Прощайте, товарищ Чернотроп или новая Гульсары

Прощайте, товарищ Чернотроп или новая Гульсары

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

• Про що навчає ця повість? Про перетин доль і планет, про те, що кожний письменник має бути людиною, пестити в собі людину і відноситися до усіх проявів життя суто по людяному. З повагою до читачів вже другого покоління, автор

“Надтаємно"
зберігати вічно


Яка шкода, що за часів мого дитинства була холодна війна і космічні монстри серії “Восток”, чиє головне призначення приховувалось від нас, але добре було відомо на Заході панам розробникам поставлених на бойове чергування “першингів”…
Не було в моєму дитинстві ні дельтапланів, ні легких пластикових фотоапаратів “Кодак”…
Але було і в нас що знімати. Адже які ж на той час серед нас вистигли “тьолки”!.. Природно, що оргазмів під час лекцій про жахливе міжнародне становище вони не відчували, але майже кожна моя тодішня ровесниця легко розуміла й сприймала для себе і мову жестів, і мову тремтливо-легеньких дотиків, і метамову галактики тих, кого на нашій планеті рано чи пізно було прийнято називати закоханими…
Якраз тієї пори закохався би й сам, але моя Джуді, немовля майбутнього переможного для міфічного комунізму десятиріччя, ще й не народилась. Тоді як я просто відав у собі першу псевдозакоханність, котра підбадьорила мене і навчила надовго тонути у вирі дівочих і жіночих очей… Бо жіночі пестощі у ті цнотливі часи були ще не на часі…
Та відтоді ота закоханість вже ніколи не вмирала в мені, а вічно й чіпко трансформувалася у щось велике й світле… Адже всі ми вже й тоді знали, що отим світлим, що усіх нас очікує, буде звісно не комунізм, а слон, вимитий у ванній…
Уже наприкінці згиблої в завсь системи таким слоном став для мене дельтаплан. Ось чому я був певен, що в ремонтному ангарі дельтадрома мій переможений назавжди дельтаплан колись так і заснув сном спиненого під час польту птаха, який так не спромігся доспівати своєї лебединої пісні…
«Вмерла так вмерла…». Ця фраза з анекдоту про вбитого горем удівця ставала у піднебесній просторовій ізометрії просто безглуздою… Бо птахи - не земні дівчата… У своїй піднебесній смерті вони влаштовані тчувонше. І сперечатися з ними змогла б одна лише Герда Тейлер, але одразу після закінчення інтернату вона назавжди виїхала “за бугор”, а тому від неї лишилась тільки легенда. Легенда про мою колишню закоханість у гордовитий пагорбком ніс і русяві єврейські кучері, які бриніли беззвучними дзвониками, коли Герда раптово заходилася сміхом. Більше за все її смішили неймовірно гладкі сідниці наших імовірних малят.
- О, ні, тільки не це! - весело благала вона у всемогутнього Готоню.
Герда Тейлер була для мене дивним земним створінням, - молодою жінкою, котра передчасно позбавила себе цноти, за потягом своєї власної плоті. Задля цього вона всього тричі в один і той же час зайшла у сусідній з інтернатом гастроном, у котрому всі ми час від часу купували собі післяобідні льодяники та соєві батончики, і відвела вбік самими тільки очима прищуватого молодика-вантажника, який і утнув з нею усе те під час своєї обідньої перерви, лише за одну умовну академічну годину, не припиняючи смоктати у роті власний отетерілий від бажання язик, і весь час почухуючи за лівим вухом від захоплення.
Відчайдушну Герду оте вухо вразило найбільше. Воно стирчало й червоніло настільки, що усіх інших багряностей і здуть свого візаві вона дозволила собі не помітити…
- Чи будеш ти зазайве звертати увагу на розміри та форму ножа-відкривача, коли тобі закортить відкрити бляшанку з кільками? - запитувала вона у мене, відчайдушно сміючись, і забороняла ставити їй будь-які належні до своєї вікової провини запитання…
До речі, Герда Тейлер потайки від усіх вела щоденник власних сновидінь, любила єврейські анекдоти й навчала мене цілуватися по-пташиному. Оті наші перші пташині стосунки…
Для цього вона щосуботи відвозила мене до себе і рішучо вимагала:
- Ні про що зайве не думай, і, будь ласка, нічого більш самостійно не вимарюй!.. Не будь тим моїм незабутнім вантажником, дурисвітом із висолопленим язиком, прищуватим обличчя і багряним відсторченим вухом.
Мене зазвичай лютувало оте кляте порівняннячко, і я був ладен розірвати на клоччя її хатній синій халатик, який сприймався мною як халат-уніформа прищуватого зухвальця, а Герда втішно сміялася:
- Ну ти тільки поглянь на нього! Знову щось вигадав! Та не души мене, бевзю! Теж мені маркізик де Сад… Тобі ж іще до дитсадка треба ходити. Ні, із таким як ти, працювати ще й працювати.
Вона обхоплювала мої гарячі руки своїми гарними пухкими пальцями й досягала того, щоб ритм її пульсу поступово ставав моїм. Я повільно стихав і втикався головою їй прямо в груди.
Тепер уже врівноважувався і пульс моєї голови, поступово потрапляючи у співзвуччя з її теплим серцевим ритмом.
- А тепер повільно виструнчись і подивись мені у вічі. Ось так! Що ти зараз побачив у моїх очах?..
- Медові кубики з льодом.
- Глибше дивись!
- Мед починає плавитися…
- Дивись іще…
- Мед починає світитися…
- Пий це світло!..
- Як?!
- Зовнішнім обрисом губ. Зроби зі своїх вуст кільце. Що тепер відчуваєш?
- Сухоту…
- От і добре. Дуже повільно, із внутрішнього боку, зволож це кільце язиком і ледь простягни губи трубочкою…
Я весь час заворожено дивлюсь на Герду. Вона точно копіює мої рухи і власні інструкції, не випереджаючи мене ні на йоту.
Наші губи від напруги починають дерев'яніти і повільно перетворюються на пташині дзьоби, на внутрішньому боці яких прокочується гаряча крапелька вологи, - ми обидва відчуваємо спрагу.
Тепер нам хочеться пити. Безумно хочеться пити, торкаючись вологими обрисами губ, дуже обережно одне одного…
У ці секунди, коли відбувається дотик, навколо нас гранатою розривається вічність, якою дуже тихо з рота в рот у спільній порожнині пташиного цілунку перекочується чаклунський еліксир…
Ми з’єднуємося у поцілунку, у який ми вкладаємо усю нашу юну спрагу.
- Саме так мені це раптом і наснилося…
- Але ж ти сам розумієш, що не буває птахів із відстовбурченими вухами…
Ночви холодної води! Я підскакую, люто мчусь до графина з водою, і просто відтіля поливаю її насмішкувате обличчя. Вона сміється й катається по канапі, поки на очах її не виступають сльози.
- Іди сюди, дурнику! Там на денці графину залишилась хоч крапелька?.. Кажеш, лишилась?! От і чудово. Ось тепер ти сядь на промокле, а я до тебе на руки… Знай, дурнику, що навіть птахи п’ють іноді суцільну ненависть… І знаєш, це в них відбувається через утому… Через утому коханням… Ось і ти втомився, і я втомилась, дурненький… А чого мені ще треба? Дай мені крапельку вологи з денця твоєї ненависті. Ми її вип’ємо до дна!..
І її очі й губи знову в пташиному екстазі.
А потім ми знову завмираємо у пташиному цілунку, який найсправжнісіньким чином випалює нашу ненависть і поступово затягує нас у всесвіт взаємних дотиків - усе більш пристрасних і чіпких…
Не буває безжурних казок, якщо тільки вони чесно написані... Що зберіг від наших відносин з Гердою час? Нашого ненародженого сина? Адже в той час ми були ще надто молоді. Що ще? Мабуть у ті часи інакше пахли дощі, наповнені радіонуклідами з ядерних полігонів планети. Та ще не приходили від Герди з-за бугра листи... Їх просто не пропускали.
Адже хвилею еміграції її змило до Нью-Йорка, і наприкінці сімдесятих вона стала там відомою “call-girl”, про яку ходили досить нецнотливі легенди...
Але більш нікого у світі вона так і не навчила цілуватися по-пташиному, інакше про це я десь би уже прочув, бо про таке дійство просто неймовірно не написати! А може це настільки дивно, що пізнавши Герду Тейлер, чоловіки зберігають її пташині цілунки у собі, як найвеличнішу і найдивовижнійшу таємницю, яку тільки їм здатен був подарувати скнарний на ласку час...
І якщо це так, то, мабуть, зараз вони проклянуть мене за те, що я вчинив, як один злиденний єврей на горищі в домі багатого. Цей багатій-пуриц пустив жебрака покопатися на своєму горищі у клунках з усіляким старим мотлохом. А тому бевзю раптом стала заважати прив’язана за склепіння даху мотузка. І він, не довго думаючи, обрізав її...
Коли жебрак нарешті спустився з горища вниз, то застав господаря в гірких сльозах. Той ридав над уламками розбитої кришталевої люстри.
– Цю люстру подарував моїм пращурам ще цар Соломон! Вона й робила мій дім святковим і багатим...
Хтозна, може де існують досі окрилені щастям ті, хто доторкнувся до таємниці пташиного цілунку, і до склепінь своїх дахів не допускаючи інших з тих, хто поспішає жити у молодечому запалі. Бо відчуття щастя довжиною в одну земну мить здатне зупинити і уособити в собі цілу вічність, тоді як ми про це ще інколи забуваємо...
А може ніякої Герди Тейлер у справжньому житті не було?.. А була листопадова ніч 1977-го року, про яку тільки й пам’ятається, що…
Бабуле вже нікуди не поїде. Вона надто старенька. Що й казати – їй вже вісімдесят чотири. Вчора вона подарувала Лойті старовинну срібну зірку Давида й мовила:
– Хай щастить тобі, Лойто. А надто в коханні. Бо й мені щастило. А всі мої хвороби почались відтоді, як Йослик помер. Оце вже три роки щоночі заснути не можу. Бо щораз. перед тим як спати, Йослик мене ревно кохав. Але ось помер, бідолаха, і лишилась я наче в пустці. То ж і ти, Лойто, не барися, знайди собі любчика. Бо жінка без особистого життя – не жінка. А від надмірної цноти – лише хвороби та розпука. То ж і ти, Лойто, не барися… Тільки дбай, щоб він не був гоєм чи, боронь Боже, хазертом, та й серед своїх добре пильнуй, бо є такі, що й станом міцні, й на вигляд дужі, а до кохання мало придатні. Бо над усе гроші люблять. Від таких сама смута. Гроші ти ще матимеш, а от літа дівочі, гляди, – не змарнуй. Кохайся досхочу, та лише з парубками і одинаками, бо від чужої сім’ї сльози на тебе перейдуть.
За своїм Йосликом бабуле побивалася кожного Божого дня. Літні люди, що жили поруч, вважали це за дивацтво, а молодим не було діла до старого луб’я. Та мало хто й знав. Ото хіба що Мойшеле, котрий усією душею прикипів до русявої Лойти, і ні про кого іншого вже й думати не міг. Та що з того Мойшеле?
У Лойти вже всі папери до ОВІРу зібрано, Мойшеле – аж ніяк!.. Йому, бачте, лячно. А бабуле вже зовсім квола стала. Якось дивно збіглись обставини. У Мойшеле мати в лікарні, двічі на день він – до неї. Прийде ввечері до Лойти, а та лише поцілує його палко і від бабуле ні на крок. Бо поволі згасає мудра старенька. Лікарі лише руками розводять. Чекати, чекати...
– Чекати?! Чого чекати! Що смерть ось-ось увійде в твій дім? Від самої цієї думки жах в лещата бере, – говорить до засмученої Лойти сумний юнак. – Чим ми твоїй бабуле допоможемо? Залиш двері до коридору прочиненими. Як щось станеться – сусіди почують...
Довго вагається русява дівчина, та одного вечора нарешті згоджується.
– Іди по таксі. Поїдемо то тебе лише на годинку, – не більш.
Мойшеле притьмом біжить на ріг ловити таксі. Вони їдуть обійнявшись, але не як коханці, а як сполохані діти, котрі не знають, що принесе їм завтрашній день...
Як я тепер розумію, якось на мені зупинилися пильні очі молодої калмички – жінки Чорнотропа. Вона була струнка, лозоподібна і напрочуд доступна. Гульсари дивувала тим, що вміла протягом усього дня зберігати на своєму тонкому обличчі фарби взаємності минулої ночі...
