Життя Енн

Font size: - +

9

Тепла вода ніжно огортає тіло з усіх сторін. Занурюю голову під неї й пропливаю невелику відстань. Деймон вже чекає мене біля гладких каменів поглядом закликаючи пришвидшитись. Дивлюсь на його обличчя секунду й знову занурююсь під воду.

На цей раз опиняюсь поруч з ним, настільки близько, що наші тіла самі того не бажаючи торкаються один одного. Гаряча шкіра хлопця обпалює мою полум'ям, пронизує саму душу. Міцна рука обхоплює за талію й притискає до себе, так, що стає важко дихати, так, що боюсь підійняти власні очі й зазирнути в його темні озера.

Все ж таки наважуюсь... Підіймаю своє обличчя та зустрічаюсь із його. Чорні бездонні очі поглинають мене повністю не залишаючи навіть маленького шансу на порятунок. Краплі води, що стікають по його обличчю виблискують у вечірніх променях сонця й повільною цівкою повзуть до низу де падають на мої груди. Він мовчить. Та й вираз обличчя серйозний, навіть трішки грубий, немов розсерджений сам на себе за таку близькість. За слабкість. Але не відштовхує. Навпаки, притискає ще міцніше, повільно втягує носом повітря ніби насолоджуючись моїм ароматом. Серце нервово калатає в грудях, вистукує незвичний для себе ритм. Ноги взагалі втрачають чутливість, і якби хлопець мене не тримав й ми були б на суші, то не знаю чи змогла б встояти на своїх двох. В середині, десть там недалеко від серця, але й одночасно у животі, відбувається щось дивне: відчуття чогось неймовірного, зворушливого охоплює все тіло змушуючи тремтіти в його обіймах.

Деймон притискає мене ще ближче, настільки, що між нами не залишається ані краплі вільного простору. Перестаю дихати. Просто не можу собі цього дозволити. Почуття, не знайомі раніше: дикі, не правильні, сильні та пристрасні охоплюють розум, беруть в полон душу.

Аромат кориці й води торкається мого носа разом із кінчиком носа Деймона. Не знаю чому він так робить, не знаю чому бере у полон своїми очима, але не можу цьому противитись.

Помираю й водночас благаю дати змогу відчувати це знову й знову.

Мені хочеться летіти... Хочеться тонути в цих темних, майже чорних очах відчуваючи всю ту гаму емоцій, що переповнює зараз. Я, немов той повний кухоль червоного та звабливого солодкого вина, яке ллється за краї затоплюючи собою все навкруги.

Я, немов віск у його руках, що тане під гарячим сонцем.

Коротка мить й губи Деймона накривають мої. Несміливо, обережно, так начебто боїться зробити щось не так. Не рухаюсь. Просто обхоплюю його міцні плечі сильніше й тримаюсь за нього боячись піти на дно озера загубившись у вихорі почуттів та емоцій.

Поцілунок ласкавий та теплий, як перший промінь сонця, що торкається замерзлої землі після довгої та холодної зими. Він проганяє все: біль, втрату, відчай, ненависть, горе. Він заповнює мою душу чимось новим, незвіданим раніше, добрим та щасливим, з присмаком ейфорії.

Ще одна мить і Деймон відсторонюється від мене, як обпечений. Пронизує поглядом, в якому плескається такий вирій емоцій, що навіть не знаю, що думати: ніби боїться, жалкує про вдіяне, але одночасно хоче ще і ще, хоче не відпускати ні на одну коротку секунду.

- Тобі краще повернутись додому. - Захриплим голосом промовляє. - Джон буде хвилюватись.

Гублюсь від його слів. Не цього я очікувала. Зовсім не цього. Не знаю чого саме, але слова сказані хлопцем чомусь приносять біль, викликають образу.

- Для чого ж поцілував? - Запитую із викликом.

- Тому що не стримався. - Сухий та офіційний тон. Невже хтось каже про те, що тільки що відбулось, так?!

- Я зробила щось не так?

- Послухай, - відпливає від мене та мружиться від променів сонця, що стрімко ховається у кронах дерев. - Ти була з Адамом. Я не можу... Я не повинний був тебе цілувати.

- Але я не з ним. Та й ти сам казав, щоб не...

- Казав. - Перериває на півслові. - Ти запізнилась. Мені не потрібна дівчина, що була в Адама.- Холодно та навіть по-грубому відрізає. - Повертайся додому, Енн.

Не стримуюсь. Солоні та огидні сльози течуть по обличчі змішуючись із краплями води. Я навіть радію, що обличчя було вологим до цього.

Нічого не відповідаючи відводжу погляд й пірнаю під воду. Швидко опиняюсь на березі та не звертаючи уваги на те, що повністю мокра вдягаюсь та стрімко залітаю під дерева, ховаючись. Образа на нього, на його вчинок клекоче в середині, руйнуючи спокій. Хочу повернути час назад й не дати собі поплисти за ним, не дозволити себе поцілувати та відчути все те, що тепер захлинається в мені від такого вчинку, від такої поведінки.

