Исповедь снайпера

Постріл

«Три мушкетери» - цікава книжка. Якраз і про війну, і про героїв; та ще й весела, з гумором. Клас! Якщо вони могли так, весело й просто, то й нам не зась.

Читаю. А що робити? Час повзе клейкою смолою, сонечко пригріває. Сніг потроху сходить. Добре вже в бліндаж не затікає, бо задовбалися вичерпувати. Горобці розцвірінькались, відгодовані залишками нашої їжі. Кальміус як на долоні, поблискує водою в проталинах.

В бійничку виглядаєш лиш на мить, не довше, бо якась тварюка ще підстрелить… Їм то що? Сяде десь в хаті за річкою, пиво попиває та й пасе у вікно, коли ж це дурна мішень виставиться. Як в тій грі, бійничок три, а голова одна, тільки вгадуй.

От щоб менше гадали, рідше ту голову їм показую. Більше слухаю.

Юра прокинувся.

- Що там?

- Тихо поки…

«Клац»

- Бля, знову розтяжка…

«Бах»!!!

- А чого за спиною? – Юрась ще не прокинувся.

- Вог!!! До бою!

Спершу за кулемет, довгу чергу в кущі. Кулеметник по їдло пішов, та вже не скоро повернеться, бо всюди «Тра-та-та», «Кхе-кхе-кхе» та «Ба-бах»!

Стрічка закінчилась. Кіна не буде. Байдуже, того старчило, щоб «підарги» відступили.

Час брати до рук «Свєтку» (СВД).

Ось він, момент істини… Те, чого чекали та боялися, але що неминуче мало прийти. Бо це ж війна… Робота, в якій одним з рушійних процесів і є «вивід зі строю ворожих одиниць», як то кажуть.  

Падлюка висунула голову з-за могильної плити. Яка іронія – віддати кінці на кладовищі…

Далеченько, максимальна відстань для влучного пострілу. Очей його в приціл не бачу; добре то чи погано? Мабуть… Не знаю. Знаю одне – натисну на гачок – і його не буде. Зовсім. Ніколи. Може, мамця десь плакатиме, чи діти. Чи не байдуже? Бо не натисну, то колись він зробить сиротою чиєсь дитя на Україні. Така вона, війна…

Роздуми коротку мить, яка замерзла крижинкою, зупинивши час. Мить, що довша за годину, день, тиждень до того. Бути чи не бути. Натиснути чи ні…

Видих, пауза між ударами серця, легкий дотик – і куля зривається в політ…

Поки летить куля, одна думка вгризається в мозок – аби промахнутися… Запізнє розкаяння, чи переляк перед скоєним – все в секунді, що летить куля. Може, відхилиться…

Мов в себе влучив – в очах на мить зробилось темно, серце калатає, вдихнути забув. В приціл не побачиш – віддача підкидає рушницю, не одразу знайдеш, де була ціль.

Зник за каменем. Упав, чи сховався? Сука! Падло сепарське… Аби ти, скотина, живий був… Їдь додому, чого тобі не вистачало? Аби живий… Не хочу бути вбивцею…

Бачу, як кинувся за той камінь ще один сєпар. По всім правилам мушу стріляти. То називається «взяти на підранка».

Не стріляю. Йдіть нах.й з очей моїх…

Потягнули. Досі не знаю, живий чи… Байдуже. В снах не приходить. Совість не мучить. Все одно як вперше чоловіком став…

Але краще хай буде живий…