Життя Енн

Font size: - +

10

Перший, другий і третій тижні навчання проходять доволі нудно з одного боку й навіть не очікувано з іншого. По - перше, викладачі немов змовились, або ж це бажання ( прохання ) когось з близнюків, тому що на кожному уроці я сиджу між ними двома. По - друге, весь цей час Адам вдоволено посміхається, вертиться навколо мене та всілякими способами привертає увагу. А ще він занадто ввічливий, занадто обережний і добрий. Відчуття, немов обробляє мене для чогось. По - третє, Деймон всі ці три тижні хмурий, а вираз обличчя постійно розсерджений, немов хтось напаскудив йому в саму душу. Він частенько кидає косі погляди на мене з його близнюком, особливо коли той привертає занадто багато уваги в наш бік, що складається враження ніби ми причина його невдоволення.

І по - четверте в нас лабораторна робота з біології.... А я просто сама "задоволена" з усього класу - мій напарник Деймон.

Єдине хороше і світле, що прийшло в моє життя це однокласниця Аліша: добра, мила та привітна дівчина. Звісно не можу жалітись, що решта однокласників не спілкуються зі мною, навпаки, вони ніби змовились і майже місяць дістають: то розпитують про Нью - Йорк, а сказати, що згадувати про нього не хочу, то краще взагалі промовчати, розпитують чому переїхала сюди....І немає в них ні краплі ніяковості. Зате за цей час ми з Аішою встигли подружитись і тепер разом їздимо додому зі школи. Однокласниця не така, як решта, частіше вона сама розповідає про життя Дрім - тауна, іноді про себе, а не намагається поритись у моєму минулому й дізнатись щось цікаве. Не одразу я змогла поставити їй питання про випадок з аварією того літа де замішані близнюки, але нова подруга відмовчалась й натякнула, що не хоче про це розмовляти, тому я більше не наполягала. Якщо я повинна буду це дізнатись, справді прийде для цього час, то Джон розповість...

За майже місяць навчання й ідеальної поведінки вимолюю в Джона помилування пообіцявши бути обережною і не вештатись у поганих районах. А все тому, що Аіша запропонувала сходити на вечірку в останні вихідні, на озері, так би мовити присвячену закінченню літа і зникненню тепла й повноцінному вступу осені у свої права. Тому четвертий тиждень я поводила себе тихо та мило. Не сказала б що до цього робила щось погане чи наводила гамір, не враховуючи аварію з Адамом ще влітку, але мусила бути обачною, тому що не хотілось підвести подругу, в якої чомусь тут майже не було друзів не дивлячись на її веселий характер.

День суботи, останньої у цьому місяці я починаю з душу, а потім сніданку. Джон на роботі, та я завчасно відпросилась на танці пообіцявши бути вдома не пізніше десятої вечора й обійтись без випивки ( ніби до цього цим грішила). Але здається день не задається з самого ранку. Як тільки сніданок був знищений у двері постукали:

- Що? -Гаркаю не дуже виховано. На ґанку стоїть Деймон підпираючи своїми плечима одвірки. Його темні очі, як завжди, при, навіть, короткому погляді ніби починають поглинати мене, затягувати у свій вихор, благаючи піддатись невідомій раніше спокусі. - Чого прийшов?

- Лабораторна. - Коротко каже.

- В нас два тижні, Деймон, щоб її зробити. Сьогодні точно ні.

- Йдеш на вечірку? - Ані трохи не змінює холодний вираз обличчя та не зводить пильного погляду.

- Так. - Хмурюсь.- А що?

- Нічого. Просто запитав. - Усмішка торкається куточків його рота й виглядає навіть загрозливо. - А лабораторну можна не робити, - додає - завантажимо з інтернету.

- Ні. - Відрізаю. - Її доведеться зробити. Викладач сказав, що за роботи з інтернету буде одразу погана оцінка і не залік.

- І коли ж ти збираєшся її робити якщо для цього потрібно що найменше сходити в бібліотеку, а не ходити по школі під руку з Адамом. - Відштовхує мене вбік та проходить в середину будинку. Гублю мову від такої нахабності, але вирішую не акцентувати на цьому увагу. Поки що!

- Я не ходжу з ним під руку. Твій брат сам до мене чіпляється, все ніяк не відв'яжеться, хоча я йому вже сто разів сказала, що не хочу мати з ним нічого спільного. Може хоч ти йому поясниш це!

- О, - важко зітхає, проходить вперед по коридору та відчиняє двері у мою кімнату - я тебе попереджав. Радій, що Адам все ще хоче бути з тобою, хоч я не розумію цього, тому що інакше він просто почне операцію по знищенню Енн.

- Я пам'ятаю, життя в школі не буде і бла бла бла.... Ти вже казав.

Деймон з цікавістю у погляді розглядає мою кімнату: світлі стіни, м'яку ковдру на ліжку й шкатулку на столі. Обережно бере її в руки, заводить ключик. Кімнату одразу же заповнюють чарівні мелодійні звуки в яких чути сум, горе та нагадування про моє болюче минуле.

- Віддай. - Забираю з рук шкатулку і обережно, немов вона кришталева повертаю на місце. - Для чого взагалі вриваєшся в мій дім?

Одна брова хлопця злітає до верху в здивуванні від мого питання, чи то від виразу обличчя, а губ торкається невесела посмішка.

- Я б тобі не радив йти сьогодні на озеро. - Тихо промовляє.

- Деймон, - важко зітхаю, - знову ці твої штучки. Чому б не радив ? Що знову не так?

- Просто не радив би. Хоча б раз послухай мене.

- Ти якщо хочеш попередити мене про щось, то роби це нормально.

- Я й роблю. - Відходить і встає біля вікна. - Ти просто могла б вже впевнитись, що зла тобі не бажаю. - Щось дивне чується в його інтонації, незнайоме раніше.

- Знаєш, - починаю, - можливо ти скажеш, що я дурепа чи ще щось, але я так не можу. Ти й твій брат немов змовились проти мене і вигадали дивний план зводження з розуму, бо я нічого, абсолютно нічого не розумію. Ні Адама, який ніяк не відстане, ні тебе, всього такого доброго, типу янгола, який все попереджає про щось, але про що, не зрозуміло! - Останні слова звучать на підвищеному тоні. Просто не стримуюсь. - Мені це набридло. Ти поцілував мене...- випалюю - там, на озері, а потім відштовхнув так, немов я використана іграшка твого брата, хоча і сам знаєш, що це не так. Ти приходив вночі, заспокоював мене... Після наших розмов мені не снились..жахи. А тепер..- Сідаю на ліжко опустивши голову - тепер вони знову мене переслідують, з'являються кожної ночі. І я не можу зрозуміти, хороший ти тоді чи поганий, оберігаєш мене чи навпаки штовхаєш на необдумані вчинки. І я знаю, що ти мені нічого не винний, що ми один одному ніхто...., але давай тоді ми вирішимо це раз і назавжди. Якщо ми ніхто, якщо той поцілунок був нічим, то не приходить більше, не штрикай ручкою на уроці в спину, не дивись так!

Весь цей час Деймон стоїть до мене спиною: вона напружена, тверда, немов несе важкий тягар на своїх плечах. Він не обертається, щоб щось відповісти, не перериває мій монолог, від нього не видно взагалі ніякої реакції.

- Деймон. - Кличу. - Просто скажи мені, для чого це все? Скажи, що ми більше не спілкуємось, що ти більше не прийдеш! - Я знаю, що не маю права цього робити. Що ми справді ніхто один одному, та чомусь біль, яка притупилась, зменшилась після смерті батьків виплескується зараз з мене, як гаряча лава з жерла вулкану. Вона обпікає нутрощі, знищує серце, випалює дірки в душі. І примножує біль. Знову і знову.

- Ти права. - Нарешті обертається. Обличчя немов шматок криги: без єдиної емоції на ньому. Очі немов замерзлі озера: порожні та холодні. - Я більше не прийду.За лабораторну не переймайся, я попрошу щоб тебе замінили на Кену.

І все....

Це все...

Він каже ці слова так просто та легко, що я навіть не розумію чому ж мене душить образа на нього?! Чому його вираз обличчя немов руйнує мене з середини!? Чому моя душа, як дзеркало розлітається гострими уламками?

Не знала, що колись знову відчую таку ж порожнечу, як після смерті батьків. Не знала, що хтось зможе спочатку простими словами, розповідями заклеїти глибокі рани, а потім знову їх розірвати, з новою силою, ось так...одним поглядом.

Виходить з кімнати під моє мовчання. Швидко проходить коридором та гупає вхідними дверима. Не встаю, щоб провести його. Не встаю, щоб наздогнати.

Я спустошена. Знову зламана. Знову не розумію чому погане відбувається саме зі мною.

* * *

До вечора нічого не роблю. Навіть з ліжка не встаю. Телефон розривається від дзвінків Аіши, а я не можу змусити себе зробити хоча б крок.

Напевно я занадто вразлива до чужих слів, емоцій, вчинків, бо інакше пояснити свій стан зараз не можу. Яка мені взагалі різниця, що в нас із Деймоном? Та й чи могло бути взагалі щось? Хіба він про щось подібне натякав? Ні, на відміну від Адама, він ні разу не сказав навіть короткого речення про стосунки. Він не приховував, що проводить час з Кеною. А поцілунок... Хм....Хто ж в нашому віці не цілує когось іншого заради цікавості? Заради простої спроби?

Голосний стук у двері змушує вийти зі стану трансу й встати з ліжка. На ґанку стоїть Аіша з широкою посмішкою, але помітивши мій вираз обличчя, вона сповзає за мить.

- Що сталось? - Дівчина проштовхується в будинок, як і Деймон перед цим, прямує до моєї кімнати. Аіша знає все: і про батьків, про Джона, про Адама та аварію, про Деймона та його попередження. Про його допомогу.

- Деймон заходив. - Від мовчання голос став захриплим. - Сказав не йти на озеро.

- Чому? - Здивуванню подруги немає меж. - Може він щось знає? - Додає, помітивши, що я й сама не знаю.

- Аіша, може справді не підемо?

- Як це не підемо? Ти ще ні разу не була на вечірці поруч з озером. А ще там буде Адам, так що сумувати точно не будеш.

- Щось мені не хочеться. Та й сама знаєш, як я хочу бачити Адама поруч.

- Так Енн, не правильний в тебе настрій. Поганий. Будемо виправляти.

Подруга вмикає ноутбук та обирає на ньому збірку літніх пісень: драйвових, бадьорих, веселих. Пританцьовуючи дістає мої речі з шафи й кидає на ліжко поглядом вказуючи приєднуватись і обрати одяг на вечірку.

Не одразу, але все ж таки заряджаюсь її позитивом. Біль в серці від горя та самотності нікуди не йде, так і залишається зі мною, але стає трішки менше відчутним.

Тепер ми разом танцюємо, горлаємо пісні й підкидаємо сукні, топи та шорти у повітря. В діло ще йде косметика та різні прикраси: сережки, браслети, підвіски на тонких ланцюжках. Ми чіпляємо їх одна на одно весело сміючись.

До сьомої вечора повністю готові та одягнені. Я відмовилась від сукні та підборів, сказавши Аіші, що це дивно, тому мій вибір зупинився на легкій сукні, джинсовій куртці та кедах. Завершенням образу став маленький декоративний ранець, який останній раз брала в той день, коли потрапила в аварію з Адамом.

До речі про нього...

Хлопець, як тільки виходимо, зустрічає нас на доріжці поруч з моїм будинком запрошуючи сісти в новеньке авто.

- Ні, я піду пішки. - Відрізаю. Настрій одразу падає до позначки нуль.

- Енн, перестань. Невже земля зупиниться, якщо ти сядеш зі мною в авто? Я тверезий. Обіцяю, буду їхати повільно. - Ласкаво просить.

Якби не слізний погляд Аіши, то пішла б пішки, чесне слово, а так сідаю на заднє сидіння разом з подругою. Авто стрімко газує з місця. Адам за кермом бачить мої перелякані очі у дзеркалі й зменшує швидкість стискаючи плечима немов вибачаючись.

