Зловісне натхнення

Розмір шрифту: - +

Глава 7

Глава 7

 

Сьогодні я першою вирішила навідатися до друзів. Аліса і Олексій приїхали вночі, нам треба було приходити аж на третю пару, тому поснідати ми домовились разом.

В метро знову дістала мобільний телефон, щоб поглянути на світлини того дивного, вкрай незрозумілого вірша на моїх дверях в гуртожитку. Власне, останні два дні я тільки те і роблю, що переглядаю ці світлини, які зробила за декілька хвилин до того, як все зітерла. Добре, що його майже ніхто не бачив, бо ловити на собі запитливі погляди або пояснювати щось, вигадуючи на льоту, не дуже кортіло.

Спочатку я не наважувалась розповісти про цю витівку Назару та показати йому світлини. Подумала, раптом то чийсь дурний жарт? Та й розійшлись ми востаннє якось загадково, він мовчав і я мовчала. Але вчора ввечері не витримала, бо до мене дійшло, що може означати кожний рядок цієї темної «творчості». Перші три розповідали про три вбивства, які вже сталися: «біляве пасмо довго гладитиме вітер» - Анна вистрибнула з вікна. Я й досі пам’ятаю, як розвівалося її світле волосся під вітром, наче живе. Тіло лежало нерухомо, а білі пасма продовжували гратися поміж собою, ніби й не сталося невиправного. Не знаю, чи зітреться взагалі ця картина колись з моїх спогадів.

«Пихату посмішку вгамує швидко сталь» - Микита загинув від ножового поранення. Так, він і справді не був милим хлопчиком-дзвіночком, пихатості та гордовитості в нього вистачало, але ж і не заслуговував на те, щоб його «вгамували» подібним чином. Зовсім не заслуговував! І як тільки вистачило кровожерливого нахабства ще й написати про таке?!

Ну, і нарешті «засне і той, хто першим знатиме новини в світі» - журналіст. Звісно! Хто ж, як не журналісти першими дізнаються про події, які трапляються навкруги. В Шорського було передозування снодійним, він дійсно заснув, щоправда навіки...

Хоч два випадки з трьох і схожі на самогубства, та зараз я впевнена, все не так. Хтось дуже вміло і безкарно грається життями людей. Та найгірше, якщо істинна причина тому - я.

А ось, що означає останній рядок, залишалося поки суцільною загадкою. Я не знала, кого з мого оточення можна було назвати тим «моторним». І це жахало. Бо ним міг виявитися будь-хто. Взагалі будь-хто! Мене лякала ця невизначеність. Як і коли я опинилася в центрі кола, що нищить інших? Я стільки років навчаюся тут, останній залишився, в кого на мій рахунок раптом щось перемінилося в голові? Мені ставало дедалі важче. Я замкнулася зсередини. Хотіла почати приймати заспокійливе, але дивитися на пігулки після всього пережитого рука не підіймалась.

Вчора вже не залишилося сил тримати все в собі, тому я на хвильку забула про свою гордість і надіслала Назару змістовне повідомлення разом з картинкою вірша. Чоловік не дзвонив. Довгенько не дзвонив. А потім в кімнату постукали і я одразу зрозуміла, що це він.

Назар мав аж занадто серйозний вигляд. До того ж він був і схвильованим, і незадоволеним водночас. Слідчий, ніби за традицією, мовчав, уважно роздивляючись мене. А потім зняв своє сіре пальто і вмостився на стілець біля ліжка. Щось в ньому змінилося, щось робило його іншим..., але що…? Невже... светр? Так, звичайний чорний светр. Я звикла бачити Назара в сорочках і піджаках, потрібно сказати цьому чоловікові надзвичайно пасував діловий стиль, але зараз він виглядав не як вимогливий та наполегливий слідчий, а ніби однокурсник, що завітав до мене на гостини.

- Ти що, оцінюєш мене, Зоряно?

Я підстрибнула від несподіваного запитання. Та одразу й згадала, що він теж знаходився в моєму особистому переліку підозрюваних, тому швидко прогнала дивні думки.

Ми розмовляли і будували теорії аж до ночі. Випили всю каву, що в мене була і декілька раз вгамовували вахтерку, яка не розуміла, що гість так довго робить в моїй кімнаті. Лише згодом я збагнула, яким виснаженим був чоловік. Назарові надзвичайно важко давалося усвідомлення того, що у слідства з трьох вбивств жодної зачіпки. І це враховуючи його особисту бездоганну репутацію та репутацію всього слідчого відділу. Але цього разу підступний злочинець не залишив їм анінайменшого шансу. Версій безліч, а конкретики – нуль.

Ми перебрали всіх моїх знайомих, але вказати на когось одного, хто б міг виявитися тим хворим вбивцею, навіть теоретично неможливо. Нічия поведінка не викликала сумнівів, все поводили себе як і раніше. Чоловік підтвердив мої роздуми, коли сказав, що рядки вірша – то міні-сценарії злочинів. А от міркуваннями щодо загадкового «моторного» змусив моє серце калатати сильніше. Назар запитав, що я отримувала від інших останнім часом, або сама через когось щось передавала? І тут згадалися вірші Юри…Він вже багато листівок з гарними римованими словами подарував. Але навіть подумати страшно, що хлопець може виявитися наступним. Або ж на нього і падає головна підозра та це він писав на моїх дверях? А що, Юрко міг прийти до гуртожитку до когось зі своїх друзів і влаштувати подібне. Капець! Якщо він і справді злочинець, тоді я офіційно заявляю, що зовсім не розуміюся на людях та просто припиню зі всіма спілкуватися.

Назар поїхав додому о третій годині ночі. Він пообіцяв, що навідається до університету аби уважніше поговорити з Юрою та придивитися до дрібниць. Коли слідчий пішов, я спіймала себе на думці, що в його присутності мені набагато спокійніше. Чи минула моя підозра стосовно нього? Ні. Але очевидний факт залишається очевидним фактом. Відчуття свої не зміниш просто так.



Александра Чернобай

Відредаговано: 28.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись