Життя Енн

Font size: - +

6

Протягом двох годин ми з Адамом сидимо поруч. Він постійно пестить мою руку, ніжно проводить невидимі лінії викликаючи мурашки по шкірі. Я забуваю, що ми дивимось фільм, забуваю, що маю зосередитись на екрані. Просто не можу змусити себе відволікатись на таке, коли поряд сидить він і невимушено привертає мою увагу до себе, немов це у нас не перше побачення, а десяте.

Коли кіно закінчується ми за руку виходимо з кінотеатру. Адам домовляється зі своїми знайомим про зустріч і саджає мене в авто. Сам сідає за кермо й натиснувши на педаль газу миттю стартує вперед.

- Куди ми їдемо? - Запитую, спостерігаючи, як в нічній темряві дерева миготять темними стовбурами зі швидкістю світла.

- В нас перегони, Енн. - Посміхається, на секунду затримує погляд на моєму обличчі й знову зосереджується на дорозі міцно стискаючи кермо.

- Що за перегони? - Погане передчуття починає клекотати в середині. Мій голос змінюється, стає тоншим, стривоженим, наляканим.

- Все буде добре. - Кладе одну руку на оголене коліно. - Зараз приїдемо до одного бару, а звідти перегони в горах. - Посмішка не сходить з його обличчя. - Дівчата підтримують своїх хлопців тому їдуть з ними.

- Для чого ці перегони?

- Просто повеселитись.

Решту шляху не розмовляємо. Адам збільшує швидкість і ось ми вже проїжджаємо мій будинок. Хочу сказати йому щоб зупинився, що не буду приймати в цьому участі, але його слова про підтримку дівчат гріють серце. Він рахує мене своєю дівчиною, приводить у власну компанію, хіба повинна я лякатись чогось такого, чого ще не відбулось? І нехай серце калатає немов ненормальне, нехай я боюсь приймати в цьому участь, та мені жити в цьому містечку, ходити в школу, отже я повинна довести свою сміливість. Впевнена Кена теж там буде. І Деймон. Якщо відмовлюсь, злякаюсь, то швидше за все вони будуть цілий рік жартувати наді мною.

Бар Fly зустрічає неоновим світлом своєї вивіски та яскравими ліхтарями поруч. Безліч автомобілів та мотоциклів вже стоять припарковані там. Адам зупиняється на дорозі й заглушивши мотор веде мене крізь купу незнайомих людей в середину, вітаючись з усіма.

В середині приміщення стоїть щільний стовп диму. Він висить немов густий туман заважаючи роздивитись все навкруги, та все ж таки помічаю більярдні столи з людьми, в руках яких киї, просто столики зі стільчиками та барну стійку. Туди й прямує хлопець ні на мить не випускаючи мою руку зі своєї.

- Дві пляшки пива. - Промовляє, підморгуючи бармену: чоловіку з борідкою та татуюванням на руках.

- Я не п'ю. - Заперечую. - І думала ти також.

- А це і не випивка, Енн, це просто пиво.

- Але ж ти маєш сідати за кермо, як ти собі це уявляєш?

- Все буде добре. - Обіймає за плечі пригортає до себе й змахує комусь рукою.

Через хвилин п'ять поруч з нами вже стоїть безліч хлопців та дівчат, в тому числі Деймон з Кеною. Адам розповідає, що всі вони з однієї школи, маже всі, крім п'ятьох хлопців старших років на три за них. Переводжу погляд на них:

- Енн, це Дейв, Кріс та Сем. Вони наші друзі із сусіднього міста. Це Енн, моя дівчина. - Мені не подобається гул навкруги, схвалення в їх поглядах, та дивний вираз обличчя ніби-то я перед ними стою зовсім гола.

Адам випиває дві пляшки пива: мою та свою, а я все намагаюсь заспокоїти серце, що так і рветься на волю, воліючи витягти свою хазяйку, тобто мене, додому та вкласти у ліжко. Можливо варто відмовитись від поїздки? Нехай Адам бере участь у перегонах, а мені це навіщо? Невже, щоб щось довести потрібно буде сісти в авто з хлопцем у нетверезому стані? Та й кому довести? Незнайомцям?...

Пів години проводимо в барі. За цей короткий час дим виїдає очі та з них течуть сльози. Тепер не жалкую, що не нанесла макіяж, а навпаки радію, адже зараз би чорні розводи туші прикрашали щоки.

Відходжу в туалет, оминаючи столики та ігноруючи хтиві погляди відвідувачів, в яких алкоголь встиг затуманити розум. Коридор, яким йду дарує коротке відчуття свіжого повітря після диму, але майже одразу переривається ароматом туалету.

- Стій. - Знайомий голос зупиняє мене напівдорозі. - Давай відвезу додому? - Пропонує.

- Для чого? - Обертаюсь до Деймона силуючись розгледіти його обличчя в напівтемряві.

