Зловісне натхнення

Розмір шрифту: - +

Глава 23

Глава 23

 

Я чула голоси…тільки десь далеко. Ніби поряд знаходився тунель і там розмовляли якісь люди. Слів розібрати ніяк не вдавалося, до мене долітали лише окремі звуки. В горлянці пересохло, на шиї й досі відчувалися чиїсь сильні пальці. Руки затерпли, хотілося розправити їх, але вони міцно притиснуті одна до одної у мене за спиною. Потихеньку розплющила очі, світло одразу боляче вдарило і зір ненадовго зник. Не втрималась, закашляла, бо в горлі дерло, наче граблями по сухій землі. Голова здавалася такою важкою, що я просто не могла її підняти. Все навкруги поступово виринало з темряви і єдине, що напевно зрозуміло – я прив’язана до стільця.

- Випий водички, тобі одразу стане легше.

Я впізнала цей голос. Голос, що любила та поважала з дитинства. Гнів з відразою миттєво пронизали моє серце, адреналін виплеснувся в кров і змусив поворухнутися. Я порівняла наші погляди. Анатолій Кирилович присів коло мене і, наче турботливий родич, простягнув кухоль з водою.

- Відійдіть від мене…, - я прохрипіла і підсунулася ближче до спинки стільця, щоб сісти рівно.

- Дарма, Зорянко, не вередуй, краще випий, - він підніс кухоль прямісінько до моїх вуст, але я відвернулася. Його дихання нервово сіпнулося і він знову простягнув воду:

- Випий! - цього разу пролунало наполегливіше. Я зазирнула в очі людині, яку, виявляється, зовсім не знала:

- Навіщо? Зробити мене слухняною за допомогою тієї гіпнотичної мерзоти, що ви Анні підсипали? Анні, трьом блондинкам, журналістам, чоловікам, що вчинили бійку біля автомобіля Данте. Кого я забула? Скільком ще ви пхали ту гидоту? - мене починало трусити. Аби ж не втратити над собою контроль. Аби ж не втратити!

Анатолій Кирилович підвівся і зробив ковток з того кухля, що призначався мені:

- Всім, хто на це заслуговував, Зоряно. Пий! - він майже притулив до щоки холодну металеву ємкість, його очі заполоняла роздратованість:

 - Не змушуй мене, дитинко, застосовувати примус. - Говорив м’яко, однак ця м’якість отруйна до атомів. Невідомо, що він ще може утнути, тому я повернула голову і зробила декілька обережних ковтків. Холодна вода приємно освіжила, але від короткої відстані між нами стало гидко.

- Чого ви хочете від мене? Навіщо стільки смертей? Хто вам допомагає?

- Все просто, я хочу, щоб всі були щасливі, - відповів як так і треба.

- Це на тому світі всі мають бути щасливі? Як ви могли…? Я довіряла вам, я вважала вашу родину своєю, я… а ви...ви – вбивця! Жорстокий, схиблений на голову, псих! – на останньому слові він зірвався з місця і зі швидкістю світла підскочив до мене та схопив за коліна, жбурляючи слова в обличчя:

- Я не хотів! Але ти постійно помилялася, спотикалася, як маленька дівчинка. Ти все робила не так, Зоряно, тож я мусив навчити тебе! Вказати вірний шлях! Не шкодуй поганців, вони нічого гарного не принесли б в це життя.

Мої щоки почали вкривати сльози:

- Поганці? Вони всі живі люди! Були…, - я смикнула руками, але мотузка, що обвивала зап’ястки, ще дужче врізалася в шкіру та викликала ниючий біль, - ви несповна розуму…що вам потрібно від мене? Теж вбити? За що ви мститеся мені?

Анатолій Кирилович випростався і повільно відійшов. В його очах я бачила божевілля. Справжнє непідробне божевілля!

- Щоб ти зрозуміла, треба повернутися до початку…, щоправда тебе ще тоді зовсім не було, - він посміхнувся, наче душевнохворий, а потім зиркнув в мій бік і швидко посерйознішав, - але я відчував, я знав, що доля подарує мені тебе…, чуєш? Завжди знав.

В мене мороз шкірою майнув. Та він справді з’їхав з глузду… Тут вже мова йде навіть не про психічні розлади, чоловік геть клепку втратив! І я вирішила змінити тактику. Психів краще не нервувати та й, щоб дізнатися хоч якісь подробиці, треба поводити себе стримано, робити вигляд, ніби підтримую його:

- Анатолію Кириловичу, розкажіть мені, будь ласка, свою історію. Як колись ви нам розповідали, пам’ятаєте? - я намагалася щиро посміхнутися, щоб він розслабився і повірив. Проте, чоловік сумнівався. Він поглянув на стіл, що знаходився поряд з ним, а потім знову на мене. І знову на стіл, наче відчуваючи оманливу гру. Я, до речі, тільки зараз второпала, що кімната зовсім незнайома мені. В ній майже нічого не було, окрім стола, декількох стільців, невеличкої шафи з різними речами і зачинених дверей, за якими, здавалося, лише сама порожнеча.

- Будь ласка, я хочу все почути, щоб краще вас збагнути.

Анатолій Кирилович стиснув руки в кулаки, його дихання було таке напружене, а на чолі виступив піт:

- Гаразд. Я розповім. Так, тобі дійсно треба розповісти! Так, так. А де ж воно…? А, ось тут. - Він потягнув на себе шухляду столу і дістав звідти щось схоже на світлини, але миттєво притиснув їх до грудей, наче я відберу. Чоловік завмер і почав розповідь:

- Я з дитинства відданий наукам. Мене вабили біологія, фізика та й історія не менш. Мої батьки були лікарями, а коли трагічно загинули, я пообіцяв, що  піду схожим шляхом. - Я мимоволі здригнулася, бо пам’ятаю, що бабуся з дідусем Аліси та Льохи по татовій лінії загинули в автокатастрофі.



Александра Чернобай

Відредаговано: 28.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись