Ім'я моєї тиші "Una Mattina"

Розділ 1. Без барв

Коли ніч уже тримала місто в тиші, а небо нависало, мов мокрий рушник,дівчина лежала на ліжку в темній кімнаті й дивилась на стелю. Світ давновтратив фарби. Дні не мали початку, ночі-кінця. Усе було злитим в одну сіру пляму, мов хмара, що зависала між думками. Колись вона прокидалась збажанням піти гуляти з подругами. Колись раділа смішному фільму, книзі,звуку дощу.А тепер….Тепер вона просто лежала. Її звали Марго, але й це ім’я звучало чужо.

Марго…хто вона тепер? Людина без апетиту, без сну, без друзів. « Жива ззовні- мертва в середині». Вона знала про необхідність в психологині томураз на тиждень їздила до її кабінету. Жінка з м’яким голосом і терплячимпоглядом час від часу говорила про важливі речі, але слова відскакували,мов м’ячик від стіни.

Одного разу та навіть сказала щось про подорожі:- Знаєш, коли я була у горах…там легше дихалось. Світ таки справжній,такий живий! Та Марго пропустила мимо вух. Вона сиділа, обпершись плечем обпідлокітник, мов на межі між світами. Психолог була одна з небагатьох, зким вона ще говорила. Решта- пішли. Чи вона сама їх відпустила? Ночамиприходили кошмари, сердце шалено стукало- не достукавшись до неїсамої. Кожен видих- поріз- кров- бинти і безмежний біль. В середині себе. Марго боялась тому перед селфхармом мала біля себе аптечку. Адже вонане мала наміру померти ганебним життям, хоча діїї були протилежні. Стерильно все прибирала мов намагаючись стерти докази того, що відбувається всередині. Але одна ніч змінила все. Одна дія, одна думка завадила їй лишитись вцій тихій богом забутій квартирі.

Марго***

Я вже втрачаювідчуття днів. Години? Та які там години- вони текли крізьпальці ще вчора, а тепер просто зникають, мов вода в тріщині. Почуваюсьхерово. Вже котрий день не можу заставити себе виплакати все ценаболівше. Просто-погано. Здається, я щось їла сьогодні. А може, вчора. Чи позавчора? Мозок як затуманене вікно, крізь яке нічого не видно. Сьогодні язмусила себе взяти яблуко. Один укус- ніби виклик. І чомусь це теж важко. Я вже мовчу про зовнішній вигляд. Сором! Волосся не мите певно тиждень, втуалеті я тільки за нагальної потреби. Усі буденні справи починаються зліжка- там і закінчуються. Чому я не можу просто жити? Чому я таказломлена? Ганебна, розхитана, як стара стіна, яку обіцяютьвідреставрувати-але тільки обіцяють. Я не можу сказати мамі, що насправдівідбувається.. Вона думає, що я працюю в компанії очно тому і переїхала до Києва, частково правда, та я працюю дистанційно. Справжня причина- я втекла. Втекла від себе. Не хочу щоб вона бачила мене таку - руїну. Ми змамою прежили багато сварок, потім я трішкі підросла і ми стали ближче. Я люблю свою маму і тому не хочу щоб вона бачила мене такою. Я завждиприховувала свої емоції тож може все ок.

***

Марго знову піймала панічну атаку. Швидко взяла аптечку і побігла в ванну,вперше вона ридала тихим плачем. Очі пусті як темрява, рухи повільні болючі. Марго взяла свій канцелярський ніж і тіло відчуло холод. Марго вважала, що це той спосіб який дасть їй фізичні відчуття болю щоб нарешті відчути хочаб щось! Та все стало звичкою і кров не переставала текти. Цьогоразу Марго вперше відчула суцільну темряву…ніж знову торкаєтьсяпошрамованого тіла на лівій руці, Марго пускає сльозу з думкою- це кінець,тепер точно. 1..2..3 очі марго розширились начебто вона шокована тим, щозараз відбудеться з нею.

Вона промовила «ні..»..

25.05.

Сеанс із психологом

-У мене була панічна атака в метро,позавчора...- тихо промовила Марго. - Я ледь не померла. Ледь вдихала тухле повітря. Я вийшла на наступнійстанції і швидко вийшла на вулицю.. я не розумію як цього позбутись.

– Це був єдиний випадок за останній тиждень? Кейт дивилась на руку Марго де краєм кофти виднівся новенький бинт.

– Ні..я була у ванній і там я....ну перед цим зловила панічку. Марго говорила невпевнено та знервовано.

-Марго! - стривожено звернулась до неї Кейт, психологиня.

— Я… я готова, — тремтячим голосом відповіла вона.—

Готова до чого? — запитала я тихо, обережно.

— …готова була бездумно знищити своє життя, — раптом зірвалось із її вуст.

— Я навіть не усвідомлювала цього повністю, поки… поки не уявила маму. Її заплакане обличчя. Мені здалося, ніби мене вдарило струм. Вона врятуваламене. Я це знаю! — говорила швидко, емоційно, майже не дихаючи.

— Мені здається, я готова. Але не знаю, з чого почати. Порадьте… що меніробити? Як почати жити?

— Марго, для початку спробуй щось змінити в своїй буденності. Більше виходь на вулицю, кисень буде корисним, спробуй щось нове. І якщо знову, ти відчуєш темряву, я завжди візьму слухавку.

— Ну я можу спробувати. Прогулятись було б не так вже і погано. І...дякую вам.

-Чекатиму тебе наступного разу. Відповіда Кейт до того як Марго вийшла з кабінету.

Це була вперше така рішуча Марго. У її голосі не було звичної зневіри. Лише розгубленість — і бажання. Справжнє бажання змін. Правду кажучи, наші сесії досі були радше спробою утримати її на плаву. Вона не відмовлялась, але й не пливла. Пів року я намагалася дістатися донеї — і ось, нарешті, вона впустила мене. Консультація тривала ще пів години. Я зуміла її заспокоїти, пояснити,наскільки важливим є регулярний прийом ліків, їжі, сну. Ми домовилися:цього разу вона спробує не зірватись. Спробує втриматись. Замість самоушкоджень я запропонувала простий, але ефективний метод —купити канцелярську резинку, одягти на зап’ястя. І щоразу, коли з’явитьсябажання нашкодити собі — натягувати резинку і відпускати. Легкий біль,який не залишає слідів, але сигналізує: я живу, я відчуваю, я борюсь.Це був маленький крок. Але він міг стати першим.

***

Психологиня Кейт

Панічні атаки — не аби яка тема. Насамперед люди, в яких це виникає,можуть думати, що вони задихаються, не можуть дихати, що світ зупиняється, і мозок відчуває потребу втекти з місця подій — прям як зловмисник. Панічна атака — це раптовий напад сильного страху або тривоги, що супроводжується фізичними симптомами: серцебиттям,пітливістю, тремтінням, нестачею повітря, відчуттям нереальності або втрати контролю. Вона може тривати від кількох хвилин до пів години, але відчувається як вічність. Це не простий виклик для людини.У людей з депресією панічні атаки, певно, є ще більш травмуючими. Це непросто описати, якщо ніколи цього не траплялося, — і навіть якщо траплялося, описати складно. У тих станах ти, окрім темряви й душевного болю, нічого не відчуваєш. Хоч страх завжди присутній, навіть коли здається, що його немає.Тікати при панічних атаках — 100% не варіант. Наш мозок розуміє це як команду: він бачить, що ми замкнулись, сіли, уривчасто дихаємо — значить,стрес. Тож він дає команду тікати, що цілком для нього логічно. Ця команда закріплюється, і ви починаєте постійно уникати панічних атак, тікати змісць, де вони виникали. Це свого роду провокація, адже за таких умов панічні атаки не зникають — вони повторюються.