Життя Енн

Font size: - +

4

Після того, як Деймон йде від нас, ми про нього не говоримо. Ми просто повільно йдемо повз високі дерева, насолоджуючись літньою тишею. Сховані у тіні дерев від вже пекучого сонця дихаємо одним на двох свіжим повітрям. Поки Адам розповідає про вечірку, я не можу відвести від нього погляду: навіть вирядившись у шорти та футболку він виглядає зухвалим й гарним. На світлому волоссі грають промінці сонця, перетворюючи пасма у рідке золото. Тихий голос, приємна посмішка, ямочки на обличчі, та аромат парфумів зводять з розуму.

- Енн? - Навіть не помічаю що Адам зупиняється і кілька секунд не зводить з мене своїх смарагдових очей. - Так що скажеш?

- Вибач. - Посміхаюсь. - Я задумалась. Що ти казав?

- Взагалі - то ....- бачу, що чомусь мнеться, але не можу зрозуміти чому - я хочу запросити тебе на побачення.

- Я прослухала запрошення, так?

- Ага.

- Піду. - Намагаюсь приховати дурнувату радість та писк в голосі. - Коли?

- Сьогодні мені треба по справам, що скажеш про завтрашній вечір? Сходимо в кіно...

- Добре. Я за.

- Чудово. - Обличчя хлопця стає розслабленим, немов з його плечей впав тяжкий тягар проблем. - Тоді зараз я проведу тебе додому, а завтра вже побачимось.

- Гаразд. - Погоджуюсь.

Доволі швидко хлопець виводить мене з лісу не даючи навіть хвилини на відпочинок від сміху: він жартує, корчить рожиці, розповідає як в дитинстві з Деймоном встигав усюди й мама казала, що одного разу близнюки просто зруйнують їх будинок. Ділиться переживаннями за брата, розповідаючи, що у нього важкий період у житті. Та попереджає про школу, натякаючи, що краще не спілкуватись з Кеною, дівчиною ,яка підходила до нас ще вчора.

Повірити не можу, я знаю його два дні, а таке відчуття немов вічність....

На вже підстриженому газоні ( невже Джон повернувся і вирішив, що бур`ян, то не гарно перед будинком?) Адам торкається своїми вустами моїх, так легко та невимушено, що навіть забуваю як дихати.

- Я ще подзвоню ввечері, добре?

- Так. - Шепочу, під впливом його теплих губ на моїх. Хочеться всміхатись немов дурненька й ніколи - ніколи не мити вуста.

Адам розвертається й швидким кроком прямує до свого дому, ховаючись за високим парканом змахнувши мені на прощання рукою.

Заходжу в будинок не тямлячи себе від емоцій, що переповнюють з середини. Метелики в животі здається оживають й починають змахувати крилами, а серце виграє тонку й веселу мелодію щастя. Мені подобається Адам. Подобається його посмішка, очі, краса. Але найбільше привертає увагу його позитивність. З ним горе та біль відходять на другий план. Вони так і сидять в мені, та тепер не пронизують кожну думку своєю сумною мелодією. Адам допомагає радіти сонцю, його посмішці, навіть тому ж морозиву...

Він те, що мені потрібно. Те, що можливо допоможе викинути з голови та серця горе втрати батьків...хоча б на короткий проміжок часу.

- Ти вже повернулась? - Джон виходить у коридор з посмішкою на обличчі, спостерігаючи як я знімаю кросівки. - Бачу, що так. Як провела час?

- Чудово. Коли випробуємо жука?

Дядечко сміється й витирає чорні руки в брудний рушник:

- Якщо хочеш - сьогодні.

- Хочу. Дуже й дуже.

- Добре. Обід і за кермо. Ти ж вмієш їздити? - Надія звучить у його тоні.

- Взагалі-то ні. Тобто права є, я встигла їх отримати, але практики як такої у мене ще не було. Мама була проти авто...

- Не страшно. Права це головне. Ти ж отримала на навчанні базові знання, а навчитись крутити кермо раз плюнути. Зараз я помию руки, пообідаємо й поїдемо вчитись їздити.

В очікуванні Джона проходжу на кухню та сідаю за стіл. Обертаюсь й дивлюсь на фото де є я з батьками і Джон. Знову роздумую над тим, чому мама перестала з ним спілкуватись. Як взагалі можна обірвати зв'язок з рідним братом?

- Я вже є.

Дядечко ставить переді мною тарілку з картоплею фрі та нагетсами й сідає навпроти.