- Адам пив пиво. - Стверджує. - Думаю розумніше буде не сідати з ним в авто.

- А ти будеш брати участь в перегонах? - Запитую, несподівано навіть для самої себе. 

- Так.

- Тоді і я теж.

- Енн...- І знову цей його тон, інтонацію якого не розумію. - Раджу тобі не сідати. Для твоєї ж безпеки.

- А ти пив? - Знову ігнорую його слова. - Хоча...чому запитую, звісно ж пив. До зустрічі на фінішній лінії, Деймон.

Більше він нічого не каже. Стискає плечима і йде геть, назад, в задимлене приміщення.

А я знову й знову намагаюсь проаналізувати його слова, прохання... Чому просить не їхати, якщо їде сам? Чому каже, що Адам п'яний, якщо пив сам? І головне чому взагалі про це просить, якщо ще зранку сказав, що більше не скаже ні слова?

Ось тільки цілий вечір я спостерігала дивний погляд в мій бік, що межував з байдужістю...

Вийшовши з туалету розумію, що Адам та решта вже на вулиці. Виходжу вслід за ними й прямую до сріблястого авто. Хлопець зустрічає мене широкою посмішкою й притискається губами до моїх під погляди не менше, як десяти чоловік. Одразу ж в ніс вдаряє аромат пива від якого хочеться зморщити обличчя, але стримуюсь.

- Сідай. Чекали тільки тебе.

Коліна тремтять коли сідаю на переднє сидіння. Хлопець вмощується поруч й повертає ключ в замку, на що авто відгукується риком. Всі від'їжджають на дорогу й стають в один ряд. Зліва від мене помічаю декілька мотоциклів, які гуркотять моторами не гірше, як спортивні автомобілі. Ось тільки вони на металевих конях зовсім одні, без дівчат.

- Чому мотоцикли беруть участь в перегонах з авто?

- Так нам подобається. - Коротко відповідає Адам й зосереджує увагу на дорозі. - Поцілунок на вдачу? - Промовляє губами. Не відмовляю. Схиляюсь до нього та нерішуче торкаюсь вустами гладкої шкіри щоки.

- На вдачу. - Шепочу, маючи на увазі не його виграш в цих дурнуватих перегонах, а те, щоб ми залишились живі.

Рик моторів лунає всюди, кружляє навколо, глушачи своїм голосним звуком. Хлопець перед автомобілями та мотоциклами підіймає руку до верху, по одному згинає три пальці й змахує рукою, тоді починається щось дике та неймовірне. Адам тисне на газ й авто зривається з місця з неймовірною швидкістю. Здається мене притискає до спинки сидіння, тому все, що можу зробити - триматись за ручку зверху. Спорткар їде вперед, оминає з п'ять автомобілів й виривається першим, залишаючи решту позаду. Стрілка спідометру стрімко летить до позначки двісті кілометрів за годину і мені, здається, що коли бачу це - сивію.

Страх.

Первісний, такий не знайомий до цього моменту охоплює з ніг до голови, змушує завмерти на місті та навіть не кліпати очима. Хочу крикнути, щоб зупинився, що ми вже виграли, та не можу навіть відкрити рота.

Авто немов реактивний літак кружляє по дорозі у горах, лихо закручуючись на поворотах. Зад заносить й чути свист шин.

Темні кам'яні стіни на такій швидкості навіть не вдається розгледіти. Та й не хочеться. Все що в цей момент вистукує в голові "- Хоч би у щось не врізатись".

Несподівано темряву позаду нас розриває промінь світла. Він один, тому розумію, що це мотоцикл, а не авто. І справді, за якихось кілька секунд він проноситься повз нас, оминаючи на ходу та ідеально входить в поворот, схиляючись до асфальту.

"Знав би Джон, де зараз його племінниця..."- пролітає в думках.

А далі все змінюється, кружляється й встає з ніг на голову. Шостим чуттям розумію, що Адам не впорався з керуванням й авто тепер стрімко перевертається по дорозі вперед. Чи є там ще та дорога, чи обрив, з якого ми злетимо, невідомо...

Кричу.

Голосно. Від жаху та болю. Від розуміння, що нам кінець. Ще трішки, зовсім трішки та нас не стане.

Біль пронизує кожну частину тіла. Розплющивши очі не одразу розумію, що втратила свідомість. Авто лежить вверх ногами, Адама поруч зі мною не видно, зате я притиснута зігнутими дверцятами й ременями безпеки. Подушка чомусь не спрацювала і це дивно. Намагаюсь змінити положення та не можу, рука застрягла у цій клятій дверці й тепер, щоб її витягнути потрібно пропхати крізь розбиті уламки скла й можливо викрутити так, що я її просто зламаю.

