Дивне протистояння

"Повернення"

Ужгород, квітень.
Квітень, щороку цього місяця, коли квітнуть сакури, Ліліан навідує в Ужгороді свого дідуся Мар’яна. Вона відкладає всі справи, відмикає телефон, та перетинає пів країни в надії знову побачити чарівне та непередбачуване протистояння, битву, яку вона бачила, лише один раз у житті. Залишивши речі у будинку, і узявши свій старий велосипед, яким ще в дитинстві переміряла всі дорожні ями і перерахувала найближчі стовпи своєї вулиці, вона поїхала оглядати місто. Від руху коліс, пелюстки, що лежали на дорозі, розліталися в різні боки, зі старих пекарень доносився запах свіжоспеченого хліба, неподалік група молодих людей висадили пару кішок, з пов'язаними на шию бантами, на гілки квітучої вишні і робили з ними фото на удачу. "Удача їм знадобиться, коли вони будуть їх від туди знімати" - подумала Лілі. Вітер грав її волоссям, місто жило своїм життям, в принципі все було як завжди. Зупинившись біля перехрестя, вона відпила пару ковтків води і притулившись до велосипеда, спостерігала як вітер зривав пелюстки квітів і крутивши їх в дивному танці відносив геть. Так гуляючи по місту, вона і не помітила, як сонце почало йти на відпочинок за горизонт. Місто почало готуватися до сну. Повернувшись додому вона увесь вечір провела базікаючи з дідусем, вони готували вечерю, потім дивилися якесь шоу по ТБ, і пили чай насолоджуючись звуками нічного саду. Відпивши маленький ковток чаю, дівчина поставила дідусеві питання, яке злітало з її вуст кожен рік:
- Як думаєш, цього року вони з'являться ?
- Не знаю, все може бути – загадково відповідав дідусь.
- Ясно. Вже майже 10 років пройшло, напевно, просто треба перестати чекати - вона допила свій чай і, поцілувавши дідуся у шершаву щоку, пішла спати. Сон не йшов, чи то через сусідів з верхнього поверху, які вирішили з’ясувати стосунки, чи то через те що десь глибоко у душі, підіймав свою голову страх, який шепотів, що знову все марно, що ти тут робиш, вже не маленька дівчинка, а й досі віриш у дива.
Стрілки старого дерев’яного годинника, чітко крок за кроком, відлічували час до нового дня. Цей годинник у вигляді сови був сімейною реліквією, але він завжди лякав дівчину, коли вона була маленька, та й зараз у ночі він справляв моторошне враження. Раптом секундна стрілка сіпнулася, завмерла під дванадцятою цифрою і знову рушила далі начебто нічого і не було. В цей час сильний порив вітру зірвавши пелюстки квітів з дерев, поніс їх в невідомому напрямі.