Зникла

Розмір шрифту: - +

День пятнадцятий

Снилася всіляка чортівня, проснулася я такою ж втомленою, як і заснула. Потягнулася до телефону, сказала йому, ало. Дзеленькіт не припинявся, потрусила головою, нарешті змогла сфокусуватися і вимкнула будильник. Піднялася з ліжка, поповзла в ванну, в залі мирно спав Антон, ну хоч в когось зі сном порядок. В душі довго стояла під колючими цівками води, просто притулившись до стінки. Трохи попустило. Витерлася. Пішла на кухню, поставила каву. Після другої чашки туман трохи розвіявся.

Відіслала смс Бойкові. Зібралася і поїхала. Ранок у мене починався з Бойко. По дорозі взяла дві кави. Сергійко молодець, стояв біля під’їзду. Побачив мене підійшов, сів в машину. Ліниво махнула йому головою і простягла каву. Так же мовчки взяв і зробив ковток.

- Твої ранкові появи уже засікли всі місцеві божі кульбабки. Лесьці он уже доклали, що я тут милуюсь з якоюсь потіпахою.

- І що Леся?

- Запитала з ким милуюсь? Відповів, що з тобою. Сказала, що тоді все ясно, кому не спиться.

- Бачиш, що то мати розумну, адекватну дружину. А то влаштовувала б вона тобі істерику будь де, будь коли і з будь якого приводу, а так береже вона тебе.

- Навіть не жартуй так, мозгоправ ти мій. - тяжко зітхнув він. - Що в тебе?

- Наближаюсь до нервового зриву. І перевір мені ще раз Гната Дейнеко. І ні. Я ні в чому не впевнена. Я можу помилятися. І мені жаль, що я така безтолкова.

- Власта, - трохи нервово позвав він мене. - Все нормально?

- Сергій, яке в біса нормально? Скажи, що у вас щось є по вартісне по цій справі? Скажи мені, що ви хоч трішки вірите, що дівчинку ще можна знайти живою? - допитувалася я. Він мовчав. І те мовчання було красномовніше за будь які слова. Сергій відкрив та закрив рот, але так і нічого не сказав, тільки прижмурив очі, незадоволено на мене дивлячись.

- От і я так думаю. - сердито припечатала я.

- Ти думаєш Гнат Дейнеко причетний до зникнення ?

- У них понад міру складні сімейні відносини. І він явно більш за всіх виграє від того, що у Полянського проблеми. А ще при повній відкритості свого життя, у Поліни, щось сталося, від чого вона так різко змінилася, але як я не билася нічого не знайшла. Відтак роблю висновок, що це щось таке було, вражаюче, що вона вирішила закрити в своїй душі і нікому то не показувати. А до такого нас зазвичай доводять тільки близькі люди.

- Я зрозумів. Тільки ти не психуй.

- Сергій у мене дома те ж є син. І чесно кажучи, якби він одного разу отак зник, то навіть не знаю, що я зробила б. - глухий відчай пробився в моїх словах. Я поморщилася, а Бойко тяжко ковтнув, заглядаючи мені в очі і щось він там надибав, бо весь підібрався.

- Власта, мені жаль, що я тебе втягнув в це.

- Ти зробив те, що вважав за потрібне. Я б сама на твоєму місці точно так же зробила. Тому розслабся, по вечорам я тебе не проклинаю.

- Заспокоїла. - нервово хмикнув він.

- Дана функція у мене тимчасово вимкнута. Все, що я можу то це викласти свої певні думки, далі я безсила. Я не вмію відстежувати, шукати, ловити. Я можу тільки дати свої висновки. І від цього безсилля я просто шаленію.

- Ти тільки не зривайся на мені, а то я тебе побоююсь. - погладжуючи моє плече вивалив він мені.

- Бойко то ти ж не серйозно?

- Аби ж то. - зітхнув він.

- Давай ми з тобою про це потім поговоримо, як тільки все закінчиться.

- Власт, а давай я поїду на роботу. А тобі трішки відпочити не завадило б. А то ти теж виглядаєш, так…- продовжувати він не став просто розвів руками.

- Попрацюю ще. До Полянського потрібно з’їздити. Як він до речі?

- Негараздно. - не дивлячись мені в очі відповів він. - Він сидить на одному місці з скляними очима. - продовжив описувати стан Полянського Сергій. - До себе нікого не підпускає.

- От тільки його нервового зриву і не вистачало. А що змінилося? - повернулася я до нього. - Вчора ж була і наче залишала його в адекватному стані.

- Уявлення не маю. Я ж не охоронець його даху. - собі під ніс пробубнів Сергійко.

- Твою нехай! Бойко сядь за кермо. - попросила я.

Ми помінялися місцями. Сергій підлаштував під себе крісло і дзеркала. І ми поїхали.

- Щось твою машину я став водити частіше чим свою.

- То тимчасово. Я морально підготуюсь до зустрічі з Полянський. Мені теж то так дешево не обходиться. - я закрила очі, намагаючись абстрагуватися від зовнішнього світу і хоч трішки привести внутрішній стан з того хаосу, що мелькає в щось більш менш спокійне. Не допомогло. Хаос розрісся до небувалих розмірів і почав засмоктувати мене вже в чорну діру відчаю, безсилля і болі. В пору самій по допомогу звертатися. Вдихнула, видихнула, та ком в горлі не зник.

- Слухай, а хто до нього приходить?

- До кого? - повернув голову до мене Бойко. - А! До Полянського. Кум його, адвокат, з роботи чи то зам, чи то директор чогось там і ти.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 26.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись