Зниклий без вісті

Розмір шрифту: - +

...завершення.

Я так розхвилювався, що навіть не помітив, як світ навколо став чіткішим, і заспівала перша пташка.

- Успокойся, успокойся. Все хорошо. - Я впізнав цей голос - до мене зверталася Ана Хергіані. - Дыши глубже. Так, правильно. Молодец.

Мені стало трохи легше, але я не розумів, що відбувається. Аж поки не звернув увагу на свої руки. Я зникав.

- Это не страшно. Хорошо даже. Видишь? - У Патріка і досі був жахливий німецький акцент. - Вокруг тебя нет тумана - значит ты жив.

Це була справді радісна звістка. І відчував невимовну вдячність до чоловіка, що повідомив мені про це.

Люди навколо нарешті відкинули байдужість і з цікавістю дивилися на мене. Хоча підійти ближче так ніхто і не наважився, я відчув, що являю для них щось особливе.

- Ха, звичайно! Не кожен день тут хтось повертається до живих, - вигукнув Цибуля, миттю опинившись поруч. - Слухай, ти коли там, ну, опинишся вдома, ти пам'ятай - ти добрий друг. І я впевнений, поруч з тобою багато таких само друзів. Ну, щасти тобі. І, може, ти колись згадаєш Петрика Цибулю, а?

Ми разом з Петром розсміялися. Усі інші лише весело всміхались.

Тут до нас підійшов Олєнін.

- Цибуля, отставить разговори не по делу. У человека вон своя жизнь будет, чем вспоминать о всяких олухах. А ты подойди сюда на минуту.

Я підвівся, та мимохіть кинув поглядом до своїх ніг. Їх вже не було. Я трохи похитнувся. Але незабаром зрозумів, що все ще відчуваю ноги. Тому після недовгих роздумів, я нетвердими кроками направився до товариша капітана.

- Так, я не знаю зачем ты здесь оказался, но вот что хочу тебе сказать. Я тут немного услышал из того, что ты рассказывал Цибуле о своём времени. Там у вас всё уже по-другому, но... Знай, Родина - это одна из самых ценных, огромных и хрупких вещей в твоей жизни. Я по себе знаю, как оно, когда начинаются шумихи. Но ты, Володька, помни: что бы не случилось, чего б там сверху не болтали, не решали, а за своё, за родноё, бороться нужно. Обещай мне, что помнить будешь.

- Обещаю.

Перед очима вже все ніби пливло. А потім мене почало тягнути назад. Я все далі і далі опинявся від руїн. А у слід мені дивилися десятки пар очей. Проводжали мене змахами рук Патрік та Ана, сяяв білосніжною посмішкою Петрик, і щось подібне, я впевнений, на хвильку з'явилося і на обличчі Ніколая Олєніна.

  

- Ось він! Тут! Хлопче, ти як? Ще живий? Тримаєшся там?

Затуляючи рукою очі від яскравого світла, я намагався розібрати, що каже чоловік на горі. Я не встиг цього зробити, коли переді мною повис кінець мотузки. Пересилюючи жахливий головний біль та запаморочення, я вхопився за нього обома руками. Одразу після цього ж мене потягнули угору.

Опинившись на свіжому повітрі, я закашлявся, та мені стало значно легше - запаморочення пройшло. Голову у районі потилиці нещадно нила. Але що це значило, порівняно з тим, що я все ще живий. Адже я пам'ятав кожну секунду з часу, проведеного у потойбіччі.

Над лісом займався світанок.

До мене підбіг лікар. Почав рахувати пульс, тиснути на різні точки на тілі. Щось запитував, та я був не в змозі ні зрозуміти його слів, ні сказати власних.

Я повернув голову до команди рятівників, і впізнав у їх командирі свого сусіда - дядька Семена. Він розмовляв по телефону, віддаючи якісь накази. Згодом, відійнявши слухавку від вуха, він набрав ще один номер.

- Маринко, заспокойся. Він у порядку. Ми знайшли його.

І це було останнє, що я почув, перш ніж втратити свідомість.

  

Отямившись у лікарні, я дізнався, що розбив голову об камінь, що стирчав з земляної стіни ями. Без свідомості пролежав майже добу. Добре, що мене почали шукати раніше, ніж через належні дві. Можливо стільки я б і не протягнув.

А за весь цей час мої дружина, батьки та друзі підняли на ноги ледь не всю область. Мене шукали не одна, а декілька рятувальних бригад.

Всі три дні, що я перебував у лікарні, про мене піклувалася Марина. Коли раптом я підвівся і, обійнявши її, почав зізнаватися в коханні, вона стукнула мене по забинтованій голові, вклала назад у ліжко, назвала дурнем, і пішла шукати лікаря, бо "точно дах поїхав". От і розумій потім цих жінок! Хоча я помітив, як її щоки почервоніли.

Коли мене виписали, друзі вирішили влаштувати пікнік. Ми проїхали півдороги до місця, поки до них не дійшло, що це ж також в лісі. Тоді ми повернули до річки.

Мені хотілося комусь розповісти про пригоду у лісі. Але я не був впевнений, що мене не сприймуть за божевільного. Зрештою, я ризикнув розповісти про це діло Тарасу - він мій кращий друг ще зі школи.

Ми проговорили доволі довго. Хоча моя історія його і зачепила, не думаю, що він мені повірив. Але віднісся з розумінням.

В одному ми з ним погодилися беззаперечно, а саме у справедливості останніх слів, сказаних мені капітаном Олєніним. І я завжди буди пам'ятати дану йому обіцянку. Не тому, що я обіцяв, а тому, що я і сам так вважаю. За друзів, кохання та Батьківщину варто віддати навіть життя.

Кінець.

Початок і Продовження.



Маша Жаркова

Відредаговано: 29.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись