Лекса & Система

Розділ 3. Небезпека поряд

Декілька наступних днів промайнули швидко. Лекса поступово звикала до підземного життя. Тут кожен день був схожий на вчорашній — тренування, патрулі, короткі обережні розмови. Але попри все, страх залишався.

Кай допомагав їй. Він показував, як контролювати те, що вона називала “дивними речами” — рухати предмети, змушувати їх хитатись чи зрушуватись з місця лише силою думки. Але справжнє управління приходило важко. Це виснажувало.

— Не можна панікувати, — постійно повторював він. — Якщо боїшся — усе виходить з-під контролю.

Лекса намагалася слухати, але все всередині бунтувало. Вона не звикла довіряти. Навіть тут, серед “своїх”.

Ввечері Ава принесла новини.

— Система прочісує місто, — сказала вона тихим голосом, ніби хтось міг підслухати навіть тут. — Кількох уже схопили.

Лекса відчула, як холод пробігся по спині.

— Скільки нас залишилось? — запитав Кай.

— Близько тридцяти, якщо рахувати й тих, хто ховається за містом. Але це тимчасово. Вони наступають.

— Вони знають про це місце? — голос Лекси тремтів.

Кай і Ава перезирнулись.

— Можливо, — відповіла Ава. — Ми довго тут не затримаємось.

Лекса стиснула руки в кулаки. Її знову накрило те саме відчуття безвиході. Ніби вона — щур у пастці.

Тієї ж ночі їй наснився дім.

Вона стояла на кухні. Світло лампи било в очі. Мама нервово ходила кімнатою, стискаючи в руках телефон.

— Я дзвонила їй сотню разів… Чому вона не відповідає?.. — голос мами був розгублений і зламаний.

Її очі блищали сльозами.

— Лекс… — вона зупинилась, ніби вгадала, що донька десь поряд. — Доню, я просто хочу, щоб ти була в безпеці… Чому ти пішла?..

Лекса прокинулась різко, з прискореним серцебиттям.

Темрява тунелю давила на груди. Але думки крутилися лише навколо одного — мами. Вона хвилюється. Вона шукає. Вона думає, що Лекса просто втекла, не знаючи всієї правди.

Лекса закусила губу. Втекти звідси? Повернутись? Це — самогубство.

Але лишати маму в невіданні — ще гірше.

Зранку Кай знову чекав її біля тунелю.

— Сни? — здогадався він, лише глянувши на неї.

— Звідки ти знаєш? — втомлено запитала Лекса.

— Тут у всіх сни однакові. Минуле нікуди не дінеться. Але якщо хочеш вижити — треба жити теперішнім.

Лекса опустила голову.
Вона ще не була готова залишити минуле.

Але й теперішнє не давало їй вибору.

Темрява оповила вузькі вулиці. Лекса крадькома прослизала повз порожні будинки, обминаючи камери. Серце калатало в грудях. Вона давно не з’являлася вдома — не знала, що побачить, коли повернеться. Але мама… вона не могла залишити маму в невіданні. І… тата теж.

Тихо, мов тінь, вона піднялася на ґанок, легенько натиснула ручку. Двері були незамкнені.

Всередині було тихо. Слабке світло лампи лилося з кухні.

Вона ступила на поріг.

— Лекс?! — мама зірвалася з місця ще до того, як Лекса встигла щось сказати.

Жінка виглядала виснаженою.

Лекса підняла руки, щоб заспокоїти її.

— Я все нормально… Просто… — слова застрягли в горлі.

З сусідньої кімнати почувся чоловічий голос:

— Сюзанно? Що там?..

Лекса застигла.

На порозі з’явився її батько. Звичайний, простий чоловік із трохи втомленими очима. Його темне волосся було розкуйовджене, на плечах — стара футболка. Він виглядав так, ніби ці дні просто не міг знайти собі місця.

Коли він побачив Лексу, обличчя в нього змінилося. Спочатку шок, потім полегшення, а тоді — справжня тривога.

— Доню… — він підійшов ближче, але зупинився, ніби боявся, що вона щезне.

Мама в цей момент ніби отямилася. Підійшла, взяла Лексу за обличчя долонями.

— Де ти була?.. — голос затремтів.

— Все добре, — прошепотіла Лекса. — Я… я просто ховалася.

Батько мовчав. Його погляд ковзнув по ній, наче він намагався зрозуміти, що коїться.

— Ховалася?.. Від кого? Що взагалі відбувається?.. — він нарешті заговорив, нервово потираючи шию.

Мама кинула на нього короткий погляд, потім знову до Лекси:

— Ти… ти не постраждала того дня?.. — Вона не вимовила слова “Сигнал”, але Лекса зрозуміла, про що мова.

Вона похитала головою.

— Ні. Але… я не така, як інші.

Мама злегка побіліла. Батько напружився.

— Сюзанно… про що ви? — він запитально дивився то на доньку, то на дружину.

— Її шукатимуть… — прошепотіла мама. — Вони завжди шукають таких, як вона.

Батько мовчав. Очевидно, він не розумів до кінця, але страх уже читався в його погляді.

Лекса глянула на них обох. Усередині змішались тривога, любов і відчай.

— Я ненадовго, — сказала вона тихо. — Мені небезпечно тут бути. Я тільки… я просто хотіла побачити вас.

Очі мами блищали. Батько мовчав.

— Лекс, — нарешті прошепотів він. — Ми тебе не віддамо. Чуєш? Ми сімʼя.

Серце Лекси стиснулося.

Вона знала — довго тут залишатись не можна. Але це — її дім. Її мама. Її тато.

І їй доведеться боротися за все це.

Кухня була наповнена тишею, що важко давила на плечі. Батьки сиділи навпроти Лекси — мама з опущеними очима, батько з нахмуреним лобом, поглядом, повним тривоги.

Лекса вдихнула, зібравшись із думками.

— Ви все одно дізнаєтесь. І краще я скажу правду, ніж ви почуєте її від когось іншого, — вона говорила повільно, але всередині все стискалося від страху. — Після Сигналу… зі мною щось сталося.

Мама нервово стиснула руки. Батько не зводив із неї очей.

— Я не впала, як інші. Не втратила свідомість. І… у мене… — вона замовкла, шукаючи слова. — Зі мною почали відбуватися дивні речі.

Вона простягнула руку, зосередилася — і невелика ложка на столі ледь помітно хитнулася. Потім знову завмерла.

Очі батьків розширилися.

— Ти… — батько замовк, ніби не вірив побаченому.

— Це не контроль, — прошепотіла мама. — Це… як у тих дітях…

— Особливі, — Лекса кивнула. — Нас називають відхиленими. Нас шукають.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.