101 кінська сила

2

Контрасти міста, контрасти людей, незважаючи на однакову будову і «стандартну» поведінку, вони всі такі різні. Кожен має своїх проблем, кожен знає свою правду, переборює свої проблеми і має свій персональний контескт. Коли дядя Міша вперше сів в машину, від нього віяло холодом. Він підозріло дивився навкруги, постійно намагаючись запам’ятати кожен поворот і часто перепитував, якою вулицею ми їдемо і чому саме нею.

Ні, Міша не був шпигуном, він був переселенцем. Його не цікавили байки про повернення СРСР і «Русскій мір». Цей колоритний дядько був схожий на бандита із кіно, вільно ботав по фєнє і англійською. Він бачив все із середини: як ті, хто ще вчора ковтали оковиту під заборами, отримавши зброю вдирались до чужих будинків, грабували і відбирали машини, не цікавлячись політичними уподобаннями.

Міша адекватно розмірковував, смішно розмовляв українською і навіть спонсорував якійсь спецпідрозділ ЗСУ. Але все то сталося згодом, як і наше знайомство. Тільки-но приїхавши до Києва, мужчина був розгублений і злий на весь світ. Він більше нагадував злого собаку, якого загнали в глухий кут: навіжені очі,  короткі фрази, підозріла поведінка і страх, захований за агресією. Виходячи з машини він озирався на всі боки і завжди йшов до свого будинку новою дорогою…

Десь одинадцята вечора. Це місто ніколи не спить, воно лише міняє свій вигляд. Від сірих жакетів в жовтих маршрутках, до рожевих жилетів на сміттєвозах. І ріже око неоном реклам. Спальні райони ще блимають вікнами, центр ще гуляє, п’є гірке з запахом хлібу пиво. Нічні клуби відчиняють свої двері, а кам’янолиці секьюріті починають фейсконтроль. Кінотеатри: готуються виплюнути в ніч чергових глядачів. Емоції, обговорення: кіно-гавно, чи навпаки шедевр. Яка власне різниця, літо, молодість, пригоди...

Але у міста, що ніколи не спить, є серце. Ні, це не центр, і там немає запаху дорогих парфумів. Пульсуючий людьми і гудками локомотивів вокзал. Старий, класичний, родом з милулого сторічча - північний, і новомодний, весь із скла і металла термінал південного. Поруч церква, магазини, навколо аж три Мак Дональдза і справжній КФС. Мало хто з місцевих знає, що пан Сандерс – засновник КФС, був морським піхотинцем.

Тут завжди людно, його величність розклад не цікавить де сонце, і чому місяць ховається за холодним дощем. Потяги приходять, потяги відправляються. Тут цілодобово можна купити сигарети і журнал, випити кави і знайти собі нічної втіхи. Дивні цигани і смердючі бомжі органічно перемішані з туристами у трекінговому одязі і людьми у формі. В залі очікування хтось яз завжди спить, по коліях іде, грюка молотком в букси вагонів механік. У нього на плечі радіостанція, вона шипить і щось розповідає,  як справжня...

Без двох одинадцята приходить сірий потяг. Такий як всі інші, Хюндай Інтерсіті. Той самий що ставав посеред поля в мороз, той самий що має репнуту раму, той дорогий і комфортний наче літак, що за якихось 6 годин забирає тебе з одного життя і кидає в інше. Цей потяг особливий...

Рано чи пізно, ти опинишся тут. Ти вийдеш з залізної бляшанки, що гойдається на рейках наче колиска, але летить вперед крізь захід сонця або завірюху, наче снаряд. Все минає і будь-який стан тимчасовий, кожна дорога добігає кінця. І якщо тобі підфартить, потяг привезе тебе додому, ти винесеш великий рюкзак на перон, кинеш його просто на землю і незважаючи на всі правила і погоду, затягнеш сигарку, на повні груди. І це буде не початок нового життя, а лише кінець старого.

Вони сіли тримаючись за руки. Не відпускаючи її тендітної долоні він кинув свій зелений мішок у багажник, тримаючи його правицю, вона застрибнула в машину, наче птаха. У світлі ліхтарів блищать обручки, у темряві нічній палають очі. Вони дивляться один на одного і мовчать. Так дивно, але здається, що їм слова просто непотрібні, вони комуні кують поглядом, мовою тіла і перекачують терабайти почуттів через дотик долонь.

Машина їде повз генштаб, мотор розслаблено співає тиху пісню, де приспівом гримить на ямах підвіска. Ліворуч лишається затягнуте в колючку посольство РФ, таке вороже і холодне візуально. Весь світ живе в тих вогниках на капоті, що спалахують, пробігають повз, ховаються за боковою стійкою і зникають десь позаду.

А їм плювати, вони дивляться один в одного, без слів, не відпускаючи долоней. І дивне відчуття, вона тримається за нього наче за кам'яну стіну, впевнено. Тепер от саме зараз, вона не боїться нічого. А він...

А він тримається за неї наче сліпий за поводиря, цей світ йому мабуть чужим здається і вона - єдиний його друг в цьому світі. І він боїться її втратити, а вона - його. Тому й тримаються один одного, і мовчать...