- Джон, ти не розповіси про стосунки з моєю мамою? Чому ви посварились?

- Енн, - важко зітхає, - думаю ще не час тобі про це знати. Але повір, нічого страшного в цьому немає. то було навіть спільне рішення. Краще розповідай, як ранок з Адамом?

- Все добре. Ми гуляли, він показав озеро...- Про Деймона мовчу. Не хочу вислуховувати нотації про нього. - Потім провів додому, сказав, що має якісь справи й запросив на побачення. - Ось перша брехня. Замовчую те, що Деймон привів мене на озеро, що Деймон налякав мене до смерті своїм зникненням, що Деймон був у воді зі мною поруч занадто близько... Та якщо чесно все це не важливо на фоні прогулянки з веселим Адамом. Він як те літнє сонце: яскраве, тепле, радісне...

- Побачення? А не рано? Тобі ж тільки шістнадцять? Не те, щоб я ліз не у свою справу, Енн, та й стосунки у нас ніби нормальні, але...

- Джон, - зупиняю його, - ми просто сходимо у кіно. Про те, що робити дітей ще зарано я знаю.- Дядечко червоніє й мовчки запиває картоплю яблучним фрешем.

- Тоді добре. Але будь обережною. І напевно...о восьмій маєш бути вдома? - Говорить, але звучить це немов він запитує чи так правильно, чи має право вказувати мені щось.

- Я не знаю на який сеанс ми підемо, тому не можу сказати чи буду о восьмій вдома. Вибач.

- Зрозуміло. Та все ж таки я не хочу, щоб ти ходила допізна. Із сусіднього містечка, сюди, неподалік від нашого дому, за лісом, з'їжджаються байкери та шумахери на авто. Знаю, що деякі хлопці з Дрім-тауна теж там присутні, в тому числі й брат Адама, тому я не хочу щоб ти гуляла на самоті до ночі. Іноді вони нахабно пруть у місто і поводять себе дуже і дуже зухвало.

- А шериф? Він що не може щось зробити? -Здивовано. Я то гадала, що у таких містечках тихо й до смерті нудно.

- Шериф старий дід, Енн. А вони молоді й кмітливі, тікають на своїх авто та металевих конях, ганяють по лісі, плутають сліди.

- А що то за місце за лісом? - Запитую, відмічаючи про себе, що мені там не місце.

- Бар якийсь. Я там не був.

-Добре. Тоді я не буду вештатись містом до ночі, щоб ти не хвилювався.

- Це чудово. - Джон посміхається, збирає брудний посуд й підганяє мене на задній двір.

Через двадцять хвилин ми стоїмо поруч з червоним нісаном, який радісно виблискує у сонячному світлі. Серце калатає немов ненормальне - це мій перший раз за кермом у власному авто. Джон поглядом запрошує зайняти водійське місце й сам всідається поруч.

- Що далі? - Голос трішки тремтить від напруги.

- Що ти пам'ятаєш з навчання?

- Завести, зчеплення і газ. Якось так.

- Тоді спробуй так. Тут коробка передач, знаєш як з нею впоратись?

- Ніби-то.

- В будь-якому випадку я поруч. - Посміхається. Вираз обличчя добрий та терплячий.

- Гаразд, як мені виїхати з заднього двору?

- Тут збоку є виїзд.

Заводжу мотор, тисну педалі зчеплення, потім газу, а зчеплення потрішки відпускаю. Машина починає їхати. Повільно, обережно, немов сама боїться зробити зайвий рух і налякати власницю - тобто мене. Нехай цей жук доволі стара модель, але це все одно не може зменшити мого захоплення від неї. 

Досі не можу повірити: моє власне авто!

- Молодець.Тепер повертай кермо вліво. Ось так, правильно. - Примовляє дядько обережно направляючи мене, допомагаючи виїхати на дорогу. - Бачиш? Все вийшло? - Добра посмішка знову освітлює обличчя Джона.

- Куди поїдемо? - Запитую, коли виїжджаю на дорогу, повільно рухаючись в сторону лісу, за яким видніються неймовірної краси гори.

- Куди хочеш.

- Тоді туди.

Тисну на газ, перемикаю швидкість й розумію, що страх відійшов, відпустив все тіло, хоч до цього я сиділа напружена та натягнута немов струна. Тепер же відкидаюсь спиною на сидіння й просто їду вперед, повз високі дерева, концентруючи увагу на дорозі. Джон вмикає радіо, і салон заливає прекрасна мелодія Моцарта в сучасній обробці.Баси та гітара заливають все навкруги своїм звуком, а мелодія фортепіано дарує спокій та затишок. Все це в поєднанні з відчиненим віконцем, задоволеним дядечком та мої спокоєм від запрошення Адама і яскравого літнього дня, дарує насолоду. Вітер, що тріпає волосся крізь відкрите віконечко немов вивільняє мої погані емоції, думки, спогади знищуючи їх у повітрі на великій швидкості й шепоче на вухо, що все ще вийде, все ще буде добре...

Я не сама...

Не помічаю, як збільшую швидкість, як закінчується густий ліс, а далі починається дорога повз гори, що іноді злітає доверху, а іноді обривається до низу, з крутими поворотами та небезпечними схилами над головою. Тут і стоїть одноповерхова будівля з червоної цегли з неоновою вивіскою. Розумію, що це бар про який говорив Джон. Поруч з ним припарковано безліч авто та мотоциклів. На деяких з них спираються байкери з банданами на голові та шкіряними жилетками. Руки в татуюванні, у вухах сережки, а в деяких між пальцями затиснута або цигарка або горлянка пляшки з-під пива. Декілька спортивних авто виблискують під сонцем. На них спираються хлопці в джинсовому стильному одязі, теж із татуюваннями та тримають в обіймах дівчат. Серед них помічаю і Кену..."- Зрозуміло, як дівчина проводить літо - подумки відмічаю". Всі вони спілкуються між собою, хитають головою в такт музиці й запускають в повітря клуби диму.

Яскрава неонова вивіска сповіщає, що бар має назву "Fly"*. З його дверей виходить Деймон, змахує чорним волоссям й прямує до одного з авто, не звертаючи увагу ні на що, особливо на Кену, яка немов ошпарена підскакує при ньому й починає витись навколо немов зміюка.

Зупиняю авто, слідуючи інструкціям Джона, неподалік, спостерігаючи за всім цим дійством.

Зрозуміло, що Деймон тут. Це місце якраз для таких як він. Дивуватись цьому все одно, що дивуватись ранішньому сонцю.

Поруч з червоним спортивним автомобілем паркується ще один, срібного кольору, марки якого не знаю. Ричання його мотору заглушає всі звуки навколо, своїми басами давить на вуха... Дверцята відчиняються й звідти виходить Адам. Ось тут я здивовано розкриваю рота не маючи змоги вимовити ані слова... Адам теж з ними ? Я думала він не з таких...

Поки Джон не бачить братів тисну на газ й розвернувшись на диво без перешкод, не зачепивши дерева чи стовби, повертаюсь до дому.

Я потім подумаю, що Адам робив з тими, хто здається любить тільки пити й ганяти на авто, адже таких людей, крім цього більше нічого не цікавить. Такі я вони просто марнують своє життя...Потім буду розбиратись із цим, хоч це мене й дивує не на жарт...

Доволі швидко опиняємось поруч з будинком. Дядечко допомагає припаркувати нісан й задоволений моїм успіхом хвалить й пропонує прогулятись та з`їсти морозиво. Не відмовляю. І не хочу відмовляти. Як не дивно мені справді весело з ним, добре, затишно. Та й Джон моя сім`я, вірніше все, що від неї залишилось.

Вечір проводимо в кафе Мартін та у супермаркеті, закупивши продуктів на тиждень вперед. Весь цей час дістаю дядька розпитуванням про його життя. Виявляється працює на підприємстві за містом, куди їх везе автобус. Що вони там виготовляють я не питалась, та й не цікаво мені якщо чесно. Не одружений, дітей не має. На питання чому, розповідає що кохав одну дівчину, але вона вирішила побратись з тим, хто мав більше грошей. Ось і все. Життя Джона вмістилось у пів години розмови: і тепер тільки я одна його сім'я.

- Ми з тобою, Енн, - каже - дві душі кинуті напризволяще. Але ми разом і ми впораємось зі всім, так?

- Так. - Бадьоро відповідаю, пхаючи продукти в багажник жука. - Я рада, що з тобою, а не в інтернаті.

- Я теж. Я б собі не пробачив, якби ти була там.