Ці фарби, як ефемерні вітражі, відображали усі психосексуальні потуги досить знаного на той час фантаста (навіть більш того – популярного радянського фантаста), і давали йому змогу виглядати перед нами літературним гігантом. Але втомлено-відсторонений погляд самої Гульсари постійно промовляв усім нам про інше...
Вона ніби випробачалася перед кожним, хто міг улестити її вночі – лише за те, що вже давно усіх тих радощів не відчувала. Але вона покірно уявляла псевдо сексуальну значимість чоловіка, який з наполегливістю досвідченого сексота відстежував зростання і соціальний градус молодих літераторів, щоб усіляко відсікати їх від тіла майбутньої радянської соцреалістичної фантастики.
При цьому він нерідко цупив у тих, кому більш не світило за приписами часу піднятися... Було вкрадено і п’ять моїх перших тогочасних оповідань. Але мені ще поталанило. Я не клюнув на волооку Гульсари з її вперто спраглим шкіряним сідельцем пристрасної амазонки. А ось із тих, хто до неї колись притерся, небагато лишилось у Києві. Вони пішли у табори 1984 року – планетарного року Пурхаючих Метеликів, року, у який радянський товариш, що був нам не товариш, Аскольд Всеволодович Чорнотроп ловив найвідчайдушніших на досить своєрідний, ласий і добре насаджений мотиль...І відчайдухи велись…
Ах, Гульсари, Гульсари!.. І де тільки взялася ти на наші нещасні голови?! І що значили твої очі з їх всерозуміючою загадковою відсторененістю? Ти запросто давала знімати своє дивне тіло на любительську восьмиміліметрову плівку. Знайшлися і любителі “полунички”. Адже до того часу відео до нас ще не допливло...
Але як пливло твоє загартоване тіло під фрикціями тих, хто його досягав!.. Здавалося, що весь світ несподівано обростав крилами зі схованими в них елеронами, шпангоутами і стрингерами...
Ти пропливала у продажному всесвіті чарівним створінням, і ніжно обіймала і приховувала від причіпливої кагебешної камери обличчя своїх коханців, залишаючи їм жарт із тодішнього анекдоту:
“Вгадайте за копчиком!..”
Але невдовзі тебе перевели до іншого регіону.
Гульсари, Гульсари... Дякую тобі, рідна!.. За одним твоїм обличчям ми заздалегідь прочитували усі сплановані проти нас підлоти – і як могли захищали свої на той час крихітні, але вже самостійні світи і архіви...
Мій світ-архів мати здала до макулатури, в інших вилучало вже Ка Де Бе...
Та чи здаси у КаДеБе своє світле минуле?
Ось уже і вечеря на столі. Вони її влаштували удвох. Про щось балакали, сміялися, смажили яєчню та все придивлялись одне до одного. Давно вже вирішили стати коханцями, обговорили майже все стосовно того, що між ними має, а чого не має бути. Знали одне одного з першого класу інтернату. Знали, але не знають. Бо їй вже дев’ятнадцять, а йому – двадцять. Обоє носять на грудях зірку Давида. Оце і все, що залишилося в них від віри батьків. А в інтернаті і шестикутні зірки, і хрестики забороняли.
Зате тепер уже ніяких заборон. Лойта здіймає руки, і стягує з себе светрика. Під спідньою сорочкою, у моднячому французькому ліфчику пушать юні груди. Вони білі й пухкі, наче сніг, але напрочуд теплі. Губи юнака спрагло припадають до жагучого дівочого тіла. Лойта заплющує очі, і тоді вже каже владно і просто:
– Зачекай, любчику...
Мойшеле рвучко відстороняється. І нараз згадує, що саме сьогодні хтів подарувати дівчині теплі вовняні шкарпетки. Він купив дві пари. Одну відніс матері до лікарні, а другу...
Давно вже помітив, як мерзнуть у листопаді тендітні Лойтині ноженята. Не має він отих клятих грошей на чобітки. Оце й придбав шкарпетки...
Лойта вже майже роздяглася. Ні, не схоже, щоб вона зараз поспішала. Певно, стомилася від тяжкого чекання. Якось дивно розглядає подаровані шкарпетки.
На тілі в неї руденькі цяточки Мойшеле аж паленіє.
Зненацька Лойта обвиває руками юнакову шию, цілує його і шепоче:
– Йди до мене, коханий!
– Йду, – аж не знає, що й казати Мойшеле.
Та от дивина... Він відчуває пружні дівочі стегна, відчуває дотик пасмечка волосся, але щось його турбує, непокоїть.
Ах, он воно що – оця остання закордонна лашка, яка боронить дівоче лоно від зазіхань.
Лойта сміється, тоді торкається єдиного білого ґудзичка, що став на заваді, але не розстібає його сама, а ніби заохочує до цього Мойшеле. Той шаріється, та вже наступної миті відчуває як тремтить під пальцями заокруглений дівочий пагорбок зі скуйовдженим волоссям. Його рука злегенька блукає тим пагорком і невдовзі знаходить потаємний розтин, що його дбайлива природа витворила для кохання.
Лойта розтуляє ноги, але ще нерішуче, і Мойшеле відчуває – не для злиття.
Поцілунки Мойшеле, спершу невпевнені, а далі все сміливіші, обсипають заповітну дівоче тіло, аж поки натрапляють на маленький пиптик, що випинається з розтину, і теж жадає цілунків.
Лойту виповнює відчуття лету. Вона ніби лине ген у небо, а юнак усе цілує та цілує того малесенького близнюка свого великого набубнявілого легеня. Цілує аж доти, доки відчуває, що стегна дівчини вже розведені для злиття...
Зіткнення близнюків – великого і малого – бурхливе і палке. Гору бере сильна стать. І губи Мойшеле жагуче припадають до юних груденят Лойти.
Злиття, вологе і тепле, лине в часі та просторі...
Дзвоник у двері повертає закоханих до тями. На них вже чекає таксі. Треба їхати назад до бабуле! Мойшеле віддає таксистові усі гроші, які має. Хай вже їде собі. Хай їде... Це ж бо ніч їхнього кохання.
І вони кохаються далі – то палко, то тихо й ніжно, немов відчуваючи, що саме цієї ночі вмирає бабуле. Буде похорон, будуть папери, буде трап літака і дорога без вороття. Все ще буде.
