Я обов'язково повернусь

Початок історії

Вінниця – невеличке місто, повне своїх місцевих міфів і легенд. Його гордістю є ріка Південний Буг – завжди тиха, спокійна, світло - блакитнного кольору, на якій кофортно розмістився величезний фонтан і до якого так люблять приходити жителі. На вулицях завжди багатолюдно, навіть вечором. Але буває у Вінниці час, коли все завмирає. Люди похилого віку ( Та й не тільки люди похилого віку – люди різного віку любили пліткувати про це, таємниче знижуючи голос) говорили, що раз в шістнадцять років у місто приходить дух. Колись давно, десь років шістдесят тому, бродив провулками чоловік, що вишукував собі жертву повечорам. Вважав себе Богом, і що карає тих, хто сам скоїв лихо чи згрішив. Так, бачучи п'яницю чи розбишаку – не думаючи зносив їм голову. Часто, це були і прості невинні люди, що траплялися йому на шляху. Бо бачив чоловік гріх у кожному. Та потім помер він, але дух його так і не зміг знайти спокій. Шепотіли, що він виглядає, неначе скелет, вбраний у чорну довгу мантію. Звичайного зросту, нормального для чоловіка. І з виду нічим таким небезпечним він не здається, поки не підніме свій погляд. Кажуть, зіниці його горять червоними іскрами і виглядають моторошними. У народі ж його називали просто Віруючим. А ще частіше – Дияволом. 

Він приходить кожних шістнадцять років і залишається у Вінниці рівно на неділю. Днем його не знайдеш, але всю ніч безпреревно Віруючий безперервно бродить по околицях міста. Він щось викрикує, постійно молиться, а його кроки чути так, ніби він у тебе за спиною. Часто, коли він не може знайти грішну людину на вулиці, то стукає у кожні двері. Просить прийняти його на ніч, нагодувати чи напоїти, а якщо чує відмову у його проханні, то дістає срібну сокиру, якою ж тут же відрубує людині голову. У цю неділю жителі міста не виходять з будинків, не відкривають нікому двері і взгалі намагаються провести в тиші. 

Якщо ж за всю неділю Віруючий не знайде ні однієї грішної людини, то він заходить у будинок сам, при цьому вбиваючи людину, що йому приглянулась, не дивлячись ні на що. 

Ця легенда ходить і в інших містах, але ніхто крім самих жителів Вінниці не знає, коли наступає ця неділя, що раз у шістнадцять років. Одне всі знають точно: Віруючий несе з собою смерть.

Катерина народилась в п'ятницