й не даючи змоги хоч якось відреагувати просто йде геть, зникаючи за високим парканом.

- До завтра. - Відповідаю порожній вулиці.

Емоції переповнюють мене. Після двох місяців сповнених болем, тьмою, відчаєм, втратою я за один день відчула себе хоч на секунду щасливою, звичайною, з сім'єю, друзями... І все завдяки Адаму.
* * *
До приходу Джона встигаю приготувати вечерю, згадуючи, як ми робили це з мамою, та роздумуючи, чому все ж таки вони посварились, що стало цьому причиною, щоб стільки років не бачитись?

- Енн, що це так смачно пахне? - з ґанку запитує дядечко.

- Вечеря. - Виходжу йому назустріч посміхаючись. - Я вирішила теж зробити тобі сюрприз.

- Це так мило, Енн.

Джон роздягається, миє руки й сідає за стіл. З завзяттям поглинає стейк з м'яса знайденого у холодильнику та салат з руколи.

- Ти нічого не їси, чому? - помічає.

- Не голодна. - І це справді так. Шматок в горло не лізе. Всі мої думки про Адама. - Ти знаєш наших сусідів? - Нарешті запитую.

- Близнюки?

- Ага.

- Так. А що?

- Один з них запросив мене завтра прогулятись на озеро...і по правді кажучи сьогодні він влаштував мені екскурсію по центру міста...- Вирішую не починати наші стосунки з брехні. Джон здається розумним та спокійним, тому не боюсь розповісти йому Адама.

- Хто? - Тон дядька стає серйозним.

- Що хто? - Втрачаю суть розмови, замислившись про смарагдові очі...

- Хто з них запросив на озеро?

- Адам. А що?

- Тоді йди.

- Якби це був Деймон ти б мені не дозволив? - нахиляюсь до нього трохи ближче.

- Ні. -Відрізає.

- Чому? - Не те, щоб я хотіла піти з ним, але стає цікаво, чим же темноволосий не вгодив Джону.

- Це довга історія. Досить того, що по його вині загинула дівчина. Він ммм...вживає дещо.

- Я зрозуміла. - Відразу втрачаю цікавість до Деймона. - Не хвилюйся, з ним не піду.

- Тоді відпочивай, а жука випробуємо потім. - Посміхається.

- Дякую. Ти найкращий.

Після вечері мию посуд. В голову постійно лізуть думки про Деймона та смерть невідомої мені дівчини. Як вона загинула, чому, що вживає Деймон? Можливо наркотики? Впевнена, ця смерть сколихнула містечко. Але якщо брат Адама на свободі, а не в колонії неповнолітніх, то його вина не доведена?

Перед сном, коли вимикаю настільну лампу та вмощуюсь під ковдрою, дзвонить телефон. Одразу ж підіймаю трубку. Знайомий голос проривається крізь гамір, крики, музику й запитує чи йду завтра з ним на озеро. Відповідаю, що Джон дозволив й натискаю відбій.

Довго не можу заснути. Верчусь зі сторони на сторону постійно спостерігаючи за світлом на другому поверсі сусіднього будинку. Цікаво, чиї це вікна, Адама Деймона чи їх батьків?

Не помічаю, як засинаю. Мені сниться мама й тато. Гарні, всміхнені. Сон - шматок минулого. Маленький уламок того щастя, що колись було зі мною завжди.



Стефанія Лін

Edited: 15.01.2019

Add to Library


Complain