Життя Енн

Font size: - +

11

Вечірка проходить весело. Два стакани пива вдаряють в голову й плутають розум. Ніч, що опускається на землю виблискує сотнями вогників від зорь та спалахів величезного багаття, яке вище мого зросту.

Ми танцюємо з Адамом та Аішою. Навіть Деймон тут, з Кеною. Він не дивиться в мій бік, ніяк не реагує на нас з його братом, на мою руку затиснути в руці близнюка. Можливо він навіть не бачить нас. А я не знаю, чому хочу щоб бачив...Щоб звернув увагу...

Гучна музика приглушує думки й ось я дозволяю Адаму пестити мене пальцями, проводити по тілу лінії, притискати себе до його грудей й цілувати без перестанку. Віддаюсь на поталу почуттям, легкості та оманливій незалежності. Танцюю так, як ніколи до цього. Немов стаю вільна. Немов весь біль кудись тікає. Ніколи б не подумала, що дві склянки пива можуть зробити таке - подарувати спокій змученій душі.

Десь о дев'ятій Адам відпрошується додому по невідомих мені причинах.Не розумію чому, адже Деймон залишається на вечірці. Але не зупиняю його. Якщо справді потрібно відлучитись то нехай йде. Все одно з ним п'яним в авто не сяду, а піду додому пішки, коротшим шляхом, який ще влітку показав темноволосий близнюк.

В підлітків навколо мене з кожним пластиковим стаканчиком пива все більше зносить дах. Вони все гучніше сміються, все ближче притискаються один до одного. Аіша відривається з Крісом. Дейв та Сем п'ють пиво спираючись на припарковані під деревами мотоцикли. Поряд з їхніми стоїть і металевий кінь Деймона.

За весь вечір танців та розваг він ні разу не пив пива. Я б не помітила цього, якби мої очі самі б не шукали його темну голову в натовпі.

Несподівано помічаю, як Кріс тягне Аішу в тінь дерев, за межі світла від багаття. На коротку секунду стає лячно, а потім думаю, що нічого страшного. Вона доросла дівчинка, сама впорається.

В самої ж ноги чомусь більше не тримають, стають ватними, а тіло важким. Відчуття, що зараз, стоячи тут поряд з краєм озера так і впаду туди обличчям. Дивний жар розливається по тілу. Мене трусить. Не можу зрозуміти чому така реакція організму на алкоголь. Хочеться справді зануритись з головою під крижану воду, відчути полегшення від холоду, коротке відчуття спокою та розслабленості.

Краєм ока помічаю, що Дейв та Сем, високі та набагато старші за всіх інших тут прямують до мене. На їх обличчях грає загрозлива та нахабна посмішка. Від неї страх пронизує тіло тонкими голками, змушує триматись рівно, або хоча б удавати, що зі мною все нормально.

- Тобі погано? - Дейв чи Сем занадто пестливим голосом запитує. Перед очима їх обличчя пливуть начебто хтось навмисно змазує фарби.

- Ні. Так. Не знаю. - Невпевнено відповідаю. Ноги підкошуються і я сповзаю на землю, та хтось з цих двох підхоплює мене.

Крізь затьмарений розум розумію, що мене тягнуть туди ж, куди нещодавно пішла Аіша з Крісом.

Ліс зустрічає дивною тишею. Звуки музики та сміху лунають настільки віддалено, що навіть дивуюсь цьому. Тіло так і залишається млявим, а розум затуманеним алкоголем. Я не відштовхую хлопців, хоч і в голові інша я просто розривається від крику, попереджаючи про небезпеку. Я не пручаюсь, хоч інтуїтивно знаю, ні до чого доброго це занурення в хащі не принесе.

Нарешті ми опиняємось поруч з Аішою та Крісом. Він притискає її тіло до дерева й шарить руками під спідницею. Навіть у пітьми бачу це.

- Що...що ви робите? - Слабким голосом запитую, все ще знаходячись у руках Дейва та Сема.

- А на що це схоже? - Їх сміх, недобрий, огидний пронизує мозок.

- Не знаю....- Перед очима все пливе, стає не чітким. Звуки відходять на задній план. Тепер немов знаходжусь у вакуумі: дивному, раніше не знайомому мені. Я не розумію, що відбувається.

Зате відчуваю. Дейв і Сем забирають свої руки від мене. Падаю на землю ослаблим тілом. Навколо мене, коли розплющую на мить очі, все летить та кружляє, начебто катаюсь на атракціоні. Згадую, що в мене має бути ранець та не пам'ятаю де залишила його. Несподівано, чиїсь холодні долоні задирають сукню до самих грудей. Лапають всюди де тільки дістають. Хочеться скрикнути, загарчати, сказати, щоб не смів такого робити, але не можу. Очі самі собою знову заплющую, а з рота не виривається навіть звуку. Запах спиртного б'є в ніс. Намагаюсь відвернутись, та не виходить. Гидкі, вологі губи торкаються моїх й нахабно шепочуть, що зараз буде добре. Збоку від себе чую короткі слова про те, щоб хтось робив все швидше.

Спідню білизну стягують, залишивши так і лежати оголеним м'яким місцем на холодній землі. І це, немов якийсь червоний сигнал пробуджує мій розум. Відкриваю очі й бачу над собою пику Дейва. Над нами стоїть в очікуванні Сем. І раптом приходить розуміння, що вони хочуть зробити...

На цей раз беру контроль й кричу. Голосно. Здираючи горлянку до крові. Панічно. Зі страхом в душі. А мені й справді лячно. Що я можу зробити проти них двох - бугаїв?

Поворушити ногою чи рукою так і важко. Немов і не мої вони зовсім, а чужі.

- Замовкни! - Шипить Дейв. Затуляє рота долонею. - Замовкни, бо голову зверну і кину тіло в озеро.

Затихаю. Перестаю навіть миготіти. Бути зґвалтованою чи бути мертвою...? Хіба це вибір? Напевно так. Бути живою краще.

- Зараз, ще трішки. - Стогне Дейв. - Зараз ти відчуєш себе на небесах, Енн.

Забирає долоню з рота й пхає між нашими тілами.

- Благаю....- сльози течуть по щоках - будь ласка, не потрібно...- Але він не реагує. - В мене хвороба. - Кажу. Не знаю, що ще вигадати. Намагаюсь згадати уроки біології, реклами, будь-що, щоб збрехати.

- Яка? - Зупиняється Дейв.

- Що ти її слухаєш? - Вручається Сем. - Вона ж бреше.

- Ні, ні. В мене ВІЛ. Справді...

- ВІЛ? Та ну його! - Дейв встає з мене й відходить в бік. Підпалює цигарку і навіть не дивиться в мій бік. А я все ще лежу не в змозі порухати навіть пальцем з задертою сукнею та без білизни.

- Кого ти слухаєш? - Сем сідає поряд, схиляється настільки близько, що відчуваю аромат різких парфумів змішаних з алкоголем та цигарками. - Бреше, видно ж!

Вмощується між ногами й починає стягувати з себе штани.

- Я краще до тої піду. Крісу досить вже! - Дейв кидає на землю недопалок, за яким чомусь спостерігаю й зникає в пітьмі.

- Я правду кажу - знову починаю, але Сем не слухає.

- Закрий свого рота! - Ричить!

Несподівано його тіло відлітає від мого. З гуркотом об щось вдаряється, а наді мною з'являється обличчя Деймона та Адама.

- Енн? - Голос Деймона, заспокійливий, як завжди, трішки захриплий та такий рідний, що тепер просто не можу стриматись. Ридання захлестують мене. - Шшшшш. - Опускає сукню назад, й притискає до себе, поки Адам з іншими хлопцями біжить в бік Аіши та Кріса. Звідти чутно звуки бійки та крики з непристойними словами. - Шшшш. Все добре. Він же не встиг, так?

- Т-т-так.

- Зате я встиг. Просив же не йти. Я знав, що щось має бути, що не просто так вони сюди приїхали, а ти....як завжди не послухала. - Батьківським тоном каже.

- Вибач. - Тихим голосом.- Ти...

- Не важливо. - Притискає мене до себе, міцно обіймає й нарешті відчуваю себе так, як і повинна: в теплі, під захистом, з присмаком кориці. Немов він мій дім. Моя опора. Моє все. - Головне, ти ціла. Я встиг. - Як мантру повторює, качаючи мене на руках немов дитину. - Встиг....встиг....

Через хвилин двадцять повертається Адам. Обличчя бліде, а очі перелякані. Він нічого не каже про те, що я на руках його брата. Просто сідає поруч, кинувши до когось позаду, щоб Аішу вели до нього в авто. Я хочу піти до неї, допомогти, запитати чи все добре, але тіло так і залишається чужим, так і не підкорюється...


-Енн, - обережно запитує, не боячись замастити свої білі джинси - ти як? Пробач мене. Якби я знав...Це...

- Хто підсипав їй щось, Адам? - Деймон відповідає замість мене, пронизує брата холодним поглядом ні на секунду не послабляючи обійм. - Хто?

- Не знаю. - Відповідає. Запускає руки у волосся. - Справді не знаю.

- А їздив куди?

- Ти знаєш. - Тихо.

- Знову? Знову?! Ти знущаєшся?

- Ні. Це ти знущаєшся! - Вигукує блондин. - В нас знову те саме.

- Помиляєшся. - Сухий та грубий голос Деймона навіть дивує мене. Ніколи ще не чула, щоб так відповідав. - Тоді, вона тобі навіть не подобалась. Ти робив це мені на зло. А тепер я бачу - якось зі злісним задоволенням, - що дещо змінилось. Так, Адам? Змінилось же? Енн справді подобається тобі?

- Так! - Викрикує. - Справді. Але...чорт....я ж не думав, що вони підсиплють їй щось.

- Тобто ти все-таки знаєш?...

- ...Коли тільки встигли?

- Адам! Ти маєш зупинитись. Чуєш мене?

Деймон встає на ноги й підіймає мене. Допомагає вдягнути спідню білизну, поки я червонію немов рак не маючи навіть спромоги вимовити хоча б слово. Відштовхує брата і знову підхопивши мене на руки виходить з лісу, намагаючись йти у тіні дерев. Вечірка все ще продовжується. На нас навіть ніхто не звертає увагу. Ось тільки Аіша сидить з дівчиною в авто Адама, помічаю її краєм ока, а Кріса, Дейва та Сема вже немає.

- Відвези Аішу додому. - Кидає Деймон та несе мене до свого мотоциклу. Хотіла б я сказати, щоб відпустив, що можу йти сама, хоч насправді ноги й не тримають, а тіло все ще тремтить, але не хочу. Мені подобається бути в його обіймах.

Підходимо до ненадійного транспорту й хлопець обережно саджає мене на шкіряне сидіння. Вдягає свій шолом на мене, сідає попереду, бере мої руки у свої та ставить собі на талію.

- Тримайся.

А я й тримаюсь. Обхоплюю міцно - міцно та кладу голову на спину. Крізь темне скло бачу Кену, яка стоїть неподалік з виразом обличчя, що засуджує вчинок Грея й хитає головою, немов намагається відмовити відвезти мене додому.

Секунда. Мотоцикл з риком зривається з місця, від чого ще міцніше тримаюсь за Деймона й вже блукає дорогою поміж дерев. Попереду їде авто Адама, підіймаючи пил перед нами.

Не знаю скільки проходить часу, як на мене то всього лиш мить, коли Деймон зупиняється поруч з моїм будинком. Мені щастить, Джон ще не повернувся з роботи: вікна темними очима дивляться прямо на нас.

Грей допомагає злізти з мотоцикла й заводить до будинку. Ключі я загубила разом з ранцем, тому доводиться скористатись запасним, під килимом. Заходить зі мною у кімнату й на секунду зникає на кухні. Повертається зі склянкою води.

- Пий. - Протягує.

Слухняно виконую те, що робить намагаючись не дивитись на нього. Мені соромно. Я не знаю, як зараз виглядаю. І він вдягав мені спідню білизну. Він. Сам. Вдягав. Мені. Труси. Напевно це найгірше, що могло зі мною статись. Просто ганьба.

- Енн, - сідає поруч, витягує з мого волосся шматки гілок та листя, обережно кладе їх на стіл. - Боже, я навіть не знаю, що сказати...

- Кажи, як є....- Тихенько. Щоки палають впевнена, яскравим червоним кольором, тому опускаю голову нижче. - А краще розкажи...- несміливо - про, що ви говорили з Адамом?

- Джон коли має прийти?

- Зараз десята, - кидаю погляд на настінний годинник поруч з вікном - десь через годину - дві.

Деймон вимикає світло, залишивши горіти тільки настільну лампу й лягає на ліжко. Притягує мене до себе, кладе голову собі на плечі й обіймає. На секунду дозволяю, насолоджуючись тишею, потонути в цьому моменті, втягнути носом на повні груди його приємний аромат.

- Того літа, на його початку, я несподівано зрозумів, що мені подобається Ліза. Дівчина про яку ти запитувала. З паралельного класу. Я почав залицятись до неї, покликав на побачення, і ми навіть декілька разів сходили на нього....Ти знаєш же, що батьків наших немає вдома, а няня не може впоратись з нами, та й не дуже хоче....Просто прибирає, готує їжу. Гроші батьки скидають на наш рахунок....Так ось Адам тоді познайомився з Крісом, Дейвом і Семом із сусіднього міста.Вони зрозуміли, що в нього є гроші й почали з ним тісно спілкуватись. Тоді мій брат почав пити, спробував наркотики. Не знаю що привернуло увагу Лізи. Просто одного разу він покликав її, а вона пішла. Кинула мене й пішла. Місяць вони гуляли разом, пили, курили щось. Я благав, і її, і брата залишити це, погрожував, що розповім все батькам, та вони не слухали. Він не слухав. Тоді й довелось "увійти" в компанію, щоб мати змогу спостерігати за ним. Кожний день все більше я заковувався в Лізу, а вона відштовхувала мене. Зі мною не так весело - ось що відповідала, коли запитував, чому він, а не я. В ту ніч, коли вона загинула, вони посварились. Я теж був там, у тому барі. Всі були п'яні, в неадекватному стані...Коротко кажучи вона рознервувалась, розплакалась й вибігла на вулицю. Адам насправді не кохав її, так, просто мав для того, щоб провести з кимось час...тому навіть не вийшов за нею, хоч і накачав перед цим добряче. Але вийшов я....- На секунду голос Деймона переривається, зривається на тон нижче. Біль, такий сильний, що навіть торкається мого серця чути в його тоні.

- Вона стояла поруч із його авто, - продовжує - і плакала. Звісно я підійшов. Просто не міг не підійти. Тоді вона чомусь рознервувалась ще більше і сіла за кермо. Адам же ніколи не витягає ключі. Я сів з нею. Не міг відпустити саму. З кожною секундою Ліза набирала швидкість. Вона поїхала в гори, цією ж дорогою де ви потрапили в аварію. Там взагалі небезпечний шматок дороги, та хіба могло це її зупинити, коли вона навіть не розуміла нормально, що робить? ЯК тільки швидкість стала критичною я закричав їй тиснути на гальма...., але вона не зробила цього. Відпустила кермо і збивши паркан ми з'їхали по схилу до низу й врізались в дерево. Врізались тією стороною, де сиділа вона. Ліза померла на місці. Я вижив. Звісно потім була реабілітація, навіть батьки приїхали. Шериф хотів звинуватити мене, але не вийшло. В місті намагались зробити так, щоб чутки не вийшли за стіни лікарні, та вбиті горем батьки Лізи звинуватили мене. А потім поїхали. Так я і став винним у її смерті.

- Ти не винний. - Після короткого мовчання кажу.

- Винний. І я, і Адам. Ми обидва.

- Деймон, насправді ніхто не змушував Лізу відпускати кермо. Вона сама зробила свій вибір.

- Ти не розумієш, Енн....

- Повір...- гірко всміхаюсь...

- Ні. Смерть твоїх батьків не висить над тобою. Так, звісно ж тобі погано без них, але ти не сиділа з ними. Я міг врятувати нас обох...але не зробив цього.

- Деймон...- не знаю, що ще йому сказати. Те, що він відкрився мені, розповів...Це вражає. Але ще більше вражає те, що вважає себе винним. Боляче чути це від нього. - Коли ти казав Адаму, що він знову...почав, ти мав на увазі наркотики? - Запитую, уникаючи тих слів, де вони говорили про мене.

- Так. Він знову почав. Тому я просив тебе не спілкуватись з ним. Боявся, що знову затягне когось у свою пітьму. Помітив ще на початку літа, що занадто часто став зникати....Ти не переймайся - повертається на бік й дивиться мені в обличчя - я дізнаюсь хто підсипав тобі наркотики. Звісно це і так зрозуміло, що хтось із трійки його друзів, але все ж таки...

- Я знаю. - Його погляд: сумний та ласкавий, зачаровує. Раптом розумію, що вже пізно тікати від самої себе. Пізно боятись потонути в них. Я вже це зробила.

- І...- сором'язливо додає - ми ще говорили, про повторення історії...

- Про те, що я подобаюсь тобі й твоєму брату, тільки йому тепер насправді? - Сама не розумію звідки береться це нахабство, можливо пиво чи те, що підсипали не вивітрилось й не вийшло зі стресом до кінця.

- Так. Ти...подобаєшся...мені.

- І ти мені.

- Але...., але я не буду з тобою. Тому відштовхував. Можливо ти станеш рятівним колом для брата.

- Я? Чому я маю ставати...

- Енн, він же теж тобі подобається.

- Подобався. - Відрізаю.- І я навіть думала дати йому шанс, але після твоєї розповіді розумію...

- Постривай! Навіть якщо ти не хочеш бути з ним, я не буду з тобою.

- Але чому? - Шепочу.

- Тому що він почне мститись. Тобі. Мені. Я казав правду. Почне в школі налаштовувати усіх проти тебе. Невже ти хочеш стати вигнанцем? Синьою панчохою?

- Мені байдуже на це, Деймон.

- А мені ні. Дядечко прийшов.

Від несподіваної зміни тону та його швидкості завмираю на ліжку. Секунда й Деймона вже немає у кімнаті, а про його присутність нагадує відчинене вікно та аромат кориці...



Стефанія Лін

Edited: 22.01.2019

Add to Library


Complain