Нормальне життя

Глава 6 / Дзвінок

Знаєте, по правді кажучи, коли я думав про те, чи зможе цей телефонний дзвінок розділити моє життя на до і після, я мав рацію.
Він зміг.
Того вечора я вийшов з дому і попрямував вниз Зеленою, попутно вписуючи в мобільник цифри:
556 48 11 3…
556 4…
55…
556 48 11 32
Зелена кнопка.
Зелена вулиця.
Сьогодні на ній як ніколи пусто.
Перш ніж зателефонувати за номером, я глибоко вдихнув.
Гудок, ще гудок.
Гудки перериваються. По той бік слухавки звучить приємний жіночий голос, схожий на голос медсестри чи адміністратора в готелі.
— Слухаю вас.
-Вибачте — Бігло заговорив я, відчуваючи, як серце у грудях відчайдушно намагається вирватися назовні.
— Цей номер мені дала знайома та попросила зателефонувати.
— А ви знаєте, кому Ви телефонуєте?
— Ну… ні.
Дівчина замовкла і в трубці почулося шурхотіння, ніби вона намагалася скинути виклик і сховати телефон подалі.
— Ні-ні, зачекайте! — Зойкнув я, спостерігаючи як червону Тойоту поруч зі мною пакують на евакуатор.
— Ви знаєте Лізу? Лізу Баковську?
— А?
— Ви знаєте Лізу Баковську? — уже впевненіше заговорив я.
Тоді я думав, що ось-ось помру. Голос здавався підозріло знайомим. Наче завалявся десь у глибинах підсвідомості.
— Це моя подруга, а що?
Я проковтнув ком, що стояв у мене в горлі, але він знову підібрався майже до кореня язика.
— Зачекайте, а як вас звуть?» — ледве видавив я з себе.
— А яке Вам діло? Може спочатку скажете з ким я взагалі спілкуюсь?
— Будь ласка, просто назвіть Ваше ім’я.
Дівчина незадоволено цокнула язиком.
— Айворі.
Більше я нічого не пам’ятав.
***
Хотів, не хотів, мене відвезли до лікарні. Слабо пам’ятаю, як тіло моє занурювали в карету швидкої, як миготіли наді мною лікарняні лампи, одна за одною їхали кудись, а я спостерігав за ними, як за хмарами, що пливли.
— Що з ним?» — питав голос, схожий на голос мого брата, Френка.
— Мікроінсульт.
— О господи! — заволала Аліція, що також бігла за мною по смердючому коридору лікарні.
— Він житиме?
Я знову відрубився.
Прийшов до тями вже за кілька годин. Я лежав у палаті з видом на засніжений парк, а на підвіконні у вазі стояли тюльпани.
Де, в біса, вони зимою знаходять тюльпани? Коли я повністю розплющив очі — побачив сидячого поруч зі мною на кріслі Отто. Він все бурчав собі щось під ніс.
Я чув:

— Ван Гог, блін, давай, приходь до себе.
— Гей… — захрипшим голосом промовив я.
За час поки я знаходився без свідомості в роті в мене сильно пересохло і сильно хотілось пити.
— Отто, дай води! —
У грудях нестерпно пекло.
Отто сполошився, почувши мій голос і потягнувся до тумбочки із стоячою на ній пляшкою води.
— У мене пече в грудях — процідив я. Отто подав мені кнопку, з'єднану з крапельницею.
— Морфін. Тисни пару разів, і тобі полегшає.
Слабким рухом пальця я натиснув на кнопку і за кілька хвилин біль стих. Не сказати, що повністю минув, ні. Швидше просто заснув і зараз лише слабо похрапував десь всередині мене. Пекло теж менше. Ніби хтось зменшив газ у моїй внутрішній плиті.
— Як ти почуваєшся, брате? — Стривожено запитав Отто, підсівши блище до мого ліжка.
Я підвівся.
— Та може бути, дякую. Але де я?
— У дев’ятому шпиталі, лежиш у відділенні невідкладної допомоги та Вінні… Твої батьки теж тут.
Я знову округлив очі, різко задихав, а в грудях знову почало пекельно пекти. Мабуть, в той момент Отто подумав, що дарма мені це повідомив.
— Спокійно, спокійно! — Отто поплескав мене по плечу — все нормально, вони в курсі всього. Зараз їм заборонили приходити до тебе, щоб у тебе не було шоку.
— Саме тому ти мені зараз так різко про це сказав. — З’язвив я.
— Краще вже так, — обурився Отто — аніж би в твою палату раптом зайшли два привида.
— Привида?
— А що власне сталось? — наївно спитав друг. Після його слів я вирвав на ліжко. На простирадло просочилася жижа, зроблена з вчорашньої їжі.
— Сестра! — заволав Отто.
За хвилину до палати забігла медсестра. Побачивши мене в купі блювоти, з пересохлими губами, вона відразу взялася прибирати, попросивши мене на секунду підвестися. Почував я себе просто жахливо.
***
Тоді я думав, що в мене запалився сам мозок. Навколишнє здавалося мені настільки нереальним, наскільки це можливо. Завдяки морфіну, який я успішно пускав собі по венах кожні кілька хвилин, я міг нормально дихати, і навіть думати… Принаймні намагався. А ці чорти всередині, цей киплячий котлован, що киплячи розбризкує лаву вздовж і поперек моїх легень нарешті пройшов і я зміг спокійно полежати. Лише раз на іноді роблячи слабке:

«Цок, цок»
Мені згадалися слова з пісні «Живий» Кровавого Лосося.
«Цок, цок.
По моїх долонях ток, ток
Ні, сьогодні я не одино-ок
Ні, сьогодні я живий»
Не пам’ятаю, скільки я ще пролежав у такому стані, але здавалося, що пройшла вічність. Дві засніжені ялинки за вікном нагадали мені про те, що незабаром Різдво. Різдво.
У палату увійшла медсестра, приємна на вигляд дівчина років двадцяти чотирьох, з пучком на голові і купою веснушок на своєму круглому обличчі.
— Мені довго… — я слабо закашлявся — мені довго ще тут лежати?»
— Думаю, ні — майже байдуже, пораючись із медичними інструментами і якимись баночками відгукнулася медсестра — ви перенесли мікроінсульт на диво непогано, і зможете встати на ноги вже за кілька днів.
Вона хмикнула.

— Щасливчик. А ось чоловікові в сусідній палаті не так пощастило, у нього відняло ліву частину обличчя.
Вона набрала рідину з якоїсь баночки у шприц і підійшла ближче.
— Повертайтеся.
— На живіт чи що?
— На живіт, на живіт.
— А що це?
— Дібазол, для розширення судин. Скоро будемо міряти тиск.
Тільки зараз до мене почало доходити, в якій дупі я опинився.
— Ви кажете, у мене був мікроінсульт?»
Медсестра глянула на мене скоса.
— Був. Але повторю, ви тримаєтеся на ура. Щоправда тепер курити та набирати вагу вам протипоказано. Скоро до вас загляне містер Лоренс і проведе докладний інструктаж.
Я кивнув, втупився в ковдру і перевернувся на живіт.