Повернувшись додому кидаю речі у пральну машину й зачиняюсь в кімнаті. Джон вже повернувся з роботи й тепер безперервно стукає у двері просячи відчинити та пояснити, що трапилось. Але я й сама собі не можу пояснити...

Ну подумаєш, хлопець відштовхнув. Звісно він не хоче навіть наближуватись до мене, хоч і попереджав про Адама, про його характер, який ще до кінця не зрозуміла та не побачила на власні очі. Я ж проводила час з Адамом. А вони брати. Навіть більше - близнюки. Чого ж я хотіла?

Сьогодні вночі Деймон не приходить до мого вікна, не кидає камінчика у скло й не розмовляє про все на світі. Виявляється я вже встигла звикнути до цього ритуалу. Виявляється мені хочеться поговорити з ним про сузір'я, про факти стосовно планети та її населення. Виявляється, цей його вчинок робив мій майбутній день кращим, тому що я очікувала нашої зустрічі вночі.

Сьогодні вночі мені, як ніколи хочеться почути його голос, трішки захриплий, але водночас загадковий. Хочеться вдихнувши свіже нічне повітря відчути аромат кориці...

* * *

Ранок першого дню в школі приходить занадто швидко. Відчуваю себе розбитою та зламаною. І зовсім, зовсім не хочеться йти в місце де доведеться всім посміхатись та удавати, що я неймовірно рада бути тут, з ними, й навчатись.

- Енн, сніданок. Швидко. Перший день, ти не можеш спізнитись. - Голос Джона розноситься по будинку немов грім серед ясного неба. Звісно ж сьогодні дядечко відвезе мене, так би мовити проведе в новий світ та поговорить з директором.

- Вже йду.

Вмиваюсь, чищу зуби, натягую джинси й просту футболку та виходжу на кухню. Дядечко нічого не каже про мою вчорашню поведінку, просто всміхається щирою посмішкою й запрошує скуштувати його апетитну яєчню з беконом та зеленню. Не суперечу йому. Покірливо запихаю в себе без апетиту сніданок і підхопивши ранець виходжу надвір.

Випадково стаю свідком сварки Адама й Демона на дорозі. Кожний поруч зі своїм транспортом: Деймон поруч з мотоциклом, Адам же з новеньким авто срібного кольору. Вони сперечаються й активно жестикулюють та мені їх слів не чути, лише шматки речень:

- ....тільки спробуй. - Шипить Деймон.

-...спробую. Сам знаєш мої правила щодо....- А це вже Адам.

- ....Ти.....недоумок....я не дозволяю тобі робити....що.....як завжди!- Темноволосий близнюк не просто сперечається, тепер зривається на крик, але помічає мене, уважно зайняту спостереженням за ними й одразу замовкає. Закидає ногу на мотоцикл та гучно гуркотячи мотором зривається з місця.

- Ти готова, Енн? - Джон виходить з будинку змушуючи відволіктись від спостерігання за близнюками.

- Ага. - Буркаю під ніс й сідаю в авто. Настрій чомусь зіпсований зовсім. І причина не тільки у вчорашній ситуації з Деймоном, а ще у чомусь, хоч і сама не можу до кінця зрозуміти в чому.

Школа зустрічає голосними викриками, сміхом та гамором. Ми з Джоном йдемо до кабінету директора і всі, просто абсолютно всі замовкають дивлячись на мене. Відчуваю себе диким звіром у клітці на цирковій арені.

Директор - старий чоловік зі срібними скронями - зустрічає нас з посмішкою Вітає та коротко розповідає про правила школи й вручає мені лист з моїм розкладом, хоча я його й так знаю ( дала бібліотекар, коли брали книги). А далі дядечко проводжає до аудиторії й на прощання посміхається підбадьорливою посмішкою й швидким кроком йде геть. Вже час на роботу.

Клас зустрічає спочатку гудінням, але варто переступити поріг, як одразу все замовкає. І мені щастить... Я просто щасливчик по житті....Я в класі Деймона та Адама. А ще тут Кена, яка нахабно треться поруч з одним із близнюків не стидаючись торкатись його чорного волосся своїми довгими пальцями. І я злюсь... Я стаю такою розлюченою від цього жесту, що здається зараз однією силою думки зруйную тут все.

Зате Адам щиро посміхається, підморгує своїми смарагдовими очима й показує ямочка на щоках. Швидко підходить до мене, обіймає за плечі, поки я здивовано спостерігаю за його діями, й розповідає усім, що я та сама новенька Енн з Нью - Йорку, і я його дівчина....

Тут то моє обличчя напевно має доволі дивний вираз, адже тиша разом зі здивуванням на обличчях однокласників говорять, що вони здивовані так само, як і я.

А потім....потім вони всі ( майже ) радісно посміхаються й доволі щиро вітають у Дрім - таун.

Мені знову щастить. Викладач, що з'являється після виступу Адама саджає мене прямо між двома близнюками: Деймон позаду, Адам попереду. І я звідкись знаю, що навчальний рік буде важким....



Стефанія Лін

Edited: 18.01.2019

Add to Library


Complain