Життя Енн

Font size: - +

5

Майже цілу ніч ми сидимо з Адамом в авто розглядаючи зорі та розмовляючи про все на світі і про нічого. Ми обговорюємо улюблені фільми, музику, книги. Ділимось спогадами про минуле життя та оминаємо небезпечних тем. які б принесли тільки сум чи біль. Ми сперечаємось з приводу сюжетних ліній фільму Месники аналізуючи їх та вчинки героїв.

Нам не було холодно чи сумно, навпаки, ми сміялись до болю в животі, пили взяту наперед Адамом колу та їли картоплю фрі.

Мені сподобалось, що Адам не курить та не п'є, зараз багато хто з моїх ровесників полюбляє спробувати щось заборонене. Я таке не визнаю. Не розумію просто, для чого псувати свій організм тим, що навіть задоволення не приносить.

Разом зі світанком Адам проводжає мене до будинку. Ми зупиняємось поруч зі сходами де він дарує на прощання м'який та ніжний поцілунок, немов заявляє свої права на це. Прощаємось до вечора.

Джон вже поїхав на роботу, знаю це точно, адже сьогодні його робочий день. А головне не помітив мого зникнення, адже ні разу не зателефонував. Мені трішки соромно за такий вчинок, та я ні трохи не жалкую про це - ніч була неперевершена. Ці години змогли подарувати спокій моїй пораненій душі, моєму розбитому серцю.

Адам подарував це...

З-за стіни будинку виходить Деймон як раз тоді коли його брат зникає за парканом. Завмирає переді мною: руки складені на грудях, вираз обличчя незадоволений та навіть агресивний, чорні очі хіба що блискавками не стріляють.

- Що? - Грубо запитую. Так, я розгнівана на нього, за його вчорашні слова!

- Ти їздила з ним в гори? - Сухо запитує.

- Тобі то яка різниця?

- Їздила?!

- Так, то й що? Ти не моя мама, щоб контролювати мене! Хочеш, контролюй свого брата!

- Не твоя мама, так. Твоя мама померла!

- Я знаю! - Викрикую. Все хороше що залишилось після часу проведеного з Адамом, всі емоції зникають безслідно, випускаючи злість, гнів, ненависть... До Деймона, до моєї самотності, до всього..

- Вибач. - Тихо промовляє. - Я не повинний був про неї говорити...- Його голос засмучений, з нотками суму та каяття.

- Не повинний...- Підіймаюсь на одну сходинку збираючись зайти в будинок, та Деймон хапає мене за зап'ястя, зупиняє й тягне до себе.

- Енн, ти не повинна з ним проводити час. Я тобі вже казав це...Він зробить тобі боляче. Він не забере твій біль...- Відпускає руки. Робить крок назад. Дивиться тепер якось інакше, без гніву чи агресії, а просто так, немов йому шкода мене.

- Я буду проводити час з тим з ким захочу. Взагалі не розумію тебе. Ти його брат, а поводиш себе жахливо стосовно Адама. Так не можна! Для чого постійно натякаєш на те, що твій близнюк поганий?

- Енн, - важко зітхає, - є безліч речей про які ти не знаєш. Я просто хочу вберегти тебе від нього, вберегти від нового болю...

- Для чого, Деймон? Для чого? Хіба тобі не начхати на мене? Ти ж просто вигулював мене!

- Сам не знаю...- Запускає руку в волосся, розтріпує чорні пасма в різні сторони. Темні, глибокі очі дивляться так дивно, немов він справді не знаю чому його хвилює все це. - Я був не правий, коли сказав це...тоді, на озері.

- Послухай, я не знаю, що ви там з братом не поділили, але мені добре з ним, весело....Він може зробити так, щоб я сміялась, щоб забула про біль який постійно клекоче в середині мене. Адам просто змушує забувати про горе, що спіткало мою сім'ю.

Деймон знову підходить ближче, обхоплює мої руки своїми, міцно стискає, не даючи змоги звільнитись від його хватки й на секунду, всього на секунду я бачу в його очах біль, а потім все це заповнюється гнівом, таким, що не передати словами. Він вирує в Деймоні. Захоплює його розум просто на очах. І це страшно. Справді страшно.

- Пам'ятаєш я тобі казав про пітьму? - Шепоче. - Пам'ятаєш?

- Так....

- То попереджаю, що в Адама її набагато більше. Я просто хотів захистити тебе. Просто не дати можливості стати новою його жертвою...Але ти мене відштовхуєш, не віриш, не хочеш відкрити очі. Я не осуджує тебе. Ти в місті всього кілька днів..Просто тепер знай - мені начхати. що буде з тобою далі. Більше я не скажу ні слова.

Відштовхує. Так, що падаю на сходи. Розвертається, й у повній тиші йде до свого дому: спина напружена, чорне волосся виблискує у світлі ранішнього сонця....І все це виглядає так зловіще, немов тиша перед буревієм.

Сльози.

Гидкі, солоні образливі сльози починають текти по обличчі.

Мені прикро за саму себе. Невже я заслуговую такого відношення? Чому Деймон так взагалі себе поводить? То погрожує, то ранить поганим словами?

Дивна поведінка - намагатись захистити незнайому дівчину від власного брата....

Та й навіщо?

Навіть якщо Адам їздить з рештою хлопців на авто чи мотоциклі, то що в цьому поганого? Тим більше Деймон сам так робить. Я ж бачила їх обох там, поруч з баром! Бачила, як вони спілкувались в одній компанії, як стояли один з одним поруч...

День проходить важко. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з Адамом, щоб мати змогу відкинути всі погані думки, які здається, вирішили затопити мене. Немов нав'язливі мухи дзижчать в голові, стрекочуть, виграють дзвоном. Постійно намагаюсь проаналізувати поведінку Деймона, зрозуміти, чому хоче захистити від брата, який один з найдобріших та світліших людей? Що між ними могло статись такого, що тепер один брат не переносить іншого? Не поділили в дитинстві іграшку?

Взагалі ненормально, на мій погляд, що близнюки настільки не прив'язані один до одного. Я то думала, що такі брати чи сестри завжди, як одне ціле, а виявляється це не завжди так...

До вечора встигаю приготувати вечерю Джону, подзвонити йому й нагадати, що йду в кіно з нашим сусідом. Дядечко нагадує, щоб довго ми не блукали, натякаючи на байкерів з бару за лісом. Але тепер я знаю, що Адам один з них, тому не боюсь. Та й для чого боятись тих, хто тобі нічого не зробив?

Телефонний дзвінок вириває з думок як раз в той момент, коли стою перед шафою обираючи, що вдягнути. Як-не-як, а це наше перше побачення.

- Так. - Відповідаю, побачивши на екрані ім'я Адама.

- Ти готова? - М'який приємний голос одразу зачаровує, а перед очима встає його обличчя з веселими зеленими очима.

- Майже.

- Тоді через десять хвилин зайду.

Десять хвилин проходять занадто швидко. Все, що встигаю за цей час - вдягнутись. Радує лише те, що волосся я ще в обід помила, висушила та вирівняла в одну ідеальну гриву, а макіяж так і залишається мрією...

Підбігаю до дверей й відчиняю, не питаючи хто. За спиною хлопця відмічаю, що сонце вже ховається за крони дерев виблискуючи рожевими кольорами на небосхилі.Темні дерева немов зачаровані тягнуться до верху в спробі стати з небом одним цілим, поєднатись, відчути хоча б краплю його любові та величності.

- Вау. - Промовляє Адам роздивляючись мене з ніг до голови. Не знаю чому так реагує, я просто одягнула коротку сукню червоного кольору до колін: легка тканина хвилею тягнеться від талії, повітряна, невагома, зверху зроблена у вигляді майки. Ось і все. - Ти чудово виглядаєш. Готова?

- Так. - Зав'язую шнурки на кедах й хапаю невеличкий ранець з грошима та телефоном. Виходжу на ганок й Адам обіймає за талію, притягує до себе та припадає поцілунком до губ: ніжно, легко та так неймовірно солодко, що відчуваю, як починаю втрачати розум. І це так не правильно. Це ж лише один поцілунок...- Готова. - Відсторонююсь, ніяковію й розгладжую невидимі складочки на сукні.

- Ти ж не проти, що я обрав фільм за тебе? - Запитує, бере за руку та веде до свого сріблястого авто щиро посміхаючись.

- Ні. Який?

- Про кохання хлопця з Марса та дівчини з Землі. Я подумав, що тобі сподобається. Ви дівчата полюбляєте усілякі мелодрами.

Вирішую промовчати, що мелодраматичні підліткові фільми не для мене й, що більше полюбляю фільми про супергероїв та взагалі бойовики й фантастику. Адам старався, хотів догодити, для чого його засмучувати?

- Чудово. Тоді йдемо.

Як справжній джентльмен відчиняє дверцята припаркованого авто поруч зі свої будинком й допомагає сісти на пасажирське сидіння, не зводячи погляду. Скануючи мене, пильно роздивляючись усю повністю.

Хлопець не жалкуючи свого металевого друга тисне педаль газу й залишає позаду будинки з вікнами, що освітлюють ніч. Чомусь ліхтарі попри дорогу зовсім не світять, залишаючи її у повній темряві. Поруч з кінотеатром опиняємось за десять хвилин

Біля входу топчуться підлітки. Адам здоровкається з усіма, не забуваючи представити мене, новеньку Енн, одразу же наголошуючи перед іншими хлопцями, що я його дівчина. Не кажу, що це не так, взагалі намагаюсь зайвий раз не говорити, просто привітно посміхаюсь, знайомлюсь й відповідаю на дурнуваті запитання про Нью - Йорк.

Несподівано у натовпі бачу знайому темну голову.

Дейомон.

Він обіймає Кену, притискає її до себе й дивиться в наш з Адамом бік з таким виразом обличчя, що стає холодно. Немов літній вечір перетворюється на осінній. Немов він глибоко ображений на мене, і головне, йому є за що ображатись. Перехопивши мій погляд всміхається, так, що стає навіть моторошно й міцніше притиснувши Кену до себе ( яка на диво дуже гарно дивиться з ним поруч) заходить у двері кінотеатру підмигнувши мені на останок.

Адам не бачить цього. Він, здається, взагалі не помічає брата.

- Пішли? - Стикає мою долоню. - Зараз вже почнеться фільм. - Киваю головою у відповідь й заходжу за ним в середину, намагаючись уникати погляду Деймона. Та він і не дивиться. Весело посміхається словам Кени, простягає їй відеречко поп-корну й веде до кінозалу

Не знаю чому мене взагалі хвилює, що Деймон з Кеною? Яке мені діло до цього? Він ясно дав зрозуміти сьогодні зранку, що тепер взагалі не збирається звертати на мене увагу. Та й для чого мені його увага? Невже мені за ці короткі декілька днів стало потрібно знати, що він десь поруч?

Маячня якась.



Стефанія Лін

Edited: 22.01.2019

Add to Library


Complain