101 кінська сила

1

Дембєльські гроші скінчилися швидко. Той прес паперу, який дала мені держава виявився дещо "дешевше" ніж я сподівався. Воно і не дивно: за півтора року ціни змінилися, бензин  подорожчав, а жага до постійного руху, яку після довгого "бойового чергування" було складно втамувати - випила швидко, ту насправді, досить щедру дяку від держави, яку можна влучно назвати "дякую, що живий".

Якось несподівано виявилося, що нормальні люди не носять берці влітку, і треба десь колядувати щось цивільне. Бо свої останні кросівки ти прибив цвяхами до стіни бліндажа, тіпа як сказав "до побачення" цьому світові, на шляху в той, в цивільний. Дивно, але розуміння "цей - той", "тут - там" приходить не одразу, і людина в камуфльованому одязі посеред цивілізації виглядає дещо незграбно.

А ще та людина прокидається вранці і шукає автомат, точніше ще вночі вона прокидається, якраз під зміну постів. Ну тобто, десь там, в пампасах - зміна постів, а тут в цивілізації прокидається людина. Мацає навколо, де ж та "Елла", де та холодна залізяка 82-го року випуску, боїться, що десть пролюбив її, чи вкрали. Хоча кому тут треба автомат, точніше там, там у кожного є свій...

 Але то проходить швидко, на відміну від неприємного здивування від цін і потреб, які диктує цивільне життя. А й насправді, навіщо прати одяг, він брудний тепліше та рідніше, особливо та пляма на нозі, від булочки з джемом, що схожа, вибачте, на гівно, чи той ляпсус крові на коліні. Кров чужа, але по тих мештах можна історію викладати, навіщо їх прати?

Але це також проходить. Вільне повітря квартири, де всі 18 квадратних метрів твої, персональні, і всі до однієї шкарпетки твої, і ти сам собі господар. Ця нова атмосфера вивітрює з тебе все те "ностальджі" по оббитому неструганими дошками бліндажу, що "там" вважали за VIP апартаменти. Гаряча вода з крану сприймається як мана небесна, а справжні 220 вольт в розетці, без отого постійного тарахтіння генератора - то взагалі щастя. Але то все ненадовго, і дитячий захват від постійного, без зайвих зусиль доступу до благ цивілізації триває коротко.

І взагалі не хочеться сидіти на місці. Ну як можна пити пиво в барі, чи дивитись на різнокаліберних бовдурів в телевізорі, коли навколо такий світ? Різнокольоровий, великий, коли цікаво зазирнути за обрій, доїхати до небокраю і побачити, а що там? Побачити море і гори, залізти на Еверест і пірнути в Маріанську впадину, мандрувати, спілкуватись, вивчати щось нове, чути нечуване і бачити небачене. Але є одне але...

Ти ховаєш глибоко в шафу все зелене і пісочне, ти ідеш в магазин по штани і кросівки, ти хочеш, чорт забирай, червоні штани, але ти бачиш цінник, скоріш схожий на номер телефону. І сувора жопа реальності розбиває твої рожеві мрії про небокрай об буденність. На все, на все взагалі, на їжу, цигарки і бензин, на червоні мешти і темні (ні в якому разі не тактичні) окуляри - треба гроші. І зараз, їх треба набагато більше, ніж півтора роки тому.

Ти йшов за перемогою, ти був готовий загинути в бою, як герой у кіно. В якийсь момент ти зрозумів, що не все так просто і перемоги не буде. Загинути простіше тупо і негероїчно, від випадкового пострілу колеги - аватара, чи нефартового прильоту якоїсь болванки з-за обрію, але перший варіант більш ймовірний. Ти поставив життя на паузу, і чомусь сподівався, що коли повернешся на щиті, чи зі щитом - все буде так само. Але життя тривало, на паузі був  тільки ти..