Зведений брат Люцифера

Розмір шрифту: - +

Панченко Вадим • Зведений брат Люцифера

Місяць добігав кінця. Тож можна було використати залишки енерго-квоти. Орест викрутив регулятор обігрівача на повну і з насолодою витягнувся на старому дивані, продавленому його сухим кістлявим тілом. Декілька хвилин потому стало достатньо тепло, щоб зняти хутряний кожух та унти, і він з насолодою випростав на спинці ноги, ворушачи худими блідими пальцями. Іній у кутках невеличкої кімнати почав збиратися краплинами, які стали поволі сповзати донизу, залишаючи по собі звивисті доріжки. Орест незворушно споглядав за неспішними перегонами блискучих намистин і насолоджувався теплом.

Тьмяне освітлення підкреслювало вбогість облаштування цього барлога: маленький стіл, завалений паперами, термінал у кутку стола, м’яке крісло, розкішне колись, а тепер потерте і продерте у декількох місцях, та диван, на якому й лежав господар. Протилежний куток був кухнею, ванною та туалетом одночасно. Власне, колись ця кімната і була ванною – просторою та розкішною, а тепер цими стінами обмежувався весь Орестів світ. Ні, не так. Світ продовжувався за товстими дверима, оббитими, як і всі стіни, шаром теплоізолюючої піни, та той світ був чужим і ворожим. У ньому було безліч величезних і розкішних помешкань, там можна було знайти навіть царські хороми, та жити в них неможливо: де взяти стільки енергії на обігрів?

Затринькав термінал. Орест поволі підвівся і натиснув кнопку зв’язку.

– Егей, Хароне, куди це ти подівся? Вже півгодини тебе намагаюся викликати. Чого ком вимкнув? – на екрані терміналу вишкірявся молодий хлопець з татуюванням на щоках та чудернацько виголеним чубом, пофарбованим у червоний колір.

Орест скривився, почувши остогидле прізвисько «Харон», яке причепили до нього нижні «поводирі». Червоноволосий, який звав себе Одіном, задоволено зареготав: дуже його тішив вираз на обличчі Ореста, і він щоразу намагався викликати це роздратування, називаючи старого «Хароном».

– Чого тобі? – сердито обірвав реготіння Орест.

– Приймав пакуночок, – молодий знов зареготав, і його довгі червоні пасма загойдалися перед огидною пикою, наче якісь водорості-мутанти.

– Тиждень лише минув! Що за фокуси?

– А тепер свято буде щотижневим. Ой, ми вчора так кльово відірвалися, диви, – Одін зник з камери, а потім його пика з’явилася догори дригом і з рота з дурнуватим звуком вискочила блискуча спіраль, що вдарила просто у об’єктив. – Свято-о! Гуляймо-о-о!

– Дебіл-переросток! Відправляй вантаж, і не псуй мені настрій своєю мордою!

– Ги-и-и! Бувай… Хароне! Я поклав трішечки моне-е-еток їм на очі! Тож ти роби свою справу добре! Ги-ги-ги…

Орест тицьнув в екран і обірвав розмову. Малий вилупок знов довів його, хоч скільки разів він вже говорив собі не звертати увагу на цього блазня. Серце ще калаталося від обурення, тож довелося присісти у крісло, щоб вгамувати гугіт крові у скронях. Вік дає знати про себе. Сьомий десяток на закінченні. Якби вони тільки дізналися про це… Люди так довго не живуть. А він же ж ще бачив промені сонця на листі дерев! Картина зеленого квітучого світу спалахнула перед очима, і лише напруженням волі її вдалося загасити.

Підлога почала ледь відчутно вібрувати – треба було мерщій одягатися. Орест натягнув тепле спіднє з ефектом потовиведення, проміжний комбінезон, утеплений комбінезон, товсті теплі черевики з високими халявами і куртку з каптуром, розроблену для особливо низьких температур – із застібками навколо подолу та рукавів, що поєднували її з спеціальними штанями та рукавичками. Довершувала вбрання маска з вбудованими окулярами та дихальними трубками з електропідігрівом. Дихати через них було незручно, але «мінус сімдесят» змушували поважати себе.

Двері відчинялися важко: останній раз Орест виходив два дні тому, і вони встигли примерзнути, хоча й вели лише у невеличкий тамбур, де зберігалися різні потрібні речі, серед який був і скафандр. У тамбурі було досить тепло – лише мінус тридцять, та все знов вкрите інеєм. «Треба перевірити, звідки тут волога береться». Орест ретельно закрив двері у свою домівку і почав відкручувати колесо засуву – метал хрипко загарчав у повній тиші – і тут клята волога створила проблеми. Тремтіння підлоги відчувалося вже навіть крізь товсту підошву черевиків, тож треба було поспішати. Нарешті двері клацнули, і відчинилися – Орест вискочив назовні, гупнув ними, зачиняючи, і побіг до свого візка.

Де ті щасливі часи, коли він працював на електричному навантажувачі? «Бісова економія!» Зварена з труб рама з механічною кран-балкою – ось і вся механізація. І тепер він сам має служити мотором для цього недолугого витвору інженерної думки. Все ж таки він запізнився: двері ліфта вже були відчинені, і таймер клацав у зворотньому відліку. «Чого ж так мало часу?!» Клятий червоноволосий пацан не дав завчасно зібратися. Орест вилаявся, згадуючи всіх реальних та умовних родичів вилупка, та проклинаючи возика, у якого ледь крутилися колеса, мороз і все разом взяте. Бліде світло зі стелі мляво висвітлювало нутрощі великого вантажного ліфта, і старий закляк: тіла у пластикових мішках були просто складені одне на одне ніби дрова у стосі. На верхніх дійсно блищала купка монеток, і деякі з цих блискучих кружалець були розкладені на обличчя людей у плівці. Голі тіла, вкриті памороззю виглядали огидно і страшно, та радувало те, що без контейнерів їхня вага була значно меншою. Орест кинув погляд на таймер і почав швидко витягати назовні цей скорботний вантаж. Робота була проста і не потребувала ніякої розумової діяльності, тож у голові знов почали крутитися різні думки. Товстий пластик виявився напрочуд прозорим, і тому систему гібернації, розміщену прямо всередині, можна було розгледіти у деталях. Навіть на ній тепер стали економити. Це передбачувано. Так мало статися, але ж так швидко… Все це – ті кляті експерименти. Кожен зжирає шалену купу енергії, та хто на це звертає увагу? Вони й досі вірять. Все сподіваються виправити. Дурні. А зрештою, який у них вибір?



White Klay

Відредаговано: 23.02.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись