"Знайди мене..."

Размер шрифта: - +

Нова сторінка…

З кожним днем Ольга (а якщо бути точнішими, Нінель– саме таке ім’я вона отримала завдяки своєму рятівникові) не тільки одужувала та приходила до тями, але й поверталася потихеньку до нормального, повноцінного життя– настільки активного, наскільки це може дозволити маленьке село, де всі, як одна велика родина та всі знають один одного. Увесь цей час вона жила в Анатолія, котрий відносився до неї досить уважно, хоч і не настирливо, зовсім не натякаючи на своє недвозначне відношення до жінки, яку покохав з першого погляду і робив усе, щоб вона відчувала себе в його домі максимально комфортно. А сама Нінель, котра вже поступово звикала до нового життя та нового імені, віддячувала чоловікові що підтримувала у його домі затишок, готувала смачну вечерю та допомагала в дрібних домашніх справах, хоч спочатку Анатолій і був проти того, аби жінка відразу так аж бралася до роботи, однак, коли побачив, що саме, займаючись якимось ділом, Нінель оживала та в неї загорялись очі, чоловік щиро радів, що вона, нарешті, повертається до життя. А в самої жінки було досить дивне відчуття, котре вона не могла до кінця зрозуміти. В неї не було ніяких відчуттів– абсолютно! Нінель сама собі здавалася маленькою дитиною, яка тільки пізнає світ, знайомиться з усім та радіє найменшій дрібниці. Цю всю ідилію нового пізнання світу порушували лише жахіття, котрі мучили нещасну жінку майже щоночі. Нінель плакала, хотіла бігти на допомогу, шукала, відчайдушно шукала маленьку дівчинку (а вона була абсолютно впевнена, що це була саме дівчинка і що вона кликала саме її!), однак їм заважав густий туман, котрий все далі й далі віддаляв жінку і дівчинку один від одного.

-Мені майже кожної ночі сниться та маленька дівчинка…- розповідала в один з днів власний сон Нінель Парасці Степанівній, своїй рятівниці, котра для неї стала практично другою матір’ю. Як не дивно, зближаючись з цією жінкою, Нінель не тільки відкривала їй душу та ділилася сокровенними думками, вона, до того ж, поступово вчилася її вмінням лікувати людей та декілька разів навіть виступала у певному роді асистентом.- Та дівчинка кличе мене, тягне до мене свої маленькі рученята, каже що їй страшно, а я серцем… Розумієте?... Серцем відчуваю, що повинна допомогти їй, біжу в той туман і нічого. Все миттю зникає. А коли я прокидаюся, то мені стає настільки страшно… І не лише страшно, мені ніби переслідує почуття провини, що я не можу допомогти цій дитині… Вона просить, кличе мене, а я…

-Це означає, що минуле не відпускає тебе.- відповіла мудра жінка, котра пильно дивилася на Нінель, котра стала для неї, як рідна донечка. Нінель пильно спостерігала за тим, як старечі, вже добряче побиті зморшками та життям руки подрібнюють рослини, заливають їх окропом та вправно виконують і різноманітні інші дії. Параска Степанівна завжди була доброю та дуже веселою жінкою, однак, її погляд…. В очах жінки завжди був неприхований смуток, особливо, коли вона дивилася на красуню Нінель– а її Ніночці було б зараз, напевно, стільки ж само, однак… Двадцять років тому трагічний збіг обставин обірвав життя її рідної кровиночки на операційному столі, коли її не встигли врятувати від травм, отриманих в автокатастрофі– дівчинка потрапила під колеса автомобіля. До того ж, автомобіля не останньої людини, секретаря парткому, тому вірні товариші по службі діло відразу ж зам’яли і все виставили так, що, мовляв, дитина сама вибігла на дорогу, а винні батьки– не догледіли за своїм чадом. Після того жінка замкнулася, перестала вірити людям і їй було потрібно багато часу та безліч моральних зусиль, аби розпочати життя з чистої сторінки. І вона змогла це зробити та знайшла сили в новому сенсі життя– в допомозі людям, адже це бабуся перед тим, як покинути цей світ, передала жінці свої знання, як, звертаючись до природи, можна допомагати людям та рятувати їх. І тому зараз до Параски Степанівни звертаються не лише односельчани, але й жителі ближніх та дальніх населених пунктів, до мудрої жінки їдуть не тільки за допомогою, але й за порадою та добрим словом, а вона в допомозі нікому і ніколи не відмовляє, ба більше– досить часто сама пропонує своїм  пацієнтам і не тільки– навіть простим подорожнім, котрі з певних причин затрималися у дорозі.

-А я б рада дізнатися про те минуле, згадати його, але все ніяк…- безсило та важко зітхнула  Нінель, а на її очі набігли сльози.- І це безсилля мене просто доводить до відчаю і лякає. Хто я, звідки? Раптом мене розшукують, чекають і… Та дитинка, котра мені сниться щоночі та просить про допомогу. Раптом я їй і справді потрібна? Я дуже хочу все згадати, однак, не можу…

-Всьому свій час, доню, всьому свій час. Час сіяти та час збирати. Час сміятися і час плакати. Час народжуватися і час помирати. Час забувати, але й час згадувати. Однак, не треба через страх перед минулим позбавляти себе шансу на щасливе майбутнє!- багатозначно сказала жінка, а Нінель відразу все зрозуміла.

-Ви про Толю?- запитала, почервонівши, Нінель, а Параска Степанівна ствердно кивнула.

-Він любить тебе, доню, дуже любить і це видно відразу, неозброєним оком!- посміхнулася  літня жінка.- Анатолій дуже хороший чоловік, хоч і доля була в нього теж, я скажу тобі, не з легких! Але він не здався, встав на ноги та став у нашому селі шанованим чоловіком. Усім допомагає, хто б його про це не попросив. І мужній, і роботящий– мрія кожної жінки!

-Так мрія, але серцю не накажеш.- похитала головою Нінель.- Я дуже вдячна йому за все, що він для мене зробив, за те, що врятував мене і бачу, що він до мене відчуває, однак, не можу відповісти взаємністю… І не знаю, як сказати йому про це… Не знаю…

-Ти просто не поспішай, моя хороша. Іноді життя може повернути зовсім не в ту сторону, яку ми очікуємо. Це як у книзі– іноді письменник вводить настільки несподіваний хід і для читачів, і для самих героїв!



Таня Онищук

Отредактировано: 19.11.2018

Добавить в библиотеку


Пожаловаться