Точка Ікс

Точка ікс, частина 1

— Все! З мене досить! — психонув я.

Зірвав з вішалки у передпокої спортивну куртку, одним махом взув не розшнуровуючи, наче капці, свої старі кросівки, і пригорщею жбурнув на полицю мобільний телефон разом з ключами від квартири… Потім, рішуче розчинивши двері, майже вибіг на сходовий майданчик, не дивлячись штовхнув їх рукою назад. Ті, захоплені протягом, голосно гупнули, розірвавши на шмаття тишу, що панувала у під'їзді…
Дружина щось вигукувала мені навздогін, але що саме я вже не чув, оскільки летів сходами донизу, перестрибуючи через три сходини.
Вилетівши з під'їзду, я лише на мить зупинився, в нерішучості гарячково розмірковуючи, куди йти далі. Думки плуталися, спучуючись та заважаючи одна одній, нагромаджувалися безформною купою та щедро підігрівалися емоціями, що не знаходили природного виходу. Радше підсвідомо, ніж більш-менш усвідомлюючи, я рушив у напрямку околиці міста до  нашого крихітного будиночку з малесеньким садком серед  безлічі інших схожих будиночків та ділянок. Так, там я матиму час та можливість зібратися з думками та вирішити, що мені робити далі…
Стояла пізня осінь, але було ще досить тепло та сухо. Сонце стомлено споглядало землю, мріючи про зимовий відпочинок, коли можна буде лише освітлювати планету, зовсім не піклуючись про тепло для її мешканців.
Не зупиняючись, я запхав руки в рукави куртки та рвонув догори блискавку. Та зойкнула й принишкла. Заховавши руки у кишені, я увібрав голову в плечі та поквапився подалі від свого будинку. «Все набридло… усі набридли… Набридли ці постійні докори та чвари… набридли звинувачення та…»
Так, я, звичайно, теж не янгол, але я все ж таки намагався щось зробити, аби знайти цю кляту постійну роботу, а не перебиватися час від часу випадковими заробітками! Безперечно, останніх було замало для життя, яке навіть з величезним перебільшенням можна було б назвати нормальним.
За кілька останніх років мені довелося неодноразово змінити місце роботи. Займався часто надто різними та анітрохи не пов'язаними між собою справами. Окрім того, писав статті у газети та журнали — проте, і це заняття теж було не надто прибутковим. Але, як би там не було, наполегливо намагався борсатися, прагнучи вирватися із замкненого кола розчарувань…
Моє життя було більше схоже не на поле (йди-но, куди бажаєш) і навіть не на досить складний ландшафт, який вимагає певних знань та вміння орієнтуватися на місцевості, аби рухатися в обраному напрямку, а на… на коридор! Так-так, саме на коридор, довгий такий собі коридор з нечастими дверима з обох боків. І я змушений плестися ним, навіть не підозрюючи, куди саме й навіщо. Йду лише тому, що так треба. Кому? Та хіба ж я знаю! Треба, і все тут. Будь-які ж мої намагання змінити своє життя, чи то напрямок руху, залишаються марними, а двері виявляються переважно замкненими, або за ними існує зовсім інше життя, у якому для мене немає жодного місця.
І мені доводиться знову й знову натикаючись на стіни чалапати цим ненависним коридором, що невідомо куди веде, та мовчки, але не вагаючись, вирішує за мене, у якому напрямку мені рухатися. Що мене чекає попереду — невідомо, куди ведуть мене по життю сили Небесні (звичайно, якщо такі взагалі існують!) — не знаю й не відаю.
Невдовзі я перетнув останній двір та оминув багатоповерхівку, за рогом якої виднілося нещодавно прибране, але ще незоране до зими поле. «Поле!» — спіймав я себе на думці та мимоволі посміхнувся. Проте, імовірно, ця посмішка була досить потворною, оскільки жінка похилого віку, що йшла повз мене, кинула на мене побіжний погляд та злякано відсахнулася. Напевно, це була навіть не посмішка, а огидна гримаса. Адже на серці було надто неспокійно та болісно.
До місця запланованого тимчасового притулку спочатку необхідно було йти однією дорогою, потім повернути на іншу, що перетинає її майже під прямим кутом. Здійснювати таку прогулянку мені було не вперше, оскільки в сад від ранньої весни до пізньої осені доводилося їздити дуже часто. Та зараз мені принципово не хотілося йти дорогою. Йти, але не дорогою! І справа полягала навіть не в тому, що необхідно було зробити чималий гак. Звичний шлях був цілком прийнятним, а ось полем чалапати було б доволі проблематично, адже купини чи навіть м'яка зорана до зими земля — це не найкращі умови для пішої прогулянки. Дорога — це ж не просто заасфальтований шлях. Це шлях кудись. Вірніше, туди, куди мені не потрібно. А мені зовсім не хотілося йти нею лише тому, що всі завжди так вчиняють. Вона мені нагадувала моє життя-коридор, я відчував її примус над собою, ненависний припис, що вкотре наказує, як і що мені робити. Ні! Набридло. До біса правила! Я рішуче повернув зі смуги асфальту на занедбане та поросле бур'янами узбіччя. Спотикаючись, я буквально продирався до відкритого простору по той бік від смуги напівзасохлих дерев. Пожовкла та переплутана між собою трава з бур'янами, немов дивовижний і підступний плазун, раз у раз хапали мене за ноги. Нарешті, невдоволено лаючись собі під носа та з огидою знімаючи зі штанів і кросівок залишки сміття, я видерся на відкритий простір.
Обтрусившись та дещо причепурившись, я окинув оком поле. «Йти буде навіть легше, ніж я гадав» — відзначив про себе. По той бік поля я обрав для себе орієнтир, аби не блукати навмання — там виднівся великий чагарник, що темнів уздовж дороги. Залишалося лише перетнути поле, потім перейти дорогу, завернути у провулок — і я практично буду майже на місці.
Ходіння полем, незважаючи на безперечні мінуси, має одну дуже істотну перевагу — воно створює внутрішнє відчуття свободи. Хай навіть і не саме відчуття, та, принаймні, його ілюзію. Проте хіба не байдуже — відчуття чи ілюзію! Врешті-решт, усі ми, так чи інакше, живемо ілюзіями, усвідомлюючи це, або ж сумлінно помиляючись з цього приводу. Найголовніше те, що можна було хоча б на коротку мить відчути себе господарем власного життя, а також те, що від твого і тільки твого рішення залежить твоя подальша доля. Ця ілюзія тішила уражене самолюбство, але й надавала нові сили.
Ну, що ж — уперед до незвіданого майбуття!