Лекса & Система

Розділ 6. Тиша перед бурею

Після кількох днів постійної втечі нова база здавалася майже домом.

Підземний паркінг був сирим, обшарпаним, але тут не було камер, сканерів і чужих очей. Вони зачинили всі входи, Саймон поставив пастки, а Еллі постійно перевіряла простір навколо за допомогою своїх здібностей.

Ава, як завжди, стояла на посту біля основного входу. Її гострий погляд помічав усе.

Саймон возився з технікою, допрацьовуючи пристрій для сигналу. Маленький прилад лежав на бетоні, з нього виходили дроти та якісь саморобні антени.

— Якщо цей сигнал зловлять не ті, — пробурмотіла Ніра, сидячи поруч і точачи ніж, — ми всі трупи.

— Якщо ми його не надішлемо — залишимось самі, — спокійно відповів Саймон.

Тим часом інші займались тренуваннями.

Кай показував Лексі, як краще контролювати сили. Вони стояли біля стіни, на якій була намальована мішень.

— Не думай, що ти слабка, — м’яко сказав він. — Зосередься. У тебе все виходить.

Лекса підняла руку. Металеві кульки, які лежали поруч, піднялись у повітря й повільно потягнулись до мішені.

Вона нервувала, але поруч був Кай — його погляд, голос, легкий дотик руки на її зап’ясті.

Кульки вдарились об мішень.

— Вже краще, — усміхнувся Кай.

Лекса відчула, як тепло розливається всередині. Вона опустила очі, намагаючись приховати посмішку.

Трохи далі Міра й Ліон сиділи біля старого авто, обійнявшись.

— Ну що, схоже, вони таки разом, — усміхнулась Міра, кивнувши в бік Лекси та Кая.

Ліон знизав плечима.

— Ми теж не одразу показували, що разом, — сказав він, легко притягнувши її ближче.

— Ми були разом іще до Сигналу, — відповіла Міра, — і як бачиш — досі тримаємось.

Сміх ледь луною розійшовся підземеллям. Нарешті стало тихіше.

Навіть Ніра, зазвичай похмура, сиділа ближче до інших, хоч і з ножем у руках.

Еллі повернулась із патруля.

— Чисто, — повідомила вона. — Ніхто не наближається.

Саймон нарешті встав із-за техніки.

— Сигнал активований. Якщо поруч є такі, як ми — вони нас почують.

Всі на хвилину завмерли.

Чекали.

Але поки що — тільки тиша.

Та це була тиша перед бурею.

Вечір у їхній новій базі на диво був спокійний. Вперше за довгий час ніхто не тікав, не ховався, не думав, що кожна хвилина може бути останньою.

Старі автомобілі слугували перегородками, ковдри й куртки — меблями. Вони облаштували імпровізований куточок для відпочинку, місце для тренувань і навіть невелику зону, де Саймон возився з технікою.

Поки він налаштовував сигнал, інші зайнялись своїми справами.

Ава розбирала карту району, обговорюючи з Еллі, де можуть бути найближчі небезпечні ділянки.

Ліон та Міра сиділи разом, розмовляючи впівголоса. Їхні пальці ледь торкались одне одного — це виглядало настільки природно, що Лекса ненароком перевела погляд на Кая.

Той стояв трохи осторонь, але явно ловив її погляд. Вони перехопилися очима — і серце в грудях Лекси ледь не вистрибнуло.

Кай підійшов ближче.

— Хочеш ще трохи потренуватись? — запитав він, нахилившись до неї.

— Думаю, зараз у мене інше тренування, — відповіла вона з натяком, а потім зніяковіла, зрозумівши, що сказала.

Кай ледь усміхнувся. Його очі світились м’якістю й чимось ще, що змушувало її губитись у власних думках.

— Обережно, — прошепотів він. — Такі жарти можуть призвести до несподіванок.

— Наприклад? — запитала вона, опускаючи очі, але посмішка не сходила з обличчя.

— Наприклад, до того, що я більше не буду прикидатися байдужим, — відповів Кай майже пошепки й відійшов, залишаючи її з гарячим рум’янцем і пришвидшеним диханням.

Ніра, що сиділа неподалік, скривилась, але нічого не сказала.

— Не переймайся, вона завжди така, — підморгнула Міра. — Їй важко довіряти, але вона за нас горою.

Саймон підвівся.

— Сигнал пішов. Тепер тільки чекати.

Вони зібрались ближче до центру бази.

— І що тепер? — запитала Еллі.

— Тепер живемо, — відповів Кай. — Готуємось. Чекаємо. І стаємо сильнішими.

Час повільно тягнувся в підземеллі. Здавалося, що світ згори існує десь далеко — за бетонними перекриттями, за зламаними вентиляціями й вологими стінами.

Але тут, під землею, вперше за довгий час лунав сміх.

Міра з Ліоном жартували, Ніра, хоч і зображала, що не слухає, краєм губів усміхалась. Саймон влаштував справжнє шоу — показував, як із саморобних деталей можна зібрати детектор руху.

— Якщо трохи переробити — з цього навіть бомба може вийти, — весело прокоментував він.

— Ох, тільки не треба нам тут нових вибухів, — зітхнула Ава, розкладаючи їжу з рюкзака. — Нам і своїх проблем вистачає.

Лекса сиділа поруч із Каем, не надто близько, але достатньо, щоб відчувати його присутність.

— Знаєш, — обережно почала вона, — ти завжди такий… спокійний. Це у тебе природне, чи ти просто тренувався не показувати емоцій?

Кай нахилив голову трохи вбік, його губи ледь скривились у посмішці.

— Ти єдина, хто помітила, що це не природне, — відповів він. — Роками тренувався. Виявляється — не допомогло.

— Чому? — не стрималась Лекса.

Він на мить задумався, а потім, не зводячи з неї погляду, сказав:

— Бо є люди, які руйнують усі твої захисти одним поглядом.

Її серце забилось сильніше. Слова повисли у повітрі, наповнюючи його невидимою напругою.

В ту ж мить з боку почулося, як Еллі засміялась, Міра кинула подушку в Саймона, а Ліон жартома погрожував їм металевою трубкою.

Атмосфера справді стала домашньою. Ненадовго, але приємно.