Новий світ

Глава 2. Далеке майбутнє

Глава 2. Далеке майбутнє

— «Що сталося?!» — крикнув Вілл, стискаючи поручні крісла капітана.
— «Ми стрибнули в іншу систему, — швидко відповів Фелікс, ковзаючи пальцями по консолі. — І, схоже, ще й у часі. Тут зафіксовано сплеск тахіонної радіації».

Аманда, бліда, нахилилася над екранами сканерів.
— «Тобто ми… навіть не знаємо, який зараз рік?»

Генрі нервово стиснув кермо й озирнувся на Джона.
— «Я керував апаратом, але двигун повів себе сам! Я взагалі не чіпав систему навігації!»

Алан Ерстон уперше за довгий час заговорив різко:
— «Тахіони… Якщо дані точні, ми могли пройти крізь вузол причинності. Це означає… що повернення може бути вже неможливим».

У кімнаті запала тиша, порушувана лише пульсацією приладів. Всі погляди зосередилися на Феліксі, бо тільки він один міг прочитати й розшифрувати хаотичні дані з чорного ящика Space-15.

Фелікс ковтнув повітря й прошепотів:
— «Ми… більше не там, де мали бути. І не тоді, коли мали бути».

Вони висіли над планетою. Час тягнувся нестерпно повільно, кожна хвилина віддавалася у скронях глухим ударами. Минуло п’ять годин у невизначеності. Екіпаж майже не розмовляв — лише короткі репліки, сухі команди та постійний писк приладів.

Нарешті Генрі озвався, схилившись над панеллю :
— «Капітан, на одному з супутників сигнал! Він… він схожий на земний».

Усі різко підняли голови. Аманда широко розкрила очі, Алан затримав подих, а Фелікс швидко пробіг поглядом дані, що світилися на додатковому екрані. Сигнал справді мав знайому модуляцію — занадто знайому, щоб це було випадковістю.

— «Прийнято. Курс на посадку», — наказав Уілл, намагаючись зберігати холоднокровність, хоча його голос злегка зраджував напруження.

Джон розвернув штурвал, і корпус корабля тихо задрижав, реагуючи на зміну курсу. За ілюмінатором величезний газовий гігант почав віддалятися, а в центрі огляду з’явився маленький супутник, на поверхні якого блиснула дивна геометрична структура.

Фелікс нахилився вперед, стискаючи кулаки.
— «Це не може бути… Але якщо це справді земний сигнал… то нас тут чекали».

Людство розвинулося настільки, що змогло вирватися за межі рідної планети. Телескопи, зокрема Джеймса Вебба, відкривали далекі світи, а кораблі освоювали нові системи. На орбітах планет виростали космічні міста, а між зорями прокладалися торгові маршрути. Але разом із прогресом зростали й таємниці. Однією з них було загадкове зникнення експериментального корабля S15 — першого апарата, що мав двигун червоточини.

Минали роки. Зникнення S15 перетворилося на легенду, а його екіпаж — на символи мужності та жертви. І все ж, серед науковців і військових точилася тиха робота: аналізи даних, відстеження аномалій, пошук слідів. І нарешті вчені знайшли можливу точку виходу — координати у глибині космосу, де зафіксували дивні сплески тахіонної радіації.

На місце було відправлено флот. У гіперпросторі розчинилися десятки кораблів — розвідувальні фрегати, наукові судна, бойові крейсери. Вони формували оборонний периметр, бо ніхто не знав, що може вирватися з тієї чорної безодні.

Екіпажам було віддано наказ: зустріти тих, хто зник у невідомості. Їх чекали як героїв, як живих свідків епохи, що вже стала легендою. І водночас усі розуміли — ті, хто повернеться, могли стати зовсім іншими.

Після створення бази панувало відчуття перемоги. Вчені вірили, що зробили перший крок до нової ери — ери справжньої міжзоряної експансії. База мала стати науковим форпостом, лабораторією й пунктом спостереження, звідки людство відкривало б собі шлях у глибини космосу.

Але щось пішло не так. Спершу зникли кілька експедиційних груп, відправлених на розвідку. Потім почали надходити уривчасті повідомлення про дивні сигнали, що накладалися на зв’язок, ніби хтось чужий слухав і втручався.

Коли останній контакт із базою урвався, флоту вдалося прийняти лише уламки передачі. На записі було чути крики, спалахи пострілів і один уривок, що холодив кров:
— «Вони всередині… це не люди…»

Що сталося далі — залишилося загадкою. Коли прибули рятувальні загони, база вже лежала в руїнах. Двері були пробиті, стіни вкриті слідами плазмових ударів. Але головне — жодного тіла не знайшли. Люди зникли без сліду.

Із того часу над базою висів ореол мовчазної таємниці. Хто напав? Прибульці? Конкурентні угруповання? Чи, можливо, щось вирвалося зсередини експериментів? Відповіді досі нема

Корабель обережно сів на потріскану поверхню супутника. Пил здійнявся хмарою й зависнув у повітрі, немов не бажав осідати. Перед ними темніла база з американським прапором — але без зірок, лише смуги. Символ, якого ніхто з них раніше не бачив.

Будівлі виглядали закинутими. Металеві двері були подряпані й пробиті кулями, а всередині панував хаос: перекинуті столи, розбиті монітори, старі документи, розкидані по підлозі. Повітря здавалося застиглим, ніби час тут давно зупинився.

— «Це англійська…» — здивовано прошепотіла Аманда, розглядаючи пожовклі написи на стінах. — «Але деякі слова зовсім чужі. Наче мова змінилася… еволюціонувала».

Алан нахмурився, нахиляючись над аркушами.
— «Дати не збігаються… Тут вказаний рік, якого в нашій історії ще не було».

Генрі підняв зі столу металеву табличку.
— «База “Форпост-9”. Ніколи не чув, щоб у нас була така програма».

Фелікс відчув, як у горлі пересохло. Він раптом зрозумів: вони не просто зробили стрибок у простір. Їх занесло в гілку часу, де історія пішла іншим шляхом.

— «Ми… у чужому майбутньому», — прошепотів він.

У серверній Фелікс увімкнув термінал.

— «Дата… 10.02.3050», — прочитав він уголос.
— «Що?!» — вигукнув Джон.
— «Ми стрибнули… на тисячу років вперед», — додав тихо.

Тим часом військові якими являлись два пілота і капітан знайшли склад зброї — іонні рушниці й гранати і ще деякі невідомі речі які вони не змогли ідентифікувати але вирішили що потім розберуться. Пілоти все це завантажили на корабель. Несподівано Фелікс викликав капітана, ми знайшли одне тіло ймовірно нападника але воно не земне це щось неймовірне ви повинні це побачити!!!