Зловісне натхнення

Розмір шрифту: - +

Глава 19

Глава 19

 

Ми сиділи на кухні один напроти одного і смакували духмяним чаєм. Напевно, я взагалі не злопам’ятна людина, бо минуло всього близько години, а образ на Олексія наче й не було зовсім. Мені все ще не вірилось, що це дійсно він, ось тут, поруч з мною. Я й не уявляла, як сильно скучила за своїм другом, як мені потрібна була ця розмова, хоч Льошка змінився просто до невпізнання. Та хто б там що не говорив, а я не могла його підозрювати. Дивлюся в знайомі зелені очі і згадую, як ми колись будинок їм ледь не розтрощили. Я більше двадцяти років знаходилася поряд, раніше мені було відомо майже все, кожна таємниця, кожне незакінчене речення, яке ж я сама потім і закінчувала подумки.

Зараз мій друг розповідав про своє життя, а я уважно слухала, щоб нічого не проґавити. Юра мав рацію, коли казав, що в Льохи все гаразд. Так і було. Він успішно побудував бізнес, пов'язаний з наданням юридичних консультацій, звів власний будинок, та й в коханні в нього все пречудово. Спочатку Олексій не зізнавався, але потім поділився своєю найщасливішою подією в житті: його дівчина була при надії. Я зраділа за них від щирого серця. За останній час то єдина приємна новина, яку мені тільки повідомляли. Але, незважаючи на це, погляд в нього залишався сумним, а інколи – й подовгу схвильованим. Щось не на жарт турбувало чоловіка і моя інтуїція підказувала, що тут не обійшлося без моєї участі.

- Скажи мені правду, чому ти приїхав саме зараз?

Льоха опустив очі. Він помітно напружився, але так і не відповів.

- Гаразд, тоді може хоч розкажеш, чому спілкуватися припинив?

Чоловік з обережністю зиркнув в мій бік, але не затримався надовго:

- Тобі так потрібно це знати?

- Ти відвернувся  в найтяжчі для нас обох миті життя. Звинуватив мене незрозуміло в чому, оббрехав, повинно ж цьому бути якесь логічне пояснення? - самій не вірилося, що я так спокійно зможу це пригадати.

- Зоряно, зрозумій, я був по вуха закоханим студентом. А ти, мало того, що поїхала, кинула нас з Алісою, так ще й, можна сказати, розтоптала мої почуття. Тоді це здавалося жахливою зрадою, я здогадався, як тебе захистити, а натомість отримав добрячого незримого ляпаса.

Ні, то мені тільки здалося, що я спокійна. Чим далі Олексій говорив, тим сильніше в мене зростало бажання встати і просто вийти до іншої кімнати.

- Ти врешті-решт поясниш, в чому справа?

Чоловік глянув так, ніби я дурницю якусь запитала. Навіщось витримав довгу паузу, не знаю, може, щоб зайвого не наговорити, і продовжив смикати мене за нерви:

- Знаєш, я мужньо терпів всі твої несерйозні стосунки, наполегливих кавалерів, їхні дотики і цілковите незнання твого внутрішнього світу. Я розумів, що нашій дружбі прийде кінець, якщо зізнатися в своїх почуттях, тому й не ризикував. Чекав, коли настане слушна мить. А коли вона нарешті настала, на обрії раптом з’явився Городський.

В мене подих перехопило від слів мого друга. Його згадка про Назара розлила всередині топлений мед:

- До чого тут він?

Олексій повів бровами і лукаво посміхнувся:

- Зоряно, припини. Я ж добре знаю твій погляд. Ти на всіх хлопців дивилася, ніби через стіну. Але тільки не нього. Він зруйнував твою броню лише однією своєю появою. Зруйнував за лічені секунди. - Льоша знову замовк. А я вже починала шкодувати, що вирішила допитатися в нього про все.

- Коли ти розповіла, що ночувала у Городського, у людини, яку майже не знала, ось тоді я став замислюватися. Гей, це наша Зорянка? Спостережлива, недовірлива дівчина з гострим розумом? Пішла до першого ліпшого додому?

- Та як же ти не розумієш? Через мене люди гинути почали, що я мала робити? Завітати до вас і наразити на ще більшу небезпеку? Скажи, що?

- А його ти, виходить, не боялась наразити на небезпеку? - Олексій скептично усміхався, а я втрачала залишки спокою:

- Але ж Назар слідчий! Льош, ти справді не бачиш різниці?

Чоловік пронизав мене поглядом і холодним тоном запитав:

- Ну і як? Він допоміг тобі?

Ця розмова почала втрачати сенс. Я бачила, що мій друг й досі за щось ображається, але коли так і далі піде, нічого гарного з того не вийде.

- Ні, він мені не допоміг. І ніхто в цій ситуації не допоможе. Чи ти, раптом, знаєш того психа, який третину міста знищив через мене? Знаєш?

Не збагну, що я такого сказала, та Олексій змінився на обличчі. Він миттєво зблід, а його очі наповнилися недобрим блиском. Він дивився на мене і навіть не кліпав.

- Не може бути…- шкірою майнула крижана хвиля, - тобі щось відомо, так? Ти здогадався ще тоді, і…і одразу стався вибух! - мене притиснуло до стільця. Я приклала долоні до губ і з жахом спостерігала, як в нього виступають сльози.

- Ти…ти весь цей час…- слова кудись поділися, - я…не вірю…ні.

- Зоряно, послухай, то все лише здогадки. Нічого конкретного мені невідомо. Але тобі справді краще зникнути з міста…

- Хто це?



Александра Чернобай

Відредаговано: 28.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись