ОстаннІй Шанс На Щастя

ОстаннІй Шанс На Щастя

Три поважні пані, сповнені своєю літньою красою і грацією, сиділи в своєму улюбленому кафе, пили чай зі смородини з імберем і обговорювали тільки-но написаний Ксенією роман. Це був детектив. Ксенія вперше пробувала себе в цьому жанрі, тому їй так була важлива думка подруг.

Валентина працювала перекладачем з німецької мови і до творчості була дотична лише через Ксенію. А от Ніна, хоч і медик за професією, перо до рук брала часто, починала з професійних методичок, потім перейшла на поезію, тепер писала мемуари.

Подруги дуже прискіпливо ставилися до Ксеніної творчості, були першими й найсуворішими критиками, хоч у неї в літературній теці знаходилося чимало книг і різних публікацій.

Ксенія давно закінчила літературний факультет  столичного університету, але все життя працювала у ЗМІ  і лише на пенсії вирішила серйозно зайнятися  літературною творчістю та згадати чого її вчили у вузі. Виходило в неї непогано, про що свідчили численні нагороди різних рівнів.

Варто сказати, що подруги-пенсіонерки роками наближалися до 70, але бабусею була одна Ніна, що не зважало їй тримати себе в тонусі.

Жінки були і досі гарні, доглянуті, не дешево вдягнені, з іроничним почуттям гумору. Схожі радше на світських пані, ніж на домогосподарок.

Їх життя на пенсії було   насичене творчістю, різноманітними зустрічами з читачами, просто друзями, вернісажами, презентаціями та подорожами. В минулі роки жінки займали певні посади, відносилися до міської еліти і марку тримали й досі. Дамочки не були багатими і це рятувало їх від снобізму та байдикування. Тобто, як писав один класик:

 «Панянки були приємні в усіх відношеннях…»

Першою його помітила Ніна.

– Пані, обережно погляньте на столик ліворуч. Сивий, бородатий молодий чоловік кидає оком у наш бік.

– Гарний, – підтвердила Валентина. Вона вподобала всіх бороданів, бо таким був її чоловік.

– Ну, в ранг молодих його можна віднести досить умовно, – констатувала Ксенія, хоч його погляд спіймала дещо раніше.

– Якщо ми «молоді дівчата», то чому він не може бути «молодим чоловіком», – заперечила Ніна.

Згодом вони забули про  бороданя і врешті зазбиралися додому. Коли залишали кафе, сусідній столик був порожнім. Жінки посміялися над собою і своїм віком.

Ніну забрав чоловік, а Валю пішла проводжати на маршрутку Ксенія. Валя жила на Правобережжі, але це не заважало  їм тримати дружбу вже понад 20 років. У них було ще декілька подруг, та разом вони збиралися лише по святах чи на презентаціях. А ще на щорічну подорож країною, бо це додавало нових вражень і емоцій.

Ксенія послала повітряний поцілунок подрузі і різко повернулася, аби продовжити свій шлях.

– Ой, вибачте, – вигукнула вона.

– Ні, це ви вибачте, не розрахував швидкість, – відгукнувся бородань, адже це був саме він.

– Я вас пам’ятаю, ви були в кафе.

– Так.

– Ви йшли за нами? Ви шпіон? Ми знайомі?

– Ви заплутаєте мене своїми запитаннями. Можна  відповідатиму по порядку. Так, я йшов за вами. Я не шпіон. Ми незнайомі. Власне тому я ішов за вами , бо хотів познайомитися.

– Дохідливо. Тоді – я Ксенія, – простягла руку жінка.

– Я – Мурат, – бородань підніс руку жінки, поцілував, – дуже приємно.

– Хм, Мурат. То ви не місцевий?

– Чому ви так вирішили?

– Навряд чи якомусь українцю збреде в голову назвати сина Муратом.

– Але ж це було давно.

– Ну не в російсько-турецьку війну ж? Чи ви кримський татарин?

– Взагалі то ні. Я народився в Стамбулі, в суто турецькій родині і не так давно.

– Зрозуміло, ви мостобудівельник?

– Саме так. То я можу сподіватися на знайомство з вами?

– Власне ми уже знайомі. Але чому ми тут стоїмо, заважаємо перехожим. Ходімо в парк, сядемо на сонечку, зігріємо свої старечі кісточки.

– Ви мене маєте на увазі?

– Ні, себе.

– Відчуваю, вам палець в рота не клади…

Вони вибрали зручну лавочку.

– Я тут вдруге, але не наважився запитати чия тут скульптура і портрет?

– Олега Бабаєва. Нашого мера. Його застрелили. Найкращого мера, красивого, креативного, освідченого. Коли сталася трагедія, за ним плакало без перебільшення майже все місто.

– Вбивць знайшли?

– Когось знайшли. Але все то не те.

– А чим займаєтеся ви? Ви так міцно притискуєте до себе папку, наче в ній карта місцезнаходження дорогоцінного кладу.

– Клад не клад, а вантаж дорогоцінний – тут моє останнє оповідання.

– То ви письменниця?

– Це круто сказано. Письменників  творчість годує. Ми ж видаємо свої книги за власний кошт, тому це скоріше забавки середнього класу. Наша робота не цікавить великі видавництва, отже тираж, а потому і кількість читачів, обмежені і можливість того, що буде пропущено народжений шедевр – імовірна.