А ця ніч вже ніколи не повториться…
Ми не завжди одразу помічаємо марність сподівань. Ось і запевнюємо самі себе, що десь ми себе обійшли і щось викинули із світу реального у простір фантасмагорій! О, якби це все так і було! Скільком би людям не довелось більше шкодувати про свою реальну непотрібність у реальному просторі на реальному часовому відтинку, де в кожного своя жорстка роль, якої його не здатна позбавити навіть така досвідчена жінка, як лейтенант Гульсари…
– Чому, Аскольде, у тебе весь час така відчайдушно холостяцька квартира? Адже я живу в тебе вже місяць.
– Ти не живеш у мене, Гульсари. Ти просто квартируєш на службовій жилплощі...
– Ну, тоді, ти мій “службовий” чоловік!
– Не скажи...
– І не скажу. Ось ніч починається... Чим займатимемося знову?..
– Будемо вивчати інструкції центру?!..
– Облиш, я сьогодні не в формі... Адже ти знаєш, – у мене виразка. А потім, хіба тобі не досить проблем з молоддю?
– Чи ти не знаєш, Аскольдику, що вони – боягузи. Бо здогадуються, хто я... Всі, крім того блакитноокого окулярика...
– Ось і займися їм...
– Куди мені після тебе?! Варто було йому розповісти про свого Сміттяря-Сорника, як ти вже його переробив на борця за екзотичний інопланетний світ Леона Торніка. І впхнув до свого оповідання. Як тобі тільки не соромно?!
– А тобі не сором лягати до мене в постіль після злягань з іншими? Чи ж не ти потім притягуєш мене за вуха до тих суцільно юнацьких еротизмів, до яких я не маю стосунку, лейтенанте Гульсари?! А втім – дійте, лейтенанте Гульсари, за звичним розкладом...
– Ну, Аскольдику, я ж не хочу бути повією! Адже я шляхетна жінка. І маю право на ласку... Та приголуб мене хоч трохи...
– Припини, Гульсари! Голубити тебе, сексоточко, навіть і не подумаю. Ти можеш брати моє тіло, – інструкцією це не заборонено, – але тільки так, як ти б це зробила з потенційно ворожим елементом. А завтра займись тим чорнявим чи напак блакитно-оким окуляриком... Мені здається, що він незайманець, якщо тільки тридцятирічні цнотливці тебе ще цікавлять. Мені напрочуд важливо, щоб ти потрапила до його оселі. Якщо він з єврейських націонал-ідіотів, – будемо брати, як запеклого сіоніста. А якщо просто дурень,то пильнуй його всесвіт... Послухаємо, чим він гонить... Спинись, золотко, що ти робиш?
– Відробляю прийоми спокуси ближнього... Ось зараз облизую твою виразку шлунку. І досяжні близько неї території. На жаль, напрочуд мало досяжні!..
– Припини...
– Ні, ваш виразковий перископ, товаришу, напевне починає зростати. Зростає, ще зростає... Ось тільки ще відкрити йому підсліпувате вічко...
– Припи-ни!..
– Раз, а тепер задраїти переборки... Ну, нарешті! Боже мій, боже!.. Добре, що хоч підкачка пішла. Помпа працює справно... Перевтілюємося, Аскольдику, перевтілюємось... Тепер ви, товаришу, – Леон Торнік, і робите наукове відкриття, що в руках у вас, ні – в міжніжжі, найсправжнісінький бластер, а я – протікаюча ворожа субмарина... Но-но, бластере! Ніякої завчасної анігіляції, а то на вас просто з пози споглядаючого втихомирений секс лотоса зірветься розлючена зубатка...
– Ох, ти і стерво, Гульсари, ох!..
– Видих, товаришу майоре... Даремно ваш Торнік вишпарився на Божий світ у вівторок!.. Ще одна-друга мить – і я його просто ан-ні-гі-лю-ю!..
– Боляче, стерво, стрибати на хворій людині треба ввічливіше!..
– Я не стрибала, я з вами злягалася, товаришу майоре, згідно з наказом... А тепер дайте мені від вас відпочити... У мерзотні ігри, Аскольдику, граємо з молоддю... Адже їх усіх пересаджають!..
– Облиш, Гульсари!.. Не ми їх сьогодні, так вони нас завтра... Ідеологія!..
Я вештаюсь містом. Мені потрібно розшукати сімнадцять метрів дакрону. Разом зі мною бігає по оптових крамничках і лабазах невтомна Гульсари. Я підібрав її біля витоків свого всесвіту, поблизу станції метро “Комсомольська”.
На ногах дівчини явно незвичні для неї “мильниці”. У них її східні ноги випинаються кривизною дивних парусів. Але все одно є у ній щось, що відрізняє Гульсари від славнозвісного “пляжного дівчиська”. Та я не намагаюся запопадати перед цим дивним створінням – німфа та й годі! – хоч і не вірю в її “надпляжну” незалежність…
Сьогодні мені до біса потрібен дакрон. Минулої ночі старе ганчір’я дакрону на моєму “хворому” дельтаплані хтось старанно пошматував на найдрібніше шкамаття... З цього потроху тепер можна зшити хіба що жалюгідний клоунський балахон...
На мене спрямовано погляд цікаво-співчутливої істоти. Ну, що мені з нею робити?.. Перевіряю цей новий відкритий погляд Гульсари на детекторі власної плоті. Ого, як дзвенить! А детектор мрії – той просто зашкалює...
– Вибачте... – на “ти” мені Гульсари називати напрочуд ніяково, адже вона ділить ліжко з моїм літературним Вчителем. – Але, Гульсари, якщо ви тільки згодні, доведеться сьогодні ой як пошвендяти містом...
– Ось і чудово, – промовляє Гульсари, – адже Києва я як слід не знаю. Хоч і зупинилася в Аскольда, але тільки як знайома по всесоюзних літературних курсах. – а йому весь час ніколи. Вдень – на кіностудії, ночує у мами, а я весь час швендяюся містом мов неприкаяна. Запросили на зйомки, а їх щоразу відкладають. Потрібен павільйон, а той весь час зайнятий... Знімають посадку НЛО. За сценарієм Аскольдика. Взагалі у вас з ним щось спільне - за зйомками НЛО і ремонтами дельтапланів ви не бачите і не зважаєте простих людей.
– Невже?!.
– Так-так, за усім цим не видно вас, земних людей. Але знаєте, Мойшале, я вам, здається, допоможу!.. Адже на цій документальній студії дакрону надмірно. Там з нього шиють нові кіноекрани для старих, порушених часом сільських клубів... А в мене є довіреність від Киргизтелебачення. Мені не відмовлять. І грошенят не треба буде платити... Мої шефи проведуть безналом в Киргизії...
– Ну ти даєш!
– От бачиш, Мойшале... Так і переходять на “ти”. Зброя “розумненьких” дівчат – це разючий для чоловіків шок. Адже ти, сподіваюсь, чоловік?!
– Чайник я, Гульсари... Чайник з закипаючим гульфиком... Але від твоїх прихованих зйомок я, вибач, не у захваті...
– Що, вже плітки пішли містом?
– Та ще й які...
– Але чому ти все це ховаєш у собі? Рятуєш отих бевзів від “стукачів”?.. Т а вони жодної твоєї сідниці не варті! А сама чому власного обличчя не прикриваєш? Невже настільки смілива?!.
– Хіба я така не гарна? А по-друге, Мойшале, мене тут просто ніхто не зачепить. Адже я – небога самого Киргагирієва. А я ще йому розповім, чим мене примусили тут займатися... Коротше, любенький, беремо дакрон тобі – за мої і морозиво нам – за твої... А про інше слухати мені нудно. Я хочу морозива і напрошуюсь до тебе в гості!.. То ж чекаю на миттєве запрошення без заперечень!
На цій веселій ноті й обриваємо нашу певно кимсь запрограмовану балаканину. Кривизна ніг Гульсари випромінює флюїди, яких я раніше в Києві не зустрічав... Такі флюїди можуть рознести на шмаття і більш сильних…
Гульсари вештається по кімнаті у моїй американській джинсовці і непевно чиїх хатніх капцях. Її задерикуваті калмицькі сідниці нічим не прикриті... Кінчиками своїх тонких пальців вона дотикається до павутиння оточуючих речей, і дивується, як чуду з чудес. Чи можливо таке – суміш убогості й затишку?
– У нас у хаті панували злидні, – промовляє поволі Гульсари. – Вони були нав’язливими, несамовими, неймовірними!.. Від них я щоденно втрачала глузд. Через ту кляту злиденність я і з хлопцями злягатися не зразу пішла... Все мріяла відцуратися від тих проклятущих лайдів. Хтіла відшукати щось таке, за що могла б, як за ширму, раз і назавжди сховатися... А тут ви удвох з матір’ю, в одній кімнатці, майже як у мене в Калмикії, де так живе ледь не кожен... Матері з батьками весь час майструють нових потвор на очах потвор вже народжених, сестри пробують з братами переймати рухи батьків. У деяких це відмінно виходить. З того дива трапляються батьківська п’яна лупцівка та позашлюбні діти, що з’являються на світ з тих інцестів. Ось чому навіть молодші не завжди питають у старших, хто їхні справжні батьки. Тому т ій же Середній Азії та на Каспії старший брат назавжди раб такої “загальної” сім’ї, від якої йому не сховатися навіть у лавах Радянської Армії. Ні, до війська його ще здадуть, але одразу після призову до його військової частини примчить його казахська чи калмицька мати і заявить синові-коханцю, що старий батько помер, запив, зламав собі голову, розчинився, як чорна кава, у сусідньому кишлаку чи аулі або в навколишніх барханах. І що тепер сім’я – його турбота, і молодша його кохана сестра – все ще дитина їхнього спільного дому, а значить вона, мати, ладна розділяти з нею його чоловіче ложе – старшого у клані. І що злидні не такі вже й страшні, коли є з ким дихати поруч і поділяти шлюбну постіль... Адже є у хаті семеро дітей, і двоє з них – їхні з матір’ю спільні...
Гульсари змовкає на мить, але тільки з тим, щоб продовжити.
– “Ні, я напередодні завербувався до Сибіру, на лісоповал!” – намагається опиратися син. – “Вербовники – люди суворі!” – “Не доводь мене до гріха, синку! Тільки спробуй! І я тоді під цілу роту вербовників покладу на злягання твоїх однокровних сестер, і хай вони за тебе відповідатимуть... Їхніх тіл не вистачить тебе утримати, і вони просто помруть! Ти повинен негайно повернутися!..” Так і моя мати повертала мого старшого брата...
А ви нібито навіть у речах відчуваєте приниження від необхідності жити разом в одній кімнаті. Я просто фізично відчуваю холод демаркаційної лінії, котра незримо присутня у цьому приміщенні. Тут – ще твій світ, але ледь убік – там уже всесвіт твоєї матері. Ці світи навіть по запахах різняться... По-моєму, саме такий світ я і шукала. Не світ всезагального інцесту, надто знайомий по будь-якій калмицькій багатодітній родині, не холостяцький світ виразкового майора з контррозвідки, – а ось такий світ, так схожий на мій, той, який я надто довго шукала на цій землі... Але в нашій родині я жила маленьким, відгородженим від усіх мишеням. В мене були і свої власні пахощі, і свої речі. Правда, тих речей було небагато, а мій власний запах хутко змішався з хтивими приватами оточуючих чоловіків. І тоді я зрозуміла, що прийшов час податися геть... З тим я і вскочила на першу дальнобійну бі-бі, прихопила паспорт громадянки Наталії ім’ярек – і в Ленінграді я вже була Аллою! У вас тут на вулиці Чкалова є такий же заклад, що і в Ленінграді дещо на іншій вулиці, - венерична тюремна лікарня. Ні, в мене ніколи не було особливих венеричних захворювань... Але була калмицько-семипалатинська рідня з сонячного Казахстану якось довела мене до цигундиру. Боялись страшнішого – палички лепри!
– Прокази?!
– Ну так, її самої... Та мене попутні чоловіки відлизали... Ще в мандрах із Семипалатинська. Я так і сказала колись одному бевзю, бо в нього під лікарським халатом були гебешні погони... Надалі були три місяці спецшколи під Ленінградом, у в дещо закритому, окрім екскурсійних маршрутів, Оранієнбаумі... Завдяки цьому тепер я трохи можу відрізнити Франка Пурселя від Моріса Равеля, фініки від Фелліні...
Найважче було розібратися у мапі вин, які п’ють у європейській частині Союзу. У нас якщо хочуть нализатися, то п’ють або рисовий самограй, або горілку-сучок, тобто казенку, або домашній кумис... А у вас чого тільки не п’ють... Хочеш, я тебе пити навчу, десертні вина після такої смакотної жінки, як я?.. Але у тебе грошей в кишенях не густо... А можна, я просто у тебе спочину, на краєчку твого світу-дивану, – але тільки знявши усіляку напругу, щоб не прикривати після ванної своїх голих сідниць, і щоб не чути, як зазвичай плаче наймолодша сестричка, і не бачити батькових знущань над матір’ю.
– Полеж, Гульсари-Алло-Наталко... Такі вони Наташі – усі до щему наші...
Задрімала лейтенант Гульсари... Спить під тонким хатнім пледом несамовита у сексі Алка-Наталка. Бери й вали, коли хочеш... Вона ж усім тілом без напруги - твоя. А поруч я. Не дуже вдягнений під тою же ковдрою... Її світло-руде, давно вже неприродного кольору, волосся розсипається у мене поміж пальців шовковими нитками, з яких можна плести дивне плетиво – справжнє павутиння пам’яті... Широке обличчя російської волоокої калмички покриває найтонший гігроскопічний шар епітелій, здатний прийняти і всотати в себе надмірну вологу чужих жадобливих цілунків. Але Гульсари заснула по-справжньому...
Мати на зміні. До ранку ще як до даху... На табуретці біля дивану недопита пляшка вина – модний на ту пору “Токай”... Чарку жваво обнюхує Мурлон. Він незадоволений тим, що його сюди не покликали. Його волохаті крила настовбурчені і виглядають заплічним горбом. Усі шість лап ворушаться в повітрі. Зараз почнеться...
І точно. Пляшку з недопитим вином піднято у повітря, нахилено не над келихом, і з неї просто на охайне табуретне сідельце з білого пластику виливається калюжка. Пляшку пожбурено геть, а сам Мурлоша тепер при ділі. Він обережненько, крапля за краплею, самим краєчком свого гостренького котячого язика тихо й ловкенько злизує пролите на поверхню того сидільця вино. Робить він це ледь чутно і майже мікроскопічними дозами. На планеті Ітак, звідки дістався мого світу цей дивний прибулець, – одвічно сухий закон... Отже цих вправ вистачить Мурлону надовго... Ага, ось і Мурловові непогано, і Гульсари добре, знайти б і собі яку-небудь втіху...
Я неквапно і обережно перетворюю свої губи на кратер добре спочилого вулкану... Впівоберта вигвинчуюсь на подушку і, спираючись на дальший від сплячої Гульсари лікоть, займаю чільну позицію. При цьому цікавому Мурлонові потрапляє на очі тільки частина моєї оголеної спини... Обережні, ледь кволі цілунки вкривають обличчя і шию сплячої екзотичної кралі. Затим я намагаюсь цілувати її волосся, але раптом відчуваю її перший вологий цмок-хльост... З того ж дива – така ж перша краплина дощу. Ї справді, поки я зволожую губами волосся Гульсари, у самого у мене на шиї зривається тиха весняна злива. У ній є і березнева холоднеча, і квітнева міць, і травневі розкоші, і знову березневий сплеск... Гульсари ще спить, але це вже прокинулись її чутливі зворушливі губи...
Перископи Мурлонових очей безпорадно застигли над нами, просто попід стелею, у той час як його язик усе ще злизує з поверхні табуретки отой бодрячий “Токай”... Ну чим тобі не зухвала інопланетна тварюка? Я ж обережно здаю свої командні висоти і провалююсь у світ прокидаючогося під розміреними ласками тіла. Спочатку ковзаю цілунками по її тендітних калмицьких плечах, потім із тих плечей виринають назовні руки і починають лагідно пестити мою волохату спину. Звертаю увагу, набагато більш волохату ніж зазвичай. Це мудряка Мурлон так вдало прилаштував свій бек до менш волохатої моєї спини...
Але лейтенанта Гульсари обом нам цим вже не звабити, не обдурити... Вона ще під стелею помітила Мурлонові очі, і зараз же посміхнулась йому своїми променистими цієї хвилини очима... Ось тепер нам усім трьом файно! Де не вистачає у пестощах мене, там допещує шовковисте тіло Гульсари інопланетний ласунчик, і тоді вже не він, а я починаю непристойно муркотіти... Гульсари при цьому піднесено сміється, і легким порухом своєї витонченої немов різної руки намагається скинути з нас трьох ковдру, але та не хоче падати з дивану, і тоді вже Мурлон виробляє з тим непотребом щось неймовірне. Він згортає ковдру клубликом і примушує цей клублик спливти над нами у вигляді орбітальної станції усіх лохів світу, а в цей час я цілую темно-вишневі соски стогнучої піді мною Али-Натали. Жарка волога б’є гейзером з її палкого лона. Адже секс – не тільки елемент її нелегкої професії, але й потреба, без задоволення якої вона вже не здатна на існування... Двоє астронавтів допливають до єдиного розпеченого вщент гейзера, абсолютно не заважаючи один одному самоздійснюватись у своїй спразі. Але тільки нам обом не обдурити надспраглу Гульсари. Вона відчуває кожного з нас цілковито окремо... Екстаз, оргазм і еякуляціі обох різносвітних лайдів в одну посвячну коханням ладанку плоті... Я завмираю на тремтливому тілі Гульсари. Її ніжні руки тепер вже пестять обох – і мене, і Мурлона... Горб за спиною Мурлона розпрямляється у крила...
Країна зраджуючих ї зраджених – чому її у цьому страшному столітті торкнулася така лиха доля?! Чому жаркою ртуттю звиваємося ми цієї ночі з Гульсари, заздалегідь провіщаючи одне одному взаємну міру зради? Якщо вона не розповість їм про Мурлона, так це лише тому, що тільки жінка має право знати, хто є батько її єдинокровного дитятка... Наш плід кохання, зради і уяви колись пізніше вона назве Льошкою-Антошкою. Мурлон до того часу теж вимаститься у нашому земному бруді і найметься служити на телебачення розсильним, мотаючись на орбітальні супутники ремонтувати порушені зоряними зливами телеантени, а його земний двійник – розміром з велетенський табурет – сидітиме у кадрі повчальних передач для дітей і втілюючи собою справжнє Мурло.
Гульсари вийде заміж за справжнього японського аташе, і стане файною панею Фаїною Матасява. І якось ми ще зустрінемось з нею на одній з урядових столичних вулиць нової держави…
Про що ми з нею того дня гомоніли, з жінкою, настільки ж часто змінюючою власні імена,як інші прізвища від чоловіків? Ні, одружена вона була уперше і, вочевидь, вдало... У її чоловіка було щось від Аскольда. Мабуть, те ж саме владолюбство у постелі, а вона – східна жінка і звикла в усьому особистому коритися... А Льошка-Антошка для неї – усе, і ще – наш спільний експромт.
А як поживає Мурлон?..
– Поживає!.. – лунає у морозному повітрі, і люб’язний лобуряка Мурлон простягає їй свою теплу пухнасту лапу…
Про що ми з нею того разу ще розмовляли?.. Мабуть, про ту зверхню силу, яка мусить врятувати усіх нас від зради, про те, що роки не змінюють її тонкої дивної краси, про те, що за нею ведеться нишпорка з орбітального супутника, і що в неї на тілі нанесено спеціальні зони контролю, що збігаються, як не крути, з її ерогенними зонами...
Поруч з Фаїною, тримаючись за ручку, блукає великим, старовинним, гамівним східноєвропейським містом міжпланетний її синашко, від двох вельми несхожих батьків, різнопланетний Льошка-Антошка...
– Адже я попереджала, – сміється Фаїна, – що від кожного з вас візьму по імені. А Аскольдові я хотіла від себе подарувати гроші на видання його нового роману про часи загибелі Атлантиди. Йому, колишньому стукачеві, чи пак сексоту зараз доведеться особливо не в тин. Але секретній той співробітник від кого бо, поринувшого геть у минуле, зі своєю погордою від грошей категорично відмовився. В нагоді стався Мурлон. У радянські часи, мабуть, про того Мурлона казали: “Не стій на заваді колгоспній громаді”... Коротше, через своїх знайомих на телебаченні Мурлон влаштував для Аскольда ефірний час. Тепер тільки це його і годувало. Але замість НЛО він тепер жваво розповідав про етнопсихологічні екзерсиси, і аж пломеніє від того. Що поробиш, нові часи, нові байки... А об’єктивна реальність, ось вона – поруч... Ну, а Мурлоша в нього за приятеля. Як той містечковий підбрехач-цетеле... Тому я Мурлона боюся... До того ж він весь час погрожує навчити хлопчика по небу ходити: каже, що у Льошки-Антошки гени, і поки він його не навчить, не бачити йому, Мурлонові, своєї рідної планети Ітаки, як власних волохатих вух без люстерка...
Вони навіть ітакську сметану перестали надсилати йому за те, що той бевзь встряв у наші справи земні. Мойшале, заради нашого спільного минулого, ублагай Мурлона нічого дурного не вбивати в голову нашого синульки. І тим більш, не втинати… Та й що в ньому від того Мурлона, хіба що найменша крихітка. Ось там на ручці волохата родимка, та ще, коли їсть молочне, муркотить, як справжній Мурлон. З ним вже не повештаєшся по молочарнях... Та моєму аташе це навіть подобається... Щоправда, час від часу з Льошкою-Антошкою відбувається щось незрозуміле. Він раптом ніби розчиняється в просторі, а коли виринає, то вже зовсім в іншому місці. І потому відчайдушно завмирає на кожному кроці, наче, у фантастичному маренні... Мабуть, це в нього від тебе. Останнім часом розповідає, що відвідує планету Ітак і катається там на рожевих слонах, та навіть пригостив якось мене, немов земне слоненя, справжнісіньким банановим морквинням...
І тут пані Фаїна стиха схлипнула, як колишня розрадлива Гульсари...
У моєму світі росте на вікнах герань – хатнє тендітне створіння. Коли настає літо, герані у горщиках стає тісно. І вона стрімко пнеться назовні. Адже це всього-на-всього декоративні горщики, а герань – жива рослина, і її за правом живого мати дбало висаджує у балконні ящики самоздійснюватися...
Але від звички матері любити і пестити цю невибагливу квітку нікому вже не відійти, і буйні суцвіття герані плекаються й квітнуть у рихтованих балконних ящиках, немов на іншій планеті, аж до перших зимових заморозків у листопаді. Аж доти розкошують ті квіти...
Так що вранці 18 липня 1984 року червоні й білі парасоликові суцвіття саме у соку. Жаркий кармін у переплетінні з білим серпанком затягує відкритий балкон аурою справжнісінького едемського саду. У глибині цього саду, біля віддаленої від балкона стіни, на старенькій канапі, під пледом все ще ми з Гульсари... Вона намагається з’ясувати, що насправді пов’язує мене з поїхавшою на постійне проживання до США моєю однокласницею Лойтою Веніаміновною Рахліс?..
– Навіщо тобі це потрібно, любонько моя, Гульсари?
– Я провела з тобою цілу ніч. За цю звитягу я маю відрапортувати перед ними по формі... Згідно з завченим, як оте класичне “а баба галамага”, – Гульсари стиха посміхається. – Я ж не стану їм розповідати, що усю цю ніч була твоєю лучницею, поки не витисла з твого сагайдака останні стріли... Не про Мурлона ж мені розповідати, щоб у них узагалі дах поїхав... Ні, поговоримо краще за тих, кого серед нас немає!...
– Але ж ти помиляєшся, Гульсари, лучнице моя славна! – І я пливу рукою по вигнутій луком лінії її стиглих стегон. Під моїми пальцями тонка шкіра на тілі Гульсари тремтить і входить у добре відчутне хвильове збудження... Хочеться провалитися у палке солодке міжлуччя, миттєво, важко і щільно заповнити його собою...
Гульсари моїх колишніх відносин з феєричною коханкою Лойтою не сприймає і вважає її, як і Герду Тейлер, за вигадки сексуально стурбованого хлопчиська. Їй просто не зрозуміти, що Лойта-Герда для мене так і не переїхала за океан і що дуже часто ми дружньо, як і колись, цілуємося з нею по-пташиному...
– Розумієш, Гульсари, Герда – не ти, вона навіть не Лойта. Вона – щось дійсно омріяне... Ти – порив, а вона – відчуття, Лойта – суцільне намагання, а вона – дивна спрага. Її не можна назавжди вичленити з пам’яті, якщо тільки не розіп’яти мене на моєму минулому.
– А мене можна розіп’яти, можна?!. Невже я настільки неспражна? Не жени ля-ля, бо тебе переїде бі-бі, й навіть не оговкнешся, любчику!
