Лекса & Система

Розділ 1. Сигнал

Світ завжди здавався мені занадто… правильним.

Квадратні будинки, однакові обличчя, плакати з лозунгами про порядок і безпеку на кожному кроці. Сусіди посміхалися так, наче їх навчили цьому на спеціальних курсах. Але я ніколи не замислювалася, чому все виглядає як велика вистава.

До сьогоднішнього ранку.

Наші пробіжки з мамою — це звичка. Вона каже: «Для здоров’я», я відповідаю: «Для дисципліни». Це єдине, в чому ми не сперечаємося.

Кожного ранку одне й те саме — темні вулиці, вологе повітря, музика в навушниках. Сьогодні в них грав Lil Tecca — Ransom. Звичайний день.

Аж до того моменту, поки світ не зламався.

Різкий писк пронизав мої вуха, настільки гучний, що мені здалося — це не звук, а щось, що пробирається всередину голови. Я стиснула зуби й завмерла, очікуючи болю, але… нічого. Окрім легкого запаморочення. Досить дивно.

Поруч я побачила, як мама опустилася на коліна, хапаючись за голову. Її обличчя перекосилося від болю, губи щось кричали, але я не чула слів.

Я озирнулася — і завмерла. Вулиця перетворилася на хаос: люди падали на землю, хапалися за голови, корчилися від болю. Хтось непритомнів, хтось кричав.

Що за чортівня? Чому я… не відчуваю цього?

Погляд ковзнув по будівлях — на кожному розі камери. Вони були завжди, але я ніби вперше їх по-справжньому побачила. Червоні вогники, лінзи, що стежать за кожним рухом.

Я завжди захоплювалась фільмами-антиутопіями. Знала всі кліше, всі сценарії. Зазвичай герой помічає, що щось не так. Система ламається, люди починають боротися.

Але це не кіно… — промайнуло в голові. Це технічний збій. А сигнал — із антен.

Я зобразила, що теж страждаю. Опустилася на асфальт, схопилася за голову, роблячи вигляд, що біль розриває мене зсередини. Але я нічого не відчувала. Лише дивне тепло у грудях — як легке поколювання під шкірою.

Сигнал стих так само раптово, як і почався. Люди повільно підвелися, хтось витираючи сльози, хтось з переляканими очима. Мама подивилася на мене, але її погляд був… порожнім.

— Що це було? — запитала я.

— Про що ти? — вона виглядала розгублено.

— Біль, звук, ти ж… — я замовкла. Очі мами навіть не кліпнули. Вона нічого не пам’ятала.

Я зрозуміла — це не збій. Це щось набагато страшніше.

Вже наступного дня місто виглядало інакше.

Плакати зʼявилися всюди — «Система турбується про вашу безпеку», «Щомісячна перевірка здоровʼя — обов’язкова». Люди стояли у чергах біля медпунктів, ніхто не питав, чому й для чого

Я знала — це не просто перевірка здоровʼя. Це полювання.

Діти, які не втратили свідомість під час Сигналу. Діти з «відхиленнями». Особливі.

Я одна з них?

Вдома все ламалося. Речі поводилися дивно. Підручники на столі начебто пересувалися, коли я нервувала.

Я не розуміла, що зі мною. І не збиралася комусь це розповідати.

Наступного дня я помітила його.

Темне волосся, холодний погляд, висока постать. Він стояв біля парку й дивився прямо на мене.

Він здавався знайомим.
Сигнал.
Я пригадала — він не корчився від болю. Його обличчя залишалося спокійним. Він один із нас.

Я відвернулася, пришвидшила крок. Він пішов слідом.

— Ти також… — його голос змусив серце стукнути сильніше, але не через симпатію. Через тривогу.

— Що? — я зробила вигляд, що не розумію.

— Ти не впала відразу. Не кричала. Хотіла щось приховати? Я знаю - ти одна з нас.

— Звідки ти знаєш? — обережно запитала я.

— Я бачив. Я… теж інший.

Його звали Кай. Зухвалий, холодний, але в очах — страх і знання.

— Вони полюють на таких, як ми, — сказав він.

Я мовчала.

Я не довіряю незнайомцям. І вже точно не таким як ти.

Вдома я намагалася говорити з мамою. Її обличчя залишалося порожнім. Вона не памʼятала болю, не помічала змін. Здавалося, що вона щось приховувала.

Я залишилася наодинці зі страхом. І з правдою, яку ще сама не могла зрозуміти.

В голові ще гуділо від пережитого, а серце ніяк не могло заспокоїтись. Наступного ранку Лекса бігла крізь вузькі вулиці, мов тінь, стараючись не привертати уваги. Її кеди ледь чутно ковзали по асфальту, а свіже повітря злегка обпікало обличчя.

Попри втому, вона відчувала — це не кінець. Це лише початок.
Система шукатиме її. Вони завжди шукають.

Світ перетворився на виставу, де кожен день — сценка, а кожен учасник — або глядач, або жертва.

Лекса зупинилася на мить біля закинутого будинку. Зовні — типовий покинутий корпус старої фабрики. Але тут її не шукатимуть. Принаймні, вона сподівалася.

— Спокійно… Спокійно… — шепотіла собі, прислухаючись до прискореного биття серця.

Вона зайшла всередину. Стеля місцями провалилася, на підлозі лежало биття скла, а запах старості й пилу бив у ніс. Але саме тут вона відчула… Сигнал.

Слабке пульсування десь поруч. Воно билося, мов відлуння її власних думок. Це було знайоме відчуття. Сигнал завжди притягує подібних.

Вона повільно рушила вглиб. Тиша навколо аж дзвеніла. І раптом…

— Не рухайся. — Чийсь голос пролунав з темряви. Холодний, чіткий, злегка хриплий.

Лекса завмерла. Її очі повільно звикали до темряви, і вона розгледіла силует — хлопець років сімнадцяти. Високий, худорлявий, темне волосся, зелені очі, які в сутінках світилися, наче кішкині. В руці — металевий прут. Це був Кай

— Я не шукаю проблем, — Лекса підняла руки, показуючи, що вона без зброї.

— Значить, проблеми знайшли тебе, — він наблизився на крок. — Тут ховаються лише ті, хто в бігах.

Лекса мовчала. Очі хлопця ковзнули по ній, уважно вивчаючи.

Тебе переслідує Система?

Вона кивнула.
Тільки зараз вона зрозуміла — сигнал навколо нього бринів, як тонка нитка, ледве помітна, але реальна.

Вони ще мить мовчали, а потім хлопець жестом покликав її за собою.

— Ходімо. Тут небезпечно. Якщо ти одна, довго не протягнеш.

Вперше за довгий час Лекса дозволила собі хоч трохи повірити комусь. Але недовіра сиділа глибоко, як і страх. Вони вдвох зникли в сутінках закинутого будинку, не знаючи, що попереду — ще більше небезпеки. І перші кроки до істини.