Ромашка

Ромашка

Глава 1. Ромашка…

Це був сонячний день. Звичайна хатинка поблизу залізничного шляху. Ромашка вибігла зі своєї домівки на прогулянку. Точніше – на дискусію сама з собою. Вона почала йти вздовж лінії шляху, згадуючи свого батька, який через смерть матері вже тиждень в запої. Також про свого єдиного хлопця, який ніколи не бажав їй зла, а тільки любові… Та про це він ніколи не говорив! Він ні разу на казав Ромашці, що кохає її, а тільки тримає під крилом, наче курка курчат. Вона раптом задумалася – а чи справді він її кохає? Чи готовий він, заради неї, заради її порятунку – на самопожертву. Вона встала вздовж колії, видивляючись його: «Він скоро прийде. Він мені ніколи не зраджував. Ми домовлялись, а отже він стримає слово. Але…» Вона почала робити крок то на залізничний шлях, то поза нього, йдучи між коліями: «Любить, не любить, любить, не любить… Коли й не любить, тоді хто?? Матері немає, батька….»- вона впала на коліна, руки до обличчя – «Батько п’є, хто мене прихистить??». Вона встала, поправила своє вбрання, сльози не витирала, й почала те саме «Любить, не любить…» Вона побачила того, через якого стільки виплакала всі очі днями й ночами перед його зустріччю з нею. Вона зраділа, але ненадовго: він йшов, дивлячись тільки до низу… Йшов по рейках. Вона гукнула його:

• Гей! Тарасе!

Тарас повернув на неї обличчя. Бліде обличчя враз стало схвильоване, але чим? Між ними було всього метрів з десять, але вигляд його…. Він явно чимось схвильований….

• Ромашко! Тікай звідти! Не стій тут! Потяг!!!

Не зрозумівши що він кричить, вона задубіла від страху: позаду неї рухався потяг, страх заповнив усе місце в світлій голові. Вона - ….. Помре….

Вона відчула сильний удар позаду. Все, що вона пам’ятала – це біг Тараса, його схвильоване обличчя та його крики – Не стій тут!! Не стій. Тікай звідти…..

Глава 2. Тарас…

Він прокинувся зранку. Вдягнувся та тихенько вийшов із хати, навіть мати не почула. Тарас почав роздумувати, як це краще зізнатися Ромашці у коханні. Недаром він ще учора запросив її на таку зустріч. Він вийшов на залізні колії, втупив погляд до низу та починав рахувати їх. Він завжди любив щось рахувати, коли дуже хвилюється. «Як це краще зробити? Підійти і сказати їй прямо у лице – я тебе кохаю? Та ні, якась маячня. Треба якихось квітів ще десь надибати… Але де? А ось!» Він спустився з пагорбка, по якому йшов, та зірвав просто з поля 23 ромашки. «Це улюблені квіти для моєї улюбленої… Як гарно сказано! Точно! Я так їй і скажу. Потім вручу квіти та зізнаюсь у коханні…» Щоб все ще раз гарно продумати, він пустив погляд донизу та далі почав рахувати рейки.

Раптом почувся до болі знайомий голос. Це та, через яку він не знаходив собі місце декілька тижнів підряд, недоспані останні ночі, все в роздумах про зізнання. «Настав той час» сказав він та підняв голову на неї. Тарас схвилювався: позаду Ромашки рухався потяг. На шаленій швидкості. «Машиніст мабуть задрімав» Промайнуло у голові, та він крикнув що є духу:

• Ромашко! Тікай звідти! Не стій тут! Потяг!!!

Дівчина «задубіла» від страху. Тарас почав бігти до неї, кинувши всі квіти додолу, але якісь руки ззаду відкинули її вбік, на великий камінь. Хлопець підбіг до дівчини, але та була без тями. Через сльози, він побачив хто врятував його кохану…

Глава 3. Карпо…

Він прокинувся зранку від того, що почув, як його дочка, Ромашка, почала кудись швидко збиратись та виходила з будинку. Коли дівчина вийшла з будинку, Карпо потягнувся до пляшки зі «Свяченою водичкою». Коли взяв її до рук, глянув у вікно: було що не досить темно й не досить світло, щоб зрозуміти, що зараз тільки – тільки ранок розпочинається. «Куди це моя квіточка пішла, ще й так рано…» Він підвівся з ліжка (йому це вдалося тільки з другого разу через велике похмілля), пляшку вирішив не чіпати: «Треба мати здоровий глузд, щоб розібратися що до чого…». Він вдягнув на себе весняну куртку, та пішов за Ромашкою. Карпо хотів був її зупинити та щось розпитати, але передумав: «Краще не збивати її планів. Можливо, вона йде до Тараса… Той не дурень, знає що робить». Батько почав просто йти позаду Ромашки, розмірковуючи, чому вона так рано пішла та чи справді до Тараса… Дівчина назад не дивилась та йшла по центру залізного шляху - тому вона його не бачила й не знала, що він позаду неї. «Ромашка думає, що я зараз дрімаю з бодуна…». Карпо почув позаду потяг, потім побачив попереду вже Тараса. Але… Діти дивились тільки у землю. «Ромашка не чує потяга» промайнуло у голові. Він почав бігти, але не знав що крикнути, тому просто біг до своєї доньки, щоб урятувати. «Тарасе» крикнула Ромашка, «Тікай звідти, не стій там, потяг!!!» - це все, що чув Карпо, перед тим, як відкинути Ромашку зі шляху перед самим потягом.

Підбіг Тарас. Очі заповнились слізьми. Доки той їх протирав, Карпо почав приводити доньку до тями. До нього заговорив Тарас:

• Як… Ви.. Тут….
• Легко. Ти не міг ніякого іншого місця зустрічі вигадати? Добре, що хоча б жива, а чи здорова..?
• Я вибачаюсь, справді. Я хотів вашій доньці зізнатись у коханні, й хотів це зробити чим швидше, тому ми опинились ось тут.
• Ромашко! Ромашко!! – Карпо легенько потрусив нею – нуж бо, приходь до тями…

Глава 4. Добре що все добре закінчилось…