Нове життя?

Нове життя?

Нове життя?

Ніхто не живе стільки,

скільки хоче (однокласнику присвячується).

***

…Сухо в роті, шкребло іржавими цвяхами. Очі мутніли, а викупані потом долоні терлися об голе тіло. Під ногами стукіт металевого містка. Відчувався дрібний холодний дощ. Голова крутилася назад. Очікував появи…

Ноги прискорювалися у силі, але слабшали в русі, тіло топило холодним свинцем, перетворювало на живу статую.

Ще раз обернувся, за двадцять метрів сіра пляма. Навколо весілля вітру й дощу. А мав би бути білий день. Сірість далекої плями на кілька тонів просвітліла, з’явилося знайоме лице. Тіло знайомого витягнуте, підігнане під той же зріст, очі обох вивчали взаємну глибину. В одних страх, в інших—німе «зрозумій».

Пішли. Вдвох. Один тягнув іншого, хоча інший сам ухопився за протягнуту руку.

Дерево, широке гілками й густе листям, підтримувало брудну драбину.

«Полізли…»

«Не можу, не хочу!..»

Кусав руку. Свою, бо за неї тримали, її стискали до болю і німоти в пальцях, і вона підкорялася «написаному», але не мозок, не тіло… Важким мішком воно тягнуло вниз.

Легко висковзнула рука і не боляче впав.

Перед очима знову ВІН, знайомий. Посміхається. У білій військовій формі.

Язик прилип до піднебіння, звідусіль шептали: «Скоро…».

***

Прокинувся. Тіло в плівці холодного і вогкого. Важко дихати.

Антон глянув на годинник, четверта ранку. Світанок уже ввійшов у офіс володінь, але до роботи ще не приступив.

Хлопець швидко вмився, одягнув давно неношений срібний хрестик зі шкатулки мами. Ще раз глянув на червоні раннім підйомом очі й мішки від перебору зі спиртним. Вечір вдався, а ніч ще більше, насниться ж таке.

До ранку дивився комедію, лазив інтернетом, шукаючи пізніх чи ранніх виходом у мережу знайомих.

Сьома ранку, зателефонував старості і подякував собі за передбачливість, першої пари не було. Ще півтори години відпочинку.

За двадцять хвилин приготував сніданок з жовтуватої суміші чужого прибутку. Антон не був гурманом, тому думав тільки про хороше, запив зеленим чаєм без цукру із хлібом і маслом, а тоді згадав, що пропустив ранкову зарядку. Пізно вже з повним шлунком. Після пар.

Ввечері, втомлений читанням художньої книги на нудних лекціях, зателефонував давньому знайомому, з яким зв’язували останні два роки школи. Давно не спілкувалися.

«Андрій помер… убили.»

У кінець розмови, вимушений обривом, Антон не вірив. Так не могло бути, принаймні з його знайомим. У фільмах, книгах, новинах, врешті решт, але не з людиною, яку знав. Завжди, у найгірших випадках, все одно сподіваєшся на щасливе завершення, навіть тоді, коли обставини складають смертну мозаїку. Навіть тоді думаєш, що це не станеться так тупо, що це не обірве напрацьовані роками думки, плани, волю до життя і характер, погляди. Ніяк не обірве, адже це дуже цінне, такої грудки особистості вже не буде. Ніколи. Страшно.

Вечір, що вже давно відрапортував своєю затримкою ночі. І пуста холодна постіль. Жовте світло нічної лампи супроводжувало думки про школу і їхній далекий дев’ятий клас.

Пізня ніч переходила у ранній ранок.

Знову холодний піт і шалений стукіт серця.

Той самий сон.

Зранку пішов у церкву.

***

Прокинувся не першим. Ось тут і затупив, п’ятдесят чоловік у казармі вже піднімалися, поскидали ковдри й прогулювалися у напрямку умивальників. Смерділо шкарпетками й особистим підігрівом когось із нестриманих, але то байдуже, сьогодні перший день відпочинку. Увал.

Приїжджають брат і друг.

Ще рік назад гуляв ледащем, шукаючи привід для склянки «вогняної». Був нижчим на шість сантиметрів, худим і жовтим. Водився з місцевим збродом, а зараз—моряк, з новим оточенням і світлими планами, підкачаний, з веселим поглядом і рум’янцем на щоках.

Шикування на плацу, крик ура і групки зв’язаних дружбою чи просто міцним знайомством розійшлися у продиктованих фантазією сторонах.

Біла, вигладжена тридцятьма хвилинами зосередженості, форма світилася. Так як і радісна посмішка, що перебрала волю очей, віддзеркалюючи обіднє сонце. Тепле, яскраве і підігнане під настрій дня.

Брат уже двічі телефонував. Він уперше в Одесі, чекав на Дерибасівській, біля завмерлого бронзою стільця.

- Чому так довго? – весело, з братськими обіймами, що в останнє торкалися молодшого брата ще дев’ять місяців тому, голосив старший Вадим.

- Ці кляті інструктажі. Взводний перетягнув. – черга обіймів із другом Гошею (кривим хребтом і прокуреним жовтим лицем, але завжди усміхненим).

- Ну, куди поведеш, морячок? – старший брат Вадим постукував по витягнутій зі спортивних штанів пачці цигарок, - У море вже виходив? – дістав рожеву прозору запальничку, двічі чиркнув, потягнулася тонка стрічка диму.

- Пару разів, недалеко, на кілька днів, вздовж берега. Як там вдома? Як мамка, батя? Коли приїдуть? – скривився, коли старший простягнув цигарку.

- Блін, а ти нормально витягнувся, на турніку висиш? – Гоша любувався, криво посміювався і почісував плечем небрите підборіддя.

- Доводиться. – яскрава форма і яскраве гладке лице дико контрастували з приїжджими, Андрію стало шкода брата і друга, сидять там, у болоті, забивають ним себе в могилу і думають, що земля плоска.

- З мамкою все добре, сумує дуже… - старший брат уважно провів поглядом рожеве тіло під прозорими білими шортиками і такою ж майкою, - Сам знаєш, якби не робота, вирвалася б перша за нас. – посмішка й хлопок по змужнілих плечах молодшого, - А батя… Батя як завжди, типу сильний, а сам ледь не плакав. – Вадим перевів погляд на брата, - Передавав тобі краба, так що тримай. – Вадим міцно вчепився в зап’ястя молодшому і започаткував сміх трьох.