101 кінська сила

5

Вечір полива дощем старе місто. Місто ніколи не спить, воно постійно живе, народжується і помирає. В очах ще чистих калюж живуть ліхтарі. Люди тікають з роботи, і квапляться додому. Дощ сховав під парасольки поодиноких перехожих. Вони стали однаковими, сховавши від холодної води свої яскраві індивідуальності, дорогі смартфони і незвичайні зачіски. Як клони, всі кудись пливуть, наче їх затягує течія, струмок холодної води, що тече попід бордюром, весело і живо, аж поки не зникне в проваллі міської каналізації.

На заднє сидіння, поспіхом складаючи парасольку застрибує парочка. Називають адресу, чують тариф і не маючи в цей час альтернативи, погоджуються. Мотор співає, ці двоє, обіймаючись грайливо щось там шепочуть один одному на вухо, аж плямкає. Молоді, веселі і злегка п’яні. Флюїди кохання розливаються по салону, лишаючись романтичним осадом на запітнілих вікнах. Складається відчуття, що я тут зайвий.

Їдемо. Роблю музичку голосніше, намагаючись не дивитись в салонне дзеркало, хоча, по чесному – чомусь дуже хочеться. Ця нездорова цікавість іноді мене лякає. Ну власне, що тут такого, люди собі й люди, власне яка різниця що вони там роблять. Можливо, їм просто більше нема де усамітнитись?

Власний простір. Це те, чого ніколи немає в армії. Ти маєш бути одним сірником із пачки, картою з колоди карт, але не індивідуальністю. Мо й навіть не так, даремно що ти яскравий, чи самобутній, ти маєш бути гвинтиком великого механізму. І лише так воно працює.

Ти завжди на людях, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів у рік хтось на тебе дивиться, або просто існує поруч. Що б ти не робив, чим би не займався, ти маєш зважати на оточення, а оточення має зважати на тебе. І розмовляючи по телефону з «великою землею» ти намагаєшся сховатись. Ти транслюєш додому всю ту ніжність і турботу на яку зараз здатен і ти робиш це таємно.

Зграя самців не терпить слабких. І хоча слабкими є всі поголовно, кожен має свої почуття і свою персональну тугу за домом – то не можна виносити в люди. Суворі правила, суворі мужчини, суворе життя не дають прав на ніжність, і сумніви. Не на людях. Нажаль не завжди ти можеш сховатись і буває так, що говориш ти «холодно» до своїх, до дружини, дитини, чи мами. А вони не бачать твоїх палаючих тугою за домом очей, чують лише твій сталевий голос і тим їх ти раниш. І ти то відчуваєш, і не можеш вдіяти аж нічого…

Десь позаду, ритмічні рухи, і явно хтось вперся коліном в сидіння. Коли музика затихає, міняючи ритм, чи під зміну пісень - чутно тихий стогін і часте дихання. Думаю, чи слід нагадати «закоханим» що лишилось ще хвилин з 10 поїздки, чи навпаки, не встрягати в процес? Мені невідомо на якій стадії вони зараз знаходяться, а спитати якось соромно, да і мабуть це буде не дуже доречно.

Чутно придушений крик, роблю вигляд що мене тут немає, напевне червоний як рак, в темряві не видно. Через пару хвилин заду голос: «Зупинить біля гуртожитку, будь-ласка». Власне все ясно, що там і думати, інститут, гуртожиток, доля молодьожная така, як то кажуть: «знаєм плавалі». Це вам, діти, татків дарунок…

Зупиняємось, вмикаю освітлення салону. В колі світла з’являются руки, що тримають портмоне. Руки витягають гроші і на сидіння випадково падає клаптик паперу. Спланувавши і торкнувшись подушки, він падає на підлогу, «в ноги» правого пасажира. Підіймаю папірець і передаю рукам, випадково бачу напис «ПОВІСТКА». Обертаюсь на нього, з питанням дивлюсь хлопцю у вічі. А той посміхається і гордо так каже: «завтра вранці»..

А дощ падає із чорного неба на освітлену лише фарами землю. Хто зна, може так треба, може це знак, що слід повертатись, що у мене є свій дім, і там мене чекають. Так само чекають, як і півтора роки тому. Намагаючись вижити там, ти вбивав своє життя тут, повільно і вишукано. Час виправляти помилки.