Стогін болі сам виривається з грудей. Одразу же відчуваю нову хвилю болю, що проноситься по всьому тілу. Грудна клітина горить вогнем, а спина пече. Спідниця сукні задерта до самих грудей. Звикнувши до темряви очі розрізняють маленькі криваві доріжки на оголених ногах.

Обережно намагаюсь зрушити тіло з місця та не можу. Рука починає пульсувати, а груди розриває гострий новий біль, немов хтось проткнув їх списом.

- На допомогу. - Намагаюсь крикнути та з рота виривається хриплий тихий голос. - Допоможіть.

- Зараз. - Несподівано звучить поряд. Верчу головую в різні сторони пробуючи знайти джерело звуку. Через незручну позу догори ногами нічого не видно. - Енн, - впізнаю обличчя Деймона, яке зависає поруч, по другу сторону від авто, - зараз я спробую тебе витягти, але ти повинна мені допомогти.

- Авто не вибухне? - Схлипуючи запитую.

- Ні. Ми ж не в кіно. Та й бензобак не пошкоджено на диво.

- Де Адам?

- Його викинуло. Не про те думаєш. Про себе думай.

- Ти мав рацію. Не потрібно було сідати...

- Забудь, - не дає договорити.

- Рука застрягла. - Жаліюсь, але Деймон вже сховавши свою руку в рукаві кофти обережно забирає гострі уламки скла.

- Ти пристебнута ременями?

- Так.

- Відстібнеш по моїй команді і я витягну тебе. Зрозуміла? - Від його голосу відчуваю себе спокійніше, хоч і серце б'ється немов птах у клітці від пережитого страху.

- Як? Як витягнеш?

- Енн, не переймайся, все буде добре. Просто заспокойся. Гаразд? Ти повинна заспокоїтись.

- Так... Я спокійна... Добре...

- От і чудово.

Деймон згрібає своїми руками скло вбік й обережно звільняє мою руку з - під зігнутого шматка металу дверцят. Протягує свої руки до мене, опускає сукню відводячи погляд від оголених ніг та спідньої білизни й хапає за талію.

- Відстібай. - Наказує.

Не слухняними пальцями розстібаю ремінь та трохи з'їжджаю на лобове скло, але Деймон міцніше стискає мене руками й обережно, допомагаючи поставити спочатку руки, а потім ноги так, щоб я нічого не зламала та не поранилась витягує з авто. Не відпускає, так і тримає на руках й на секунду затримує погляд на обличчі, і лише потім починає відходити від спортивного авто. Доносить до похилого кам'яного спуску й садить на асфальт.

Тільки зараз помічаю що неподалік стоїть мотоцикл на якому ледве сидить Адам. Світло фар його авто освітлює близнюка повністю, тому можу бачити закривавлене обличчя та опущений до низу погляд.

Переводжу погляд на спорткар. Він знищенний. Повністю. Думаю навіть ремонт його не врятує.

У світлі місяця чітко видно подряпини на вигнутому металі.

- Де решта? - Запитую в Деймона, який повертається від мотоцикла з аптечкою у руках.

- Побачили, що сталась аварія й просто розвернули назад.

- І ти ось так легко про це кажеш? - Я здивована байдужістю в його голосі. Але ще більше здивована байдужістю друзів Адама, адже це Деймон не звертав на всіх увагу й поводив при них себе так, немов він плював на них, а Адам...Він сміявся з ними, говорив, жартував...і вони ось так його кинули?

- А як маю про це говорити? - Присідає навпроти мене й змочивши ватний диск антисептиком починає протирати рани на ногах, витирати кров й з обережністю, підсвічуючи собі ліхтариком діставати маленькі уламки скла.

- Обурено. Я б обурювалась. Вони ж друзі твого брата.

- Ось такі друзі, ага. - Невесело всміхається.

- Не знала, що в тебе є мотоцикл. - Тихо промовляю, не зводячи погляду з Адама, який вже встав з сидіння мотоциклу й тепер змиває кров водою з пляшки.

- Ти багато чого не знаєш. - Якось неоднозначно відповідає і клянусь, що бачу на його вустах щиру та таку привітну посмішку, що це просто збиває з ніг.

- Чому ти не допомагаєш Адаму ?

- Сам впорається. Нічого не зламане та й добре.

- Ти тому й брав участь у цих дурнуватих перегонах, так? Через брата?

- Так.

- Від тебе не пахне алкоголем. - Відмічаю тихо. Він нічого не відповідає. 

Просто змінює ватний диск на інший та тепер починає протирати мілкі ранки на руках. Швидко та методично, немов не вперше це робить. Далі переходить до обличчя. Для цього підсідає ближче й нахиляється до мене. Аромат кориці б'є в ніс немов приносячи маленьку частинку затишку для мене в цей страшний момент. А він страшний, тому що я могла померти, могла стати калікою, або впасти в кому.



Стефанія Лін

Edited: 18.01.2019

Add to Library


Complain