Вдома разом готуємо вечерю, дивимось кіно по телевізору й сміємось з невдалих жартів акторів. Весь цей час на підсвідомому рівні думаю про те, що мені справді пощастило з Джоном, тому що він добрий, намагається щось зробити для мене, а ще не забороняє нічого. Напевно це навіть саме найкраще. І не лізе...просто не лізе в душу, як це люблять робити дорослі.

Після душу перевдягаюсь у піжаму й лягаю у ліжко ввімкнувши подарунок мами - шкатулку - яка в нічній тиші виграє свою чарівну мелодію. Випадково кидаю погляд на вікно й спостерігаю за світлом на другому поверсі будинку близнюків. Цікаво де зараз Адам та Деймон?Ганяють на автомобілях по лісу та гірським дорогам порушуючи спокій містечок поряд?

Дзвінок телефону вириває з роздумів. Це Адам.

- Так.

- Спиш? - Запитує тихим голосом.

- Ще ні, а що таке? - Вирішую не казати, що бачила його сьогодні поруч з баром.

- Не хочеш порушити кілька правил й покататись зі мною по нічному місту? Порахувати зірки? - Таємничо промовляє.

- Не знаю...- Можливо й хочу, але що скаже Джон? - Джон...

- Він не дізнається. Вилазь через вікно, я тебе чекатиму. Будемо тільки двоє...

- Гаразд, - здаюсь, - через хвилин десять чекай.

Кладу слухавку й не вмикаючи світла вдягаю шорти та топ, на плечі накидаю джинсову куртку. З коридору тихо забираю кеди, на носочках проходячи повз спальню Джона. Я не думаю, що дядечко зробить щось мені жахливе, якщо дізнається, що втекла вночі...Та й що зможе зробити, коли він спить? Навряд чи прокинеться... Принаймні сподіваюсь на це...

В душі все перевертається від передчуття чогось класного та веселого. Поїздка має бути супер, тому що я та Адам під нічним небом в теплу літню ніч - те, про що мрію.

Під ковдру вкладаю кілька подушок імітуючи тіло. Відчиняю вікно й обережно перекидаю ногу та плигаю на траву.

- Радий, що ти погодилась. - Теплі руки Адама обіймають й притискають за талію. Теплі вуста торкаються моїх й починають ніжно пестити, не залишаючи шансу залишитись байдужою до цього. Смак вишні та аромат парфумів не просто вабить, він збиває з ніг, змушує губитись між реальністю та справжнім світом. Ноги підгинаються в колінах, руками хапаюсь за його плечі й повністю довіряю себе його рукам. - Йдемо. - Бере за руку й тихо йдемо повз вікна мого будинку. - Авто стоїть трішки далі...На початку лісу.

Під покровом ночі швидко перебігаємо передній двір й прямуємо в сторону авто. Точніше Адам тягне мене за руку в той бік. Тихі смішки вилітають з мого рота: я знаю, що це поганий вчинок - тікати з дому-, але не можу нічого вдіяти. Мені хочеться бігти поруч з цим хлопцем під зорями. Хочеться втягувати носом свіже повітря. Насолоджуватись життям.

Тільки зараз розумію - Нью -Йорк та все у ньому нагадував про батьків, не дозволяв відпустити, забути - Дрім - таун же, навпаки, допомагає звільнитись від цього. Це не означає, що я забула свій біль що він зник. Це означає, що радісні моменти все ж таки мають шанс витіснити погані емоції, думки.

- Ось і моя красуня. - Вказує на своє авто приховане під тінню дерев. Срібний метал мерехтить під місячним сяйвом й через це здається, що автомобіль щось неймовірне, казкове. Вирішую промовчати щодо того що я бачила його поруч з баром - це не моя справа. - Сідай.

Адам сідає за кермо, я поруч. Тисне на кнопку й дах авто повільно зникає, ховаючись десь позаду.

- Готова? - Щаслива посмішка сяє на його обличчі.

- Так.

Рев мотору розрізає нічну тишу. Декілька птахів, що спали на гілках перелякано починають літати хлипаючи крилами. Хлопець довго не чекає, просто тисне на газ й мчить в бік гір. Вмикає музику й з колонок лунає приспів гарної пісні, акорди якої летять у повітрі, закутують нас у свої слова, занурюють в моменти радості та свободи:

Крах близько, тіло на межі,

Падаємо, немов літак.

Граничної швидкості більш ніж достатньо,

Пригальмуй, або нам кінець.

Ти лежиш без сну,

І я не можу спати.

Шторми вщухають,

хоча нам цього було не видно.

На шляху до вершини

Ми забули обережність...

(с) Take It Easy Jetta

( Аматорський переклад )

Пісня мені подобається.

Її ноти так влучно потрапляють в ціль, що не можу стримати посмішки насолодження цим моментом. Хіба це не чудово: їхати в крутому авто під нічним небом з яскравими зорями з музикою, що зачаровує? Хіба це не чудово: відчувати аромат його парфумів й пам'ятати теплий та солодкий поцілунок з присмаком вишні?

Відчуваю себе так, немов зараз полечу. Немов все погане зникає разом з вітром у вухах, зі свіжим повітрям навкруги та горами, верхівки яких губляться у темному небосхилі.

На величезній швидкості ми пролітаємо повз бар Fly. Як не дивно, мене не лякає вона - швидкість - хоч я думала, що після смерті батьків взагалі не зможу сидіти в авто, але як показує життя - змогла. А це означає, що я сильніша за свої страхи...

Адам дивиться на мене, посмішка прикрашає його обличчя, чудесні ямочки зводять з розуму... Невже це я зараз сиджу в авто з ним? З тим, хто чомусь зводить мене з розуму, з тим через кого серце здається виривається з грудей й колотиться як навіжене?

Авто залишає позаду темний ліс, безмовне небо, яскравий бар й занурюється в темінь гір блукаючи дорогою поруч з кам'яними стінами. Адам зменшує швидкість й робить тихіше музику. Паркує авто на невеликому відступі з ґрунту, який схований за соснами.

- Як тобі?

- Чудово. Таке відчуття свободи, а головне адреналін... В Нью - Йорку таке скупчення людей, що максимум, що ти можеш робити в авто- стояти у заторі.

- Як бачиш, переваги великих і маленьких міст різні. - Сміється, підсувається ближче й дивиться у мої очі. Кладе одну руку на талію, іншу на потилицю й притягує до себе. Теплими та м'якими губами торкається підборіддя, потім кінчика носа і нарешті губ. Це очікування викликає тремтіння в середині мене, змушує втрачати розум й хотіти бути до нього ближче, втягувати носом його аромат, відчувати тепло тіла... І тут зовсім недоречно в думках з'являється Деймон, в озері, тепла якого я бажала ще не так давно, ще до слів про вигул...

"Зникни! Зникни! - Наказую сама собі. - Просто зникни з моєї голови"

" - ...Та як тільки Адам награється новою іграшкою, твій біль стане ще більшим, примножиться....- проносяться в голові слова Деймона, набатом вистукують свою мелодію."

- Адам. - Відсторонююсь, хоч і дуже і дуже не хочу цього, та чомусь слова його брата засіли глибоко. - Хочу дещо прояснити, - повільно починаю, спостерігаючи за виразом обличчя хлопця. Він не злиться, не виглядає роздратованим чи щось подібне. Просто спокійно дивиться. - Я не з тих...

- Легкодоступних? - Допомагає, підморгуючи.

- Так. - Ніяковію. - І якщо ти розраховуєш на...

- Секс? - Знову перебиває.

- Так. На секс, то його не буде. Я не готова до такого та й...

- Заспокойся, Енн. Я й не збирався. Ти мені подобаєшся, справді подобаєшся. Я просто хочу торкатись тебе, хочу проводити з тобою час. Та й рано нам ще ним займатись - сексом.

Видихаю з полегшенням.

Три дні. Пройшло лише три дні, а Адам вже затягнув мене у вирій подій...

- Я не готова до взагалі будь - яких відносин, крім платонічних. Мої батьки померли зовсім не давно...- Тихо додаю.

- Я знаю. Деймон сказав. - пригортає мене у свої обійми й гладить по спині. Вмикає музику й тепер з колонок лунає тиха мелодія, як раз до ладу новому настрою.- Не уявляю, як ти з цим живеш....Тому я і вирішив тебе покатати. Хотів, щоб ти розвіялась.

- Дякую. - Шморгаю носом. - Справді дякую. Ти справді цим допоміг.

- Енн, - сідає так, щоб мати змогу дивитись в мої очі - я знаю, що таке бути без батьків, повір. Я буду поряд з тобою. Не дам тобі зав'язнути у тому болі, що ти відчуваєш.

- Обіцяєш? - З надією запитую, відчуваючи, як тону в ньому, в цьому хлопці зі смарагдовими очима.

- Обіцяю.



Стефанія Лін

Edited: 15.01.2019

Add to Library


Complain