Лекса & Система

Розділ 2. Інші

Вони рухались вузькими коридорами, обережно переступаючи через уламки скла й шматки бетону. За кожним рогом — нова тінь, новий потенційний ворог. Лекса тримала дистанцію, готова в будь-який момент розвернутись і втекти, хоча частина її підсвідомо розуміла: зараз їй краще бути поруч із Каем.

— Ти давно… — вона замовкла, підбираючи слова, — …такий?

Кай озирнувся, його погляд ковзнув по ній уважно, з ледь помітною усмішкою кутиком губ.

— Більше, ніж ти думаєш, — відповів він. — Сигнал не перший раз накриває місто. Просто раніше ти цього не помічала.

Лекса стисло кивнула. Її всередині все стискалося. З кожним кроком зʼявлялось дедалі більше запитань, але й дедалі менше безпечних варіантів.

— І що далі? — вона зупинилася. — Ми будемо ховатися тут, доки вони не знайдуть нас?

Кай на мить задумався, в його очах промайнуло щось схоже на втому чи роздратування. Але відповів спокійно:

— Якщо ми залишимося тут — знайдуть. Якщо підемо наосліп — теж знайдуть. Система всюди. Але є місця, куди вони не лізуть.

— Тобто? — Лекса звела брови.

— Інші. Такі як ми. Їх більше, ніж ти думаєш. Є ті, хто вже давно живе поза Системою.

Це слово — інші — закарбувалося в її свідомості. Вона завжди думала, що одна. А тепер виявилось, що таких, як вона, багато. І це лякало більше, ніж заспокоювало.

Вони рушили далі. Чим ближче до заднього виходу фабрики, тим сильніше навколо бринів Сигнал. Ніби сам простір реагував на їхню присутність.

— Вони всі… як ми? — запитала вона, перериваючи мовчання.

— Не всі однакові, — відповів Кай, — хтось сильніший, хтось ледве відчуває Сигнал. Але система їх боїться. Бо ми — помилка. Ми — те, чого вони не змогли прорахувати.

Лекса задумалась. Серце калатало швидше, ніж зазвичай. Неспокій не зникав.

Вони вийшли через аварійний вихід. За будівлею — вузький провулок, за ним — залізнична колія, що давно не використовувалась. За кущами виднівся покинутий тунель.

— Сюди, — тихо мовив Кай.

Вони прослизнули всередину. Стіни тунелю вкриті графіті й брудом, запах вогкості різав ніс. Але всередині було тепліше й… безпечніше.

Попереду замаячило світло. Ще кілька кроків — і Лекса завмерла.

Перед ними була група людей.

Десятки очей втупились у них. Хлопці, дівчата, деякі ледь старші за неї, інші — дорослі. У когось татуювання, у когось сліди боротьби на обличчі. Але в усіх — одне спільне: відчуття, що вони не такі.

Сигнал тут бринів сильніше, обплітав її зсередини, наче нитки павутини.

— Не бійся, — сказав Кай. — Це твої люди.

Лекса стояла, намагаючись упорядкувати думки.

Мої люди?..

Вперше за довгий час у ній зародилася не лише тривога, а й цікавість.

Приміщення в тунелі нагадувало стару майстерню або технічний пункт. Пил, мотлох, поламані меблі. Але всюди — сліди життя: теплі пледи, ліхтарики, саморобні полиці з їжею й медикаментами.

Лекса нервово оглядалась. Люди продовжували пильно дивитись на неї.

— Новенька? — з-під ліхтаря вийшла дівчина з яскраво-синіми пасмами у волоссі. Її обличчя було суворе, але голос — спокійний. — Давно бігаєш від Системи?

Лекса ковтнула слину, не знаючи, що відповісти. За неї заговорив Кай:

— Вона тільки відкрилась. Сигнал.

— Ага, свіжа, — дівчина кивнула. — Я — Ава. Привіт.

Відкрилась.
Вона знову почула це слово.
Відкрита. Вразлива. Видима для всіх, хто полює.

— Тебе як звати? — Ава запитально звела брови.

— Лекса, — відповіла вона нарешті.

Інші продовжували її розглядати, хтось перешіптувався.

— Всі тут… як я? — запитала вона.

— Ніхто не зовсім як ти, — втрутився Кай. — Ми всі різні. Але всі… особливі.

— Що це означає? — голос Лекси здригнувся.

— Що ти більше не належиш світу, який залишився зовні, — сказала Ава. — Система боїться нас, бо ми — не піддаємось контролю.

Лекса заплющила очі на мить, намагаючись впоратись із напливом думок.

Контроль. Вистава. Сигнал. Інші.
Все, що здавалося звичним, розсипалось на шматки.

— А якщо я не хочу бути “іншою”? — прошепотіла вона.

Кай гірко всміхнувся:

— Після Сигналу тебе вже ніхто не питає.

Лекса опустила погляд.
Їй здавалося, що вона потрапила у пастку, з якої немає виходу.

Пізніше, коли більшість уже розійшлись спати чи на чергування, Кай показав їй маленьку підземну кімнату. Вона була пустою, окрім старого матрацу й ковдри.

— Тепер це твоє, — кинув він, сперся на дверний косяк.

— Дякую, — Лекса зайшла всередину, але не закрила двері. Їй було ніяково залишатись наодинці.

— Звикнеш, — додав Кай, ніби читаючи її думки.

— Ти давно… з ними? — нарешті наважилася запитати.

— Рік, може більше, — відповів він. — Спочатку важко. Потім ти вже не уявляєш, що може бути інакше.

Лекса кивнула. В голові все ще крутилися події останніх днів. Її мама. Сигнал. Камери. Люди, які нічого не памʼятають. І тепер — цей підземний світ.

Вона сіла на матрац. Її пальці нервово ковзнули по тканині — і в ту ж мить ковдра ніби сама зсунулася на кілька сантиметрів.

Лекса завмерла.
Вона не торкалась ковдри.
Це сталося… само.

Кай помітив це. Його погляд змінився — він став серйознішим, настороженим.

— Скільки разів уже таке було? — запитав він.

— Я… — вона замʼялась. — Вдома з речами таке траплялося. Я думала, що це… випадковість.

— Це не випадковість, — твердо відповів Кай. — Це початок.

Початок чого?..

Лекса ковтнула слину. Її всередині все тріщало від страху й невідомості.

Але десь там, глибоко під страхом, зароджувалось дещо нове.

Сила.