До біографії Юлія Гарбузова

Інтерв'ю з Вадимом Гарбузовим

Вадим Гарбузов. Інтерв’ю з онуком Юлія Гарбузова. Інтерв’ю проводить Олеся Кравчук.

13.01.25.

Олеся бере інтерв’ю у Вадима

— Ти ще пам'ятаєш з дитинства, може, якісь його хобі, окрім літератури?

— Ну, я пам'ятаю, що він дуже добре міг все відремонтувати. В нього були дуже класні інструменти, і яка б там не була проблема: електрична, чи в домі, чи десь іще, — він дуже класно міг все відремонтувати. І в нього була прикольна штука, він міг догадуватися, тобто, за допомогою математики, якщо хтось забув код якийсь на замок для велосипеда чи кудись іще, він міг методом математичного підбору знайти цей код. Це значить, що я, наприклад, пам'ятаю, як колись на велосипеді я закрив велосипед. І я вже забув цей код, а там було чотирьох чи шестизначне число, і він це підібрав за один день. Тобто, без знання самого коду. Це було прикольно. Також він любив сам робити, гірчицю міг робити, і засалював гриби, які він сам знаходив в лісі. Тобто, він міг відрізняти гриби їстівні від неїстівних. І потім брав це і засалював по методиці, яку йому якийсь професор із Сибіру порадив. Там з цибулею, з якимись спеціями. Це було дуже класно. Мені здається, це найкращі гриби які я їв. Це його засалення.

— Я пам'ятаю, Людмила казала, що він багато проводив вільного часу гуляючи по театрах, бібліотеках. Пам’ятаєш щось таке?

— Ну, це я не знаю. Я жодного разу не бачив, що він в театр ходив. Мені здається, що він любив ходити в ліс. Це, що я пам'ятаю. І це, мабуть, вона щось таке із молодості більше сказала. Театр, бібліотека. Я цього не пам'ятаю. Я пам'ятаю, що він кожний час, який в нього був, він намагався дописати свої книжки. І не хотів, щоб його хтось турбував. Бо він знав, що він вже хворий і що в нього мало часу.Тому він хотів весь час віддати написанню своїх “Вселенських рівнянь”. І він дописав все, що хотів дописати, мені здається.

— А як багато часу він приділяв роботі над книгами?

— Весь час, який міг. Бо я його... Коли він перестав працювати, він весь час приділяв роботі над книгами. А щоб заробити якусь додаткову копійку, він перекладав. І в нього завжди були якісь люди, які допомагали йому перекладати. Чи інші перекладачі. І була контора в Харкові, для якої він це все перекладав. А так, коли він працював, у нього ще були люди, які брали приватні уроки. І він допомагав. Приходив додому і брали заняття в нього. І він тоді достатньо прогресивно викладав теж. Він міг робити PowerPoint Presentation. І в електронній формі книги мав, які їх міг презентувати. Це була рідкість для такого пострадянського викладача.

— Я пам'ятаю, що Людмила ще розказувала, що до них часто приходили в гості студенти і знайомі.

— Так, так.

— Пам'ятаєте якісь застілля?

— Були, були застілля. Приходили студенти. Студенти різних, були якісь, мені здається, з арабських країн. Так, були вечори, і завжди приходили якісь студенти інтернаціональних всяких національностей. І арабських були. Дідусь любив арабську музику і знав якісь basic пару слів арабською мовою. Бо коли він вчився, він вчився з арабами і якось від них трошки полюбив цю культуру. А взагалі він хотів, щоб я, мені здається, йшов більш в напрямку академічному. Тобто, щоб я вчився в якомусь ХІРЕ, пішов на більш академічну роботу, а не займався танцями, як я тоді робив.

— Так це таке, таке, радянське виховання.

— Ну так, але з іншого боку це теж і мало сенс. Так, звичайно, така професія як лікар чи інженер, чи адвокат, звичайно, в мейнстримі має більше чогось, більше можливостей, ніж танцювальний тренер. Але потім йому це сподобалося.

— Я знаю що у вас є лікарі, інженери в сім’ї?

— Ну так, є лікарі, інженери і викладачі. Але йому подобалось, коли він бачив, що я маю якийсь результат, що я займаю місця, він цим… Тобто був дуже, дуже радий, він був дуже… Як радий буде? Погордий. Він був погордий цим. Тобто і він, наприклад, коли побачив, що щось з цього пішло, якісь результати були, це він оцінив. І дуже любив приїжджати до мене до Відня. Він пару разів був.

— Так.

— Коротше, що я ще пам'ятаю від нього? Ну, що він мови любив і міг їх вчити сам. Це в нього було таке дуже quality, що він сам міг вивчити якусь мову і взагалі щось вивчити. Він міг сам для себе навчальний план вистроїть і по ньому якось пройтись і щось вивчити. Мало у кого з людей була така можливість. Ну такий драйв.

— Ну значить все. Я не знаю більше, що питати.Може знаєте його політичні погляди?

— І політичний погляд. Завжди він мені казав, що він вже це давно відчував, що росіяни не насправді мають цього. Вони ненавидять українців і що це дуже небезпечно і від них треба триматися якомога далі, бо нічого доброго від них не буде. Що він це відчував вже коли працював на Міністерство оборони СРСР і коли він їздив в цей Кремль і вони приїжджали, що від них завжди відчувалась така зневага і опаска. І він цю опаску відчував. Що в них завжди було таке імперіалістичне завойовницьке ставлення до України, і їм не подобалась ні мова, нічого не подобалось. І він одним із перших навчив нас цьому, коли в мейнстримі цього не було. Але у нього такий якийсь український патріотизм залишився звідкись. Він це нам прививав і вчив. І одна з причин, чому ми ще українською мовою розмовляємо, бо зараз такий мейнстрім, всім українцям розмовляти стало модно і такий протестний рух проти Росії. А ми всі розмовляли українською, живучи в Харкові ще з 90 років. Тобто він це прививав. Я з мамою розмовляв російською мовою, а з татом українською. І це від нього пішло. Коли всі дивилися як на дебіла, що ти в Харкові розмовляєш українською, всі підійдуть до тебе і скажуть, а чого ти по-українськи? Ти що з села? У нас вже це було. І тому я кажу зараз, коли хтось там щось каже, я кажу, ви не кажіть мені. В мене фора 30 років у вас. Ви тільки зараз почали, бо протестний рух, а я вже 30 років. Я 30 років розмовляю українською і російською, і можу змінитися.