Нормальне життя

Глава 1 / На глибині

Щоденно я спостерігаю зі свого вікна десятки ворон. Птахи риються гострими дзьобами поміж рельсів та старих дерев’яних шпал аби знайти там бодай якусь крихту їжі. Одна ворона вже вхопила дзьобом дрібну здобич, здалека подібну на мишу, вийшла на злітну полосу і от-от здійметься в мерзенне осіннє повітря.

Здається, день сьогодні аж занадто насуплений: темні хмари грізно нависли над вокзальним куполом, із неба де-не-не впаде жирнюча крапля дощу, а пустий помаранчевий пакет стрибає собі по рельсам у невідомому нікому напрямку.

Після обіду людей на вокзалі меншає. Більшість поїздів відбуває рано зранку, коли я або на вже на роботі, або ще сплю. Однак, деякі відправляються в обід та після обіду.

За весь час, що я прожив тут — я досі не второпав за якою логікою тут курсують поїзда. Для мене їх відправлення та прибуття завжди сюрприз. І цей раз не став виключенням.

Боязка рослина на підвіконні починає вібрувати: кілька секунд і вібрація переходить в тряску, спершу в слабку, а далі в справжнісіньку лихоманку. Лежача поряд зі мною ложка починає витанцьовувати. Горня із зображеними на ньому маками раптом підстрибує і валиться на паркет.
Не розбилось.

Зазвичай я встигаю помчати у дальню частину кімнати — до несучих стін, туди куди не доходить ударна хвиля. Та сьогодні новоприбувший поїзд застав мене зненацька і земля таки стала тікати в мене з-під ніг. Половиці, а разом з ними старий сервант та віконні рами зрадливо затремтіли, погрожуючи будь-якої миті проломитися, розвалитися. Я же в той час утиснувся всією своєю вагою в дальній кут кімнати і чекаю, коли тряска нарешті вгамується.

Я ніколи не думав, що житиму в епіцентрі землетрусів, але так вже склалося. А скоріше, так я це склав.
Чому я тут? Хіба тут моє місце? У невеликій орендованій кімнатці над вокзалом, яка від цих невгамовних поїздів постійно трясеться і викликає в мене черговий напад стресу?

Але кому-нікому, а мені точно не звикати. Хвилювання і тривога — мої хресні батьки, дбайливі та послужливі, вони завжди готові прийти та провести зі мною ще один день.
Я звик, а значить мені нормально.
Чи не так?

Колись все було геть по-іншому.

Життя моє раніше тривало досить безтурботно. В Редспріті хороша погода це досить рідкісне явище, та навіть не дивлячись на це, дитинство та юність у мене були безхмарними.

До одного фатального дня.

Мій батько керував невеличкою компанією по грузових перевезеннях при переїздах — і я той відрізок свого життя шалено любив, а ще хотів аби так було завжди.
Ми з татом вдвох роз’їзждаємо по місту та його околицях, розвозимо меблі, а після важкого робочого дня тато купує мені щось на кшталт Фанти, а деколи і її, і ми спішимо додому — він аби випити бляшанку «Амброзії Дейз», а я для того щоб подивитись нову серію Качиних Історій.
Часом я допомагав татові заносити меблі у вантажівку, але тоді, зазвичай, втручалась мати і сварила його. Мовляв: Вінні ще надто маленький аби піднімати такі важкі речі, як, скажімо, комод. Частково вона мала рацію, однак в батька з приводу цього сформувалась своя, особиста думка.
Він вважав, що піднімання важких речей — це ніщо інше як підготовка до реального життя, це тест-драйв ролі дорослого чоловіка, сміливого та сильного, такого, яким би він хотів або я бачив його.
І я бачив.
Тато завжди був для мене взірцем мужності та надійності. Оточуючі частенько говорили мені про те, що з батьком мені несказанно повезло. Та й це не дивно: майже половина моїх знайомих жила без батька, а ще у треті — тати були алкоголіками. Такі от були реалії у ті далекі часи. Із татами всім чомусь масово не щастило, і мати все оберігала мене мовляв: такого тата як твій не знайдеш більше ніде в світі, люби його та ніколи не покидай.
Ох, татку. Знав би ти, як я жалію про те, що не виконав мамине прохання до кінця.
Повернімося до мужності:
Ще мені б хотілось повернутись назад у часі та запитати, чорт його забирай, чому тягання меблів — це мужність?
Хіба мужність не в іншому?
Хіба мужність не у твердості рішень, не в сміливості?
Я був мужнім. Свого часу.
Та моя рішучість ні до чого хорошого не призвела.

Тряска заспокоїлася, голова потяга зникла під мутними вікнами прибудови і він стомлено пшикнув. На перон з нього почали виходити різні люди: з валізами та з невеличкими дорожніми сумками, літні жінки з возами та ділові чоловіки у строгих краватках, які, як мені тоді здавалося, напевно заважають їм нормально дихати.

Зараз я вже наважився вилізти з кута і прилип поглядом до вікна, вивчаючи те, що відбувається там, ззовні. Мій погляд витав над усім цим, подібно моїм чорним крилатим сусідам. Мить і він впирається в великий, радіусом з метра два вокзальний годинник. Його важкі та іржаві стріли своєю пристутністю і ледве вловимим рухом нагадували мені таймер із зворотнім відліком. Присягаюсь, цей триклятий годинник сюди помістив Бог аби ще більше наді мною познущатись! Аби кожен ранок першим що я бачив за вікном то його старі стріли і думав, думав, думав.
Цього ти хочеш, цього?
Та можеш не відповідати, я і так знаю, що цей годинник тут встановив не ти.
Якби, Боже, це ти б зробив — то він би не виглядав настільки ржавим та страшним.

Як би там не було, решту дня я більш за все не хотів проводити вдома — а тому поспішно вхопив висячу на гаку куртку та вийшов на вулицю.

Деколи я бачив всяке.
Бува серед десятків вічно незнайомих мені людей промайне чиєсь таке до болі знайоме обличчя — овальне, із приємно-теплою посмішкою гляне на мене і зарухає губами слова:
«Вінні, повертайся додому»
Це була моя мама.
Принаймі мені здавалось, що це була вона.

З горем навпіл я таки вибрався в той день з смердючого вокзального натовпу і закрокував геть зі станції «Редсприт”- до трамвайної зупинки.
Стоячи на зупинці я переминав руками квиток і все закусував нижню губу — була у мене така звичка.
Через мою до неї любов нижня губа часто була у мене чорна і мені інколи казали люди щось на кшталт «рота повитирай, а тоді говори»
Ну, а я їм у відповідь:
«Та то кров»
А мені:
«Йди тоді голову полікуй»
І деколи я сприймав ці поради всерйоз. Було кілька раз навіть таке, що я вже був записаний до психіатра, та в останню мить чомусь не пішов, не наважився.
Більше ніж показатись свинею із чорними губами — я боявся показатись хворим на голову.
Щойно трамвай під'їхав до зупинки я заскочив у вагон і всівся в самому його хвості — з пречудовим видом на весь салон та вулицю.