СІльський Вчитель

СІЛЬСЬКИЙ ВЧИТЕЛЬ

На уроці хімії вчитель Іван Петрович, розповівши учням про таблицю Менделєєва, зокрема, про такі елементи, як кисень та водень, дав домашнє завдання: написати про їх добування, використання та застосування.

Вчитель ще молодий, після вузу, однак мав досконалі знання з аналітичної, фізичної та колоїдної хімії. Тому він, викладаючи загальну хімію, доповнював теорію лабораторними спостереженнями, які він придбав навчаючись у вузі . Майстерність його викладання доповнювала не тільки душевну красу, а й фізичну. Він був високий, мав кучеряве каштанове волосся та ледь помітні веснянки, які оздоблювали його симпатичне обличчя, робили значно молодшим. Всі учні 11-го класу, в якому він був класним керівником, сприймали його як свого ровесника. Любили по-своєму і поважали.

Іван Петрович Пічний після закінчення навчання був направлений в одну із сільських шкіл, яка була досить віддаленою від районного центру. Школа стояла неподалік від довгого ставка, а напроти неї бігла понад хатами ще довша вулиця – ліворуч і праворуч від греблі. Учні ходили в школу через цю греблю. Вдовж неї, аж до дороги, росли верби. Ця алея переходила в алею з лип, які росли обабіч вулиці. Вчитель тимчасово жив у центрі села, де напроти школи розташувалися клуб і сільська рада. А через дорогу, напроти клубу стояв будинок батьків учениці 11-го класу Оксани Різченко.

Останній урок закінчився. Вже давно продзвенів дзвоник, але учні не розходилися по домівках. Вони взяли в пізнавальне кільце, як у полон, Івана Петровича і стали задавати різні питання. Оскільки кисень – життєдайний атом, а водень – смертоносний, то учнів однаково цікавили питання, пов’язані з науками: біологією, астрономією, біонікою. Цікаве питання було від Оксани: «А чим дихають риби у нашім ставку взимку, коли дуже товста крига його заковує, а кисень через товстий лід у воду не поступає?» Її питання було причетне до молодої науки – біоніки. І воно зацікавило не тільки учнів, а й Івана Петровича. Коли він почав про це розповідати, зайшла прибиральниця і настирно попросила залишити клас.

Учні порозходилися, але Оксана чекала за дверима, щоб почути відповідь на своє запитання.

Іван Петрович, склавши свої речі у портфель і попрощавшись із прибиральницею, вийшов із класу.

Цього разу довелося повертатися додому разом з Оксаною, яка з нетерпінням чекала на відповідь.

Був початок вересня. Вулиця, якою вони йшли, була наповнена киснем. Його щедро дарувало листя дерев. Оксана, не почувши до кінця відповідь, знову запитала: « А як хлорофіл виділяє кисень?» І тут, ніби відчула іншу відповідь, яка струмила з його голубих очей. Дівчині захотілося ще зустріти його погляд, і вона все довше не відводила очей, слухала його розповіді, не помітивши, що він зупинився вже аж біля воріт її двору.

Переступивши поріг, вони мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Із сіней, коли повернеш ліворуч, була кімната Івана Петровича. Вікно дивилося на город, де росли різні овочі. Стіл і два стільця стояли біля вікна. Напроти вікна, під стіною, стояли ліжко, шафа та металева вішалка. Іван Петрович поклав портфель на стіл, зняв жакет і картуз, пройшовся по кімнаті і став готуватися до завтрашнього уроку. Але перед тим чомусь став думати про повернення з Оксаною додому. Він знову бачив її допитливі карі очі, мов тятиви – чорні брови, з яких наче випускалися стріли запитань, начинені її почуттями. Ці почуття торкали його за серце і проникали глибоко в цнотливу душу. Він замислився так, що ледве встиг на вечерю до їдальні, яка розміщалася зовсім поруч, у будинку сільської ради. В цій їдальні готували їжу на замовлення – для тих, хто приїздив у відрядження, чи для самотніх людей.

Повернувшись у кімнату, Іван Петрович так і не зміг скласти план уроку. Думки знову повернули його в річище солодкої уяви. Погодився з тим, що експромтом складатиме план по ходу викладання теми, і вклався спати. Він уявляв завтрашню зустріч із класом і, зокрема, з Оксаною. Знову побачить її карі очі, які випромінюють захоплення, почує її ніжний голос...

Оксана, закінчивши писати про те, як і де риби добувають вільний кисень взимку і як вони його споживають, теж лягла у ліжко і стала думати про завтрашню зустріч зі своїми однокласниками і з учителем. Вона мріяла про те, як питиме з плеса його голубих очей солодкий нектар його задоволення від її відповіді. Мрії завели у магічний сон. Десь перед ранком снилося, що вона закінчила середню школу, іде випускний бал. Іван Петрович підходить і запрошує на танець. У вальсі він першим освідчується в коханні, а потім – вона йому... Закінчився вальс, і він надіває їй на палець обручку. Підходять до батьків, і він просить її руки, щоб незабаром повести в ЗАГС. Оксана прокинулась: розбудив півень, що всівся на тин навпроти її вікна. Почувши спів ранкового благого вісника, прийшла до тями і піднялася з ліжка. В кімнаті не сиділося, і вона пішла на город, стала полоти. Бур’яну майже не було, та вона, сапаючи, весь час дивилася на вікно вчителя, сподіваючись його побачити.

Іван Петрович ще спав. Йому снилося рідне село. Ніби він приїхав на літні канікули і разом з батьком та мамою пішов на баштан. Батько зірвав величезний кавун, а мама – диню, і вони попрямували у двір. Під коморою стояли зроблені батьком стіл та два ослони. Іван сів навпроти батьків і став різати кавун. Батько тримав у руках диню, а мама вкотре надокучала: «Можна ж було тут залишитися... Вчителя після того, як ти поїхав, довго не було. Аж через місяць прислали, та й то, кажуть, погодився тільки на рік. Сходив би ти до директора школи, побалакав би... Чим наше село гірше? Недалеко від райцентру, а дівчат у нас, твоїх ровесниць, – хоч греблю гати!»

Мати Оксани, як завжди, прокинулася рано і вийшла в двір, щоб нагодувати корову, телицю та двох поросят. Побачивши дочку на огороді, здивувалася, запитала: «А ти що робиш? Там же чисто. Я нещодавно полола. Іди краще допоможи поратися з хазяйством»...