Відьма

Відьма

Дивишся, не відриваючи очей. І в душі перевертається, плавиться і згасає якесь дивне почуття. На якусь мить здається, що то співчуття. Проте, ти знаєш, що вона була справжньою, не доброю, не щасливою і ця кара анітрохи не гірша за будь-яку іншу. І почуття обертається якщо не вдоволенням, то принаймні розумінням справедливості.

Але чи мали інші право на самосуд? І якщо це суд, то чому на їхніх обличчях стільки радості? Душа згортається маленьким клубочком від жаху і бажання втекти.

Все це не правильно. Не можна просто так дивитися і не розрахуватися пізніше за дивне видиво. Але не зміну страху з'являється цікавість. Що буде далі? Чи врятується вона? А якщо ні, то що вони робитимуть, коли все закінчиться?

Відвертаєш очі від прикутої до стовпа жінки і чи то із здивуванням, чи то з відразою поглядаєш на інших.

Ти знала їх всіх. Обличчя, імена, прізвища, характери. Всі різні. Добрі і не дуже. Щирі і віроломні. Підлі, хитрі, кумедні. Веселі, спритні, сміливі. Чарівні. Відлюдькуваті. Та ще ніколи не бачила їх всіх об'єднаними одним єдиним прагненням – жорстокістю і бажанням крові...

Невже біль це так цікаво? Що такого приємного у чужому стражданні? Чому заборонене завжди таке солодке?

Не розумієш. І ніколи не розуміла. І у зародку нищила будь-який промінь, що простягався від такої небезпечної цікавості, з жахом відчуваючи, що варто тобі піддатися їй лише один раз, і вороття не буде ніколи.

Тільки дивний взаємозв'язок власних думок-відчуттів і рятує тебе. Дозволити значить піддатися, піддатись – підкоритися, стати такою як інші – заслужити відразу. В першу чергу від свого ж власного серця. Замкнене коло, яке утримує тебе від прірви. Від тої страшної внутрішньої темряви, слідом за якою божевілля, а значить і смерть усього того доброго, що ти вперто зрощувала у собі наперекір долі. Чи все ж таки завдяки їй?

Відкидаєш вже такі звичні, проте від того не набагато легші роздуми. Знову повертаєш увагу до площі і тих, що вже накоїли біди у своєму бажанні катувати.

Здіймається до неба шалений вогонь, а разом із ним і повний страждання крик…

Сумно хитаєш головою. Не врятувалась. Не вистачило сили чи все ж впевненості? Тому що бажання жити вирувало повноводою рікою.

В останній раз оглядаєш присутніх і мовчки ідеш геть. Ніхто тебе не зупиняє. Ніхто не дивується тобі. Ніхто не розуміє… Ніхто не знає…

Це місто вже загублене. Як і багато інших, що були до нього. Вона вже бачила їх достатньо. І в жодному не знайшла нікого, хто мовив би хоч одне слово проти цього безглуздя. Навіть коли горіли безвинні, навіть коли на вогнище сходили ті, хто шукав смерті. Ніколи… Жодного…

І коли ти помирала від цих зачаровуючих погляд вогненних пір'їн, їх теж не було. Той, кого кохала понад усе, стояв у першому колі і затамувавши подих розглядав, як по краплині вогонь випалює твоє життя.

Проте і в смерті тобі не дали спокою. Янголи на сяючих крилах принесли тобі ЙОГО волю. Таких як ти, до раю не пускають. Проте на пекло ти не заслуговувала, і в смерті лишившись тою, ким була в житті, а тому місце твоє залишиться серед людей. Шукати незгодних, шукати невдоволених, шукати істинно вірних ЙОМУ. Адже вбивати – гріх. Будь-кого. Будь за що, все одно гріх. А ти шукай безгрішного. Довгими, довгими роками і століттями.

Знайди. І зійди на вогнище від його руки, якщо зможеш довести йому, що заслуговуєш на це. Тому що ніхто ніколи не вірив у це. Навіть коли ти горіла, на обличчях їх була лише цікавість, скорбота, а не презирство.

Гірко посміхнулась сама собі. Відьма у образі янгола. Справжня відьма. Нехай вона і не робила нічого, що заслуговувало б на осуд. Відьма це не сила і не вчинки. Це щось у тобі, що змушує балансувати на межі добра і зла, не обираючи жодної зі сторін.

Обереш шлях, віддаси перевагу одній із сторін і станеш проклятою чи святою, а до того завжди відьма. У образі янгола… На вузькому шляху у невідомість…



#11587 в Мистика/Ужасы
#70309 в Фэнтези

В тексте есть: мистерия, ведьмы

Отредактировано: 26.03.2016