Життя Енн

Font size: - +

7

- Досить вже! - Голос Адама вириває нас з заціпеніння. - Я сказав досить! - Кричить, вмить опиняється поруч та хапає брата за комір кофти й відштовхує вбік.

- Адам...- Вигукую його ім'я, голосно, з надривом, щоб зрозумів, що так не правильно, так не можна.

- Все добре. - Деймон встає на ноги й спопеляє поглядом свого близнюка. - Що, Адам? - З насмішкою вимовляє його ім'я.

- Перестань клеїтись до моєї дівчини. - Грубо відповідає.

- А то що, Адам? Що?!

- Я не твоя дівчина. - Шепочу. Теж підіймаюсь на ноги й з викликом дивлюсь на світловолосого близнюка. Досить з мене! Через нього ми потрапили в аварію, через його випивання, через жагу до швидкості й хизування.

- Що? - Адам недовірливо переводить на мене погляд. - Повтори ще раз, Енн!

- Я не твоя дівчина. І ще навіть не була нею.

- Тааак. Ти всього лиш новенька Енн.- Зухвало.

- Через тебе ми могли загинути. - На диво спокійним голосом відповідаю, хоча в середині мене все ось-ось зірветься. - Не розумію чому взагалі сіла з тобою в авто!

- Подумай двічі, Енні, чи хочеш ти зараз зі мною сваритись. - Погрозливо каже. Вираз обличчя змінюється, смарагдові очі більше не здаються мені милими та надійними, тепер вони немов загрозливий океан, який в будь-який момент затопить мене своїм цунамі.

- Я не сварюсь, Адам. Просто ти знаєш, що сталось з моїми батьками, знаєш, що для мене означає аварія. Але я довірилась тобі, сіла з тобою, і навіть дозволила хизуватись перед усіма немов я справді різдвяна ялинка!

- Так вийшло! - Викрикує! - Я ж не хотів вчинити тобі шкоди. Не хотів...

- Як і того разу, Адам? - Втручається Деймон. Підходить до мене ближче й встає так немов хоче затулити від загрози - свого близнюка.

- Не зараз, Деймон! Її це не стосується.

- Так? - Презирливо. - А мені здається стосується, ще й як!

- Я сказав не зараз. - Адам немов втрачає розум. Налітає на брата з кулаками та починає завдавати удар за ударом. Не жаліючи. Не переймаючись нічим. Деймон встигає мене відштовхнути в бік і теж починає бій. Обидва падають на асфальт залишаючи один на одному синьці.

- Досить! Перестаньте! - Намагаюсь докричатись до близнюків та марно. Лізти в бійку не хочу, тому що є шанс самій отримати кулаком в ніс, тому просто стою збоку. Та й це між ними, а не нами трьома. - Деймон! Адам!

Хлопці не реагують. Качаються по асфальті поруч з поламаним авто й псують свої обличчя. Адам плює кров'ю, в Деймона розбита губа та роздерта кофта. Очі майже одразу запливають в обидвох. Не знаю, що ще їм сказати, як зупинити...

Деймон сідає зверху на брата й починає гамселити по обличчі не шкодуючи. Удар за ударом: швидкий та болісний. Адам стогне, намагається відбитись, але не виходить.

- Деймон! - Кличу його ще раз. І не знаю, що він такого чує в моєму голосі, але кулак зупиняється напівдорозі й завмирає. Повільно обертається, дивиться своїми темними очима немов дві безодні й просто встає. Залишає близнюка так і лежати на асфальті розкинувши руки. Підходить до мене, вираз обличчя кричить, що він попереджав мене про подібне, наголошує, що я винна сама в тому що сталось.

- Через нього померла дівчина. Того літа. Просто знай це. - Кидає в мене холодним тоном. Кожне слово вимовляє окремо, рубить, робить на ньому наголос. - Тебе підвезти?

- Як же він? - Шепочу, поглядом вказуючи на Адама. - Не можна залишати його тут. Раптом щось станеться? Можливо викликати швидку? - Тільки зараз мене починає трусити. Тільки зараз я повній мірі усвідомлюю, що сталось.

- Нехай йому друзі допоможуть. Ті, з якими полюбляє випити...- Деймон різко розвертається і йде до мотоцикла. Надягає шолом, змахує рукою, щоб йшла до нього, але я не можу... Не можу кинути Адама. Так не правильно, так не повинно бути...Він розуміє це, тому довго не вагаючись заводить мотор й за секунду зникає з моїх очей. Лише десь високо в горах чути звук його металевого коня.

Присідаю поруч з Адамом взявши до рук аптечку. Змочую ватний диск й промиваю рани на обличчі.

- Потрібно викликати швидку. - Промовляю, але швидше сама до себе, аніж до нього. - Мій ранець ще в авто, можливо зможу його дістати.

- Потрібно було їхати з братом. - Шепоче захриплим голосом.

- Тобі потрібно допомогти. Зараз я подзвоню у швидку та евакуатор...

- Енн, - перехоплює моє зап'ястя поруч зі своїм обличчя, зазирає мені в очі й тепер бачу, що Адам повернувся. Тепер це той самий хлопець який ходив зі мною в кіно. - Я не хотів....- Не даю йому договорити. Не хочу слухати вибачень. Якщо чесно, все чого хочу - додому. В кімнату так дбайливо створену для мене Джоном. І хочу дізнатись про дівчину з минулого літа. Я розумію, що це та про яку говорив ще мій дядечко, але ж його версія зовсім інша, він сказав, що Деймон винний в її смерті... А тут...судячи зі слів Деймона вона померла через Адама, чому ж тоді в цьому звинуватили його брата?

Залишаю Адама та обережно лізу в авто стаючи колінами на асфальт. Мілке каміння врізається в шкіру й закусую губу від болю. На кермі висить ранець. Мені пощастило. Хапаю його та вирівнююсь назад у весь зріст. " Хоч би телефон був живий!"

На щастя смартфон справді живий, навіть екран не пошкоджено. Набираю спочатку номер швидкої, а потім евакуатора й сідаю по-турецьки склавши ноги поруч з Адамом, який вже встиг теж сісти та спертись спиною на кам'яну стіну гори поруч.

Він намагається щось сказати, та я знову не даю. В один момент мені стало байдуже на нього... Чому? Він ризикував не тільки своїм життям, а й моїм! А я не готова покинути цей світ так рано. Не хочу підвести Джона й залишити зовсім самого...Тому просто телефоную дядечкові, швидко пояснюю ситуацію і тисну відбій.

Ось і все. Впевнена, Джон тепер заборонить спілкування з Адамом, та я не проти. Поки навіть не хочу його бачити. Я не суджу його за вчинки минулого, не лізу в душу з питаннями про те літо та дівчину, адже достатньо того, що було сьогодні...

Через десять хвилин Джон разом зі швидкою та евакуатором і навіть шерифом вже паркують свої авто поруч з нами. Шериф не розпитує мене, просто передає дядечку, а той саджає в нісан на пасажирське сидіння. Адама забирає швидка ( я відмовилась від їх огляду ), а евакуатор забирає пошкоджене сріблясте авто.

Вдома, сидячи вже в ліжку після душу та гарячого какао Джон нарешті починає говорити зі мною. До цього він просто дивися осудливим поглядом і хитав головою.

- Про що ти думала? - Сідає поруч й забирає пусту чашку.

- Джон, я...ми просто катались. Я знаю, що це не правильно, але я ж не знала, що так вийде. Ніхто не знав. - Я не розповідаю йому про Деймона який допоміг нам. Не знаю чому приховую це, але...але просто не можу змусити язик повернутись та сказати про нього.

- Ти могла загинути! Думаєш я хочу, щоб моя єдина рідна людина у всьому світі померла? - Він не кричить. Він говорить рівним тоном, та в очах плескається такий гнів, що краще б кричав.

- Більше такого не повториться. - Тихо відповідаю. - Обіцяю.

- Звісно не повториться. Я хотів бути добрим опікуном, але доведеться вживати заходів, Енн. Заради тебе ж. Ти під домашнім арештом.

- Але....Зараз же літо...

- Ти під домашнім арештом. Це не обговорюється. - І більше не дивиться в мій бік. Просто встає та йде геть зачинивши двері: тихо та обережно.

- Чудово!!!! - Лягаю на ліжко й роздивляюсь стелю. Я не злюсь на Джона, навіть більше, розумію чому він так поводиться. Та це не скасовує моєї роздратованості.

Вимикаю світло і переодягнувшись у піжаму лягаю під ковдру, роздумуючи над тим, що певно потрібно було послухати Деймона.

Звук камінчика, що так несподівано прилітає у моє вікно змушує серце забитись у два рази частіше. Повільно встаю та відчиняю його відсунувши фіранки. Я знаю хто там: Деймон.

- Все гаразд? - Голос темноволосого близнюка лунає зовсім поряд, але мені його видно погано через нічну темряву.

- Так. Я під домашнім арештом.

- Це не дивно. - Чую, як всміхається коли говорить це. - Ти ж не очікувала чогось іншого?

- Ні. Просто все одно якось образливо.

- Думаю через тиждень Джона відпустить. Дай йому час.

- Через тиждень в школу. - Сумно кажу.

- Весело, так? Як твої подряпини?

- Все гаразд, Деймон. Дякую...,що запитуєш. Адам в лікарні?

- Так. На декілька днів під наглядом лікарів. Вам пощастило, що нічого не зламали.

- Ага.

Місяць виходить з-за хмар і я ясно та чітко бачу його обличчя зовсім поряд: під оком синець, губа розбита та спухла, скроні в подряпинах.

- Ти розповіси мені про ту дівчину? - Обережно запитую.

- Ні. - Відрізає.

- Гаразд....- Важко зітхаю. А чого я очікувала, що цей хлопець ось так і візьме розповість усе? Ага, сподівайся.

- Енн...Ти повинна бути готова. - Несподівано сумним тоном промовляє.

- До чого? - Здивовано.

- Якщо ти відмовляєш Адаму він робить твоє життя в школі нестерпним.

- Я не боюсь його, Деймон.

- А варто. Та я буду поряд.

- Чому будеш поряд? - Запитую вже його спину.

- Не важливо. Добраніч, Енн.

І зникає в нічній темряві швидко та так тихо, що дивуюсь цій його неймовірній здатності.

- Добраніч, Деймон. І дякую. - Я знаю, що він не чує...але не можу не подякувати. - Дякую за все.



Стефанія Лін

Edited: 15.01.2019

Add to Library


Complain