Дотик НадІЇ

ДОТИК НАДІЇ

Артему боляче дивитись на заплакані очі Мечислава та синяки на його тілі. Мечиславу боляче згадувати про те, що трапилось. Кожен спогад наносить пекельні страждання його душі. І, як здається хлопчику, найкращий спосіб забути про душевний біль – це біль фізичний. Він зовсім юний, однак він вже втратив матір, скуштував гнів п’яного батька й вчинив не одну спробу самогубства.

Коли батько Мечислава – дільничий і поважна людина в суспільстві – падає на ганку та намагається підвестись, хлопчик уже сховався під великим кухонним столом, накритим улюбленою маминою скатертиною. Однак, ця схованка не може надовго вберегти його, як би сильно не хотілось у це вірити. Сильним і водночас незграбним ударом чоловік перевертає стіл, а ваза з квітами розбивається на масивні гострі уламки. Хлопчик дрижить від страху, кришталики сліз збігають по щоках, коли він бачить розлючений і п’яний погляд батька. З уст Мечислава не виривається жодного слова чи звуку. Навіть коли батько грубо хапає його за ногу та тягне у вітальню, навіть коли піднімає перевернутого сина на рівень своїх колін і запускає в куток; навіть коли Мечислав, ударившись об виступаючі й тверді декоративні камінці на стінах, розсікає скроню, брову та вилицю; навіть коли кров заливає його улюблений светр, що з любов’ю зв’язала для нього матір, і підлогу навколо нього. Лише коли вхідні двері ледве не злітають з петель, пропускаючи чоловіка в формі, а за ним знайому Мечиславу фігуру Артема, хлопчик, зі скаліченим тілом і душею, легко видихає та втрачає свідомість.

Він приходить до тями в темній кімнаті зі стійким запахом медикаментів. Усе тіло болить. Йому до нестями хочеться спати й хлопчина скоряється бажанню, закриваючи очі та провалюючись у неспокійний сон.

Коли Мечислав удруге відкриває очі, він бачить кімнату, залиту яскравим сонячним світлом і декілька лікарняних ліжок із дітьми. Однак, справжнісіньким сюрпризом стає втомлена, але сповнена любові, співчуття й хвилювання посмішка Артема. Чоловік сидить біля нього та просто посміхається.

Шви на тілі хлопчика зняті. Виписка видана на руки. Стара й криклива тітка веде його до такого ж старого й трухлявого на вигляд авто. Мечислав дивиться під ноги, тихо плачучи. Він щиро не розуміє чому Артем не може його всиновити, стати йому новим татком, який би завжди любив його й оберігав, та лише сильніше притискає до грудей подарунок чоловіка: колючу, але таку яскраву вовняну ковдру. Жінка, що забирає його в дитячий будинок, штовхає хлопчину так, що той ледве не падає. Коли вона відчиняє перед ним іржаві двері авто, до слуху Мечислава доноситься вигук такого знайомого баритону:

—Стійте! Зупиніться!

А в серці загубленої та розчарованої дитини спалахує надія.



#29623 в Проза
#16733 в Современная проза

В тексте есть: біль, смерть, надія

Отредактировано: 13.05.2018