Аіша безперестанку тріщить про школу з близнюком, який на диво відповідає й доволі охоче, хоча в школі навіть не помічає її. Від цього стає навіть огидно. Лукавство в чистому вигляді.

Адам їде незнайомою мені раніше дорогою, завертаючи неподалік від мого будинку на ґрунтову дорогу. Вона начебто змія в'ється повз лісові дерева й закінчується біля озера.

За хвилин сім ми приїжджаємо до водойми. Близнюк Грей ( його прізвище, як і Деймона ), як справжній джентльмен відчиняє нам дверцята і можу сказати, що з нашим виходом з авто всі затихають, завмирають зі стаканчиками пива в руках, розглядаючи немов щось дивне та нереальне. Зате блондин посміхається й обіймає мене за плечі та тягне в бік багаття, навіть не задумуючись в яке положення ставить Аішу залишивши її саму.

- Стій. - Шиплю, коли шок в ровесників сходить і шум та гамір знову висить у повітрі. - Я з Аішою приїхала. - та подруга не встигши отямитись від нахабства хлопця вже стоїть в оточенні знайомих Адама з іншого міста. Я пам'ятаю їх, вони були з нами в барі "Fly" перед аварією й пили пиво: Дейв, Кріс, Сем. Напевно ніколи не забуду їх обличчя, хоча навіть не знаю чому. Просто вони настільки не приємні особистості, що складається враження немов можуть принести лише щось погане та брудне у твоє життя.

- Бачиш? - Підморгує смарагдовими очима. - В Аіши все добре. Пішли й ми розважимось. - В прямому сенсі тягне за руку до столика з безкінечними запасами пива та стаканчиків, бере два, та підходить до краю води, перевівши погляд на мене. Я ще деякий час не зводжу погляд з подруги, але впевнившись, що у неї все гаразд, відвертаюсь до озера й каменів посередині.

За спиною тріскоче величезне багаття, поряд зі мною хлопець, який виглядає неперевершено, а я дивлюсь на цей гладкий і вологий витвір природи й згадую наш з Деймоном поцілунок...

- Про що думаєш? - Спокійний голос Адама лунає зовсім близько, майже торкаючись вуха.

- Ні про що. Просто дивлюсь. - Намагаюсь зосередитись, та не можу. Адам так поруч, обхоплює руками за талію, притискає до себе. Хочеться вирватись, хочеться щоб забрав свої руки.

- Пробач мене, Енн. Справді пробач. Я був не правий. Обіцяю, що виправлюсь.

Завмираю. Напружуюсь немов струна. Не хочу слухати. Не хочу чути.

- Ось побачиш, все зміниться. Ми навіть не встигли зрозуміти чи хочемо бути один з одним, як ти мене відштовхнула. - Його голос солодкий, медовий та ніжний. Він топить мене у цих відчуттях. Занурює в приємні слова змушуючи повірити своєму м'якому тону. Але не хочу вірити. Знаю, що не можна.

- Адам, ми могли загинути. - Невпевнено відповідаю. - Ти поводився...

- Я знаю. Знаю. Що мені зробити, щоб ти пробачила мене?

- Не знаю. - Шепочу.

- Дай мені шанс. Ти подобаєшся мені. - Ніжно. - Дуже...

Не знаю, як вчинити правильно. Я не знаю його, не знаю мотивів вчинків, характеру. Можливо справді дати шанс? Можливо він не такий, як мені тоді здалось, після аварії, коли погрожував? Адже його поведінка за останній місяць була бездоганною по відношенню до мене.

- Добре. - Відповідаю на свій страх та ризик. - Дам тобі шанс. - Сама не розумію для чого погоджуюсь, коли в середині мене погане передчуття росте, як сніжна куля.

Адам обережно обертає мене до себе й торкається легким поцілунком губ.

- Обіцяю, все буде ідеально...

Ідеально.... Мало віриться...

Роблю ковток гіркого пива з рожевого пластикового стаканчика. Рідина проковзує в середину й віддає якимось дивним присмаком в кінці, та не мені судити пиво на смак, це може п'ятий раз коли взагалі п'ю його...



Стефанія Лін

Edited: 18.01.2019

Add to Library


Complain