– Заспокойся, Алко-Наталко... Довго пояснювати нам, нинішнім, що колись вигадали для себе цікаві різностатеві діти, в які ігри вони грали, які бачили сни. Ось, чуєш, поміж суцвіть герані зацвірінькали горобці. Неважливо, про що вони там між собою цвірінькають, але відтепер... Здається, зараз вони саме почали цілуватись по-пташиному, саме так, як одного разу мене навчила Герда... Нам це навряд чи вдасться, коли наші тіла навіть будуть у звичному для них переплетінні, але все ж таки, незважаючи не оте наше сплетіння, будь спроможна поставити себе на її місце, і тоді моя міфологема стане тобі зрозумілою. – З тим переводжу подих. – Я тебе попрошу дуже обережно витягти губи трубочкою і тільки на мить примусити їх закостеніти. Всередині порожнини губ у тебе визріватиме жарка крапелька вологи. Плекай її. А тепер піднеси її до моїх губів і подаруй мені, а я зроблю те саме тобі.
Наші пробуджені тіла перетворюються на жаркий розплав, ми не можемо остудити себе до майже дитячих цілунків, які колись вигадлива Герда Тейлер вирішила назвати “пташиними”. Запах губів Гульсари перебиває пахощі її спраглого лона. Та й сама вона зараз цілується не з пташеням, а з таким же вогнедихаючим дракончиком Дракулою.
Невдалий пташиний цілунок раптово робить з нас спраглих вампірів. Ми в’ятрюємося губами одне в одного, виникла гарпія скидає з себе переможене тіло дракона і погордливо бовваніє на ньому, пожадливо вбираючи у себе усе драконяче, що вже б’є в неї тяжкою кувалдою знеможеного коваля. Удар, удар, удар... Страшна, невгамовна пульсоритмія.
– Любий, нащо ти вже підводишся? – дуже стиха шепочуть м’які Наталчині губи. – Більш ніколи не розповідай мені про оту хвойду Лойту. – Тут виструнчене наді мною тіло починає шаленіти, прискорюючи темпоритм наших взаємин. – А й- я-я... їм, любчику, вже якось відрапортую, що раніш ви з Лойтою займалися виключно сіонізмом і від того у тебе суцілля бурих комплексів...
– Але чому бурих?
– Бо бурі водорості, Мойшеле, дуже смакують тим, хто має затверділу пухлину пам’яті... З таким діагнозом не беруть вже і до дурки. Тим бузувірам подавай виключно в’яло протікаючу шизофренію... Не ти перший – чи відмовишся від минулого, чи на разі опинишся там. Ти маєш назавжди відцуратися від минулого, бо до тої установи я напевно вже трьох здала. Вони ціпко трималися за своє марудне минуле. Але тебе не здам – ти мій пробірковий експеримент на злість майорові Чорнотропу... А тепер вже спи, коханий, – шепоче мені знешкоджена гарпія тихо й пристрасно…
Хто і за що поробив з нас сексотів, додавши до чеснот нашого світу донощицтво?.. Ритуал втягування у всезагальний смердючо-сморідний потік сексотства й насправді виявився жахливим.
Улесливо і страшно шепотіла вранці щось бридко незнайоме мені гарпія цілком зрозумілими словами. З тих слів виходив абсолютно зрозумілий мені вирок. За ніч нашої взаємної близькості, за сімнадцять квадратних метрів омріяного дакрону, за те, що я так і не навчився блукати небом, як наш майбутній синок Льошка-Антошка, за те, що просто не можна зрадити дивакуватого інопланетянина Мурлона, – буде зраджено мене, на якого у нападі застарілої виразки під час продажно-службового кегебешного сексу вказав їй Аскольд...
Була б Гульсари просто його дівчиною, то зараз би його зраджував я. Зраджував би свого вельми розумного літературного наставника.
О Боже, які жахливі образи мали б ввижатися йому!.. І вони справді плинули у спотворений дивосвіт цієї людини. В одному з найбільш відомих його тодішніх оповідань мова йшла про намагання певної земної космоекспедиції зрозуміти плин життя на віддаленій планеті у всесвіті, над якою у навколишньому просторі метушилися маленькі кулясто-рожеві істоти. Вони пливли у атмосфері незнайомого світу і раділи з того, що просто існують: бавилися, зринали у простір і відлітали за обрій, поки з-за нього не виринали потворні фіолетові гіганти, які присмоктувалися до ніжно-рожевих, кулястих, тремтливих малюків і похапцем висмоктували їх вщент. Від того малюки біліли і поволі опадали на поверхню планети, яка слугувала їм за братську могилу, до ніг земних дослідників.
І тоді землянин взяв до рук бластер, і тою страшною зброєю став наводити тільки йому зрозумілий порядок. Рожеві невинні малюки за логікою даного гуманоїда обов’язково повинні були виживати, і заради цього він нищив фіолетових інопланетних агресорів... Цікаво, а хто його просив про це?.. І чи знався він на азах космоетики? Можливо, що незнайома Аскольдові планета демонструвала його власний надмірно залишковий вагінізм. І зрадник літературної молоді Аскольд над усе ненавидів самого себе, і тому випалював цей надлишковий вагінізм бластером, як власну соромітну неприлаштованість до оточуючого світу…
З самим Аскольдом життя вчинило не настільки сурово. Кілька місяців з кінця 1991 року він ховався від самого себе у невеликих театриках на Андріївському узвозі, де у нього на той час ще залишалися приятелі. Такі ж лицеміри, як він сам. Але незабаром отих приятелів розкидав час. Деякі, як у будь-яке лихоліття, назавжди втекли до Німеччини, де досьогодні вже повстигали допитися баварським пивом до справжнісінького цирозу печінки. Але Аскольд не від’їхав. Він вирішив балотуватися від нової комуністичної партії до української Верховної ради... І не десь там, а на моєму масиві!..
Одного разу якось я помітив в усіх підземних переходах його портрети і біографію ПАТРІОТА... І тоді я взяв до рук фломастер. Я йшов вулицею Володимира Володимировича Маяковського, вигнутою бананом, від переходу до переходу, і всюди, де наштовхувався на плакатики із закликами голосувати за представника лівих сил, я, чоловік аж ніяк не правої політичної орієнтації, дописував великими буквами:

• “Професійний зрадник! У 1984 році активно
  здавав КДБ молодих літераторів нашого міста”