Музика без сонця

Музика без сонця

З неба сипались гроші. Кружляли за вітровими лініями, здіймались угору повітряними потоками і падали додолу. Жіноцтво заворожено сторопіло, проводжаючи поглядом кожний рубль. Бахури ж захоплено стрибали і ловили банкноти. Чухали потилиці діди. А баба Явдоха бігала лабіринтами з людей і вигукувала:

   -  А дулі вам! Ніц не дам! Моє! Моє!

А вітер усе прудкіше хапав гроші і відносив їх у гори.

Давно Космач не бачив такого буревію. Люди бідкались за своє майно. Але грошовий дощ змусив усіх на мить зупинитись.

   - Явдоха гроші в панчосі ховала, – говорила баба Ганна до своєї сусідки Оксани.

   - Та ви шо?!

   - Йо. Бач, кілко зібрала?

   - Йой, як багато! І як же це вітер дістався до панчохи?

   - Видув панчоху з-під стріхи…

   - Ненадійно класти гроші в панчоху, – втрутився в розмову сусідок Степан, підходячи до них і тримаючи рукою кашкет, щоб вітром не знесло.

    - І куди ж класти? – поглянула на нього Оксана.

   - На книжку, – усміхнувся вдоволено Степан. – Я всі свої гроші кладу на книжку. І оці буревії, – він підняв угору пальця, – не страшні.

Сусідки мовчки перезирнулися. А Степан гордовито закрокував дорогою. Зайнята людина. Музикант на все село.

***

З автобуса вилізали баби з клумаками: їздили до райцентру – хто щось купити, хто пенсію забрати, хто документи оформити. Останньою вилізла панночка років двадцяти. У білій суконьці, в білих босоніжках на каблучку. Вона спустилася сходами автобуса і стала на ґрунтове узбіччя дороги. Щойно хотіла дістати валізу, як її руки були випереджені волохатими руками незнайомця. Дівчина озирнулась і побачила усміхнене обличчя молодого гуцула в кашкеті.

   - Слава Ісу’ Христу! – промовив Степан.

   - І Вам добрий день… Дякую за поміч!

   - Студентка?

   - Ага! На практику приїхала. Ми збираємо фольклор.

   - О-о-о! То тут Вам велике поле для діяльності, – вдоволено промовив Степан. – А відки будете?

   - З Києва я, – зашарілась дівчина.

Степан хитро примружив очі:

   - Дозвольте бути Вашим інструктором у наших краях. Я місцевий музикант.

Дівчина пожвавилась:

   - То Ви знаєте багато всяких гуцульських пісень?

   - Знали, на кого натрапити! Як Вас звати, панночко?

   - Я Ольга. Ольга Кононець.

   - Так офіційно! А я Степан. Степан Дзвінчук.

Ольга засміялась.

   - Ви в кого маєте зупинитись? – серйозно спитав Степан.

   - Мені дали адресу однієї бабусі. Зараз… – і Ольга відкрила маленьку дамську сумочку, що висіла в неї на плечі, й зачала в ній ритися.

   - Ой-йой! – вигукнув Степан. – Така маленька сумочка, а кілко в ній усього, що Ви не можите знайти нічого!

Ольга почервоніла і дістала папірець:

   - Ольга Іванівна Варцаб’юк. Так звати бабусю. Вона радо приймає студентів нашого інституту. Завжди запрошує.

   - Знаю-знаю. Ходімо я Вас проведу.

   - Гаразд, – усміхнулася Ольга і задріботіла каблучками поряд з важкими черевиками Степана.

***

Сонце швидко ховало жовтогарячі язики-промені за синіми зубами гір. Теплий полонинний вечір пахнув травою і блеянням недоєних овець. Степан і Ольга сиділи неподалік від офірного хреста. Гуцул обіймав скрипку і гладив смичком струни. А скрипка дякувала йому звивистим співанням. Ольга в задумі зміряла очима долину, вид на яку відкривався з полонини.

Степан скінчив. І сидів мовчки. І Ольга боялася ворухнутись, аби не відлякати той чарівний настрій, яким сповнилась її душа від Степанової мелодії.

Можливо, промайнуло п’ять хвилин, а можливо, тридцять п’ять, – вони не могли відповісти. Відчуття часу розчинилось у цій тиші.

Степан першим повернувся до дійсності:

   - Ти знаєш, в нас днями така страшна біда трапилась…

   - Так?! – захриплим, ніби від сну, голосом мовила Ольга.

  - Один мій колега із Завоєл, Юрчик Семчук, довгий чєс був закоханий у Штефанюкову Ганнусю з Ковалівки. Але не повезло Юркові: вона одна дочка у багатих батьків була. І вони не хотіли би такого бідного зєтя, як Юрко. Ні корови, ні вівців, ні саду, ні городу. Одна стара хата. Батьки в него старі. Він одинак був у них. Та ще й пізня дитина. Ганнуся і Юрко таємно від батьків любилиси. Ми спостерігали за коханням цих місцевих Ромео і Джульєтти. І уяви, Петро, який теж кохав Ганнусю, пішов і розказав її батькам, що вона таємно стрічаєси з тим бідним хлопом. І прибрехав, що дівка груба вже від Юрка. Ой-йой! Як ті батьки си розгнівили! Сокотили, поки Юрко увечір приїде до Ганнусі на мотоциклі (він у мене брав, бо свого не було). Тато разом з Петром схопили його і відволочили до шахти – вони неподалік жили. Ганнуся бігла за ними, ридала. Батько каже: «Що, любиш мою Ганнусю?» Він каже: «Люблю». А батько йому: «Ти на шо меш жити, хлопче? В тебе ніц нема!» А той на свою біду каже: «Та на що Бог даст. Головне, що ми будемо разом». І це так влютило Ганнусиного неня, що він вигукнув: «Не діждеш, щоб я свою єдину доньку в злидні віддав!» І штовхнув його в шахту. А Ганнуся, як побачила, то й сама за ним пішла… Вчора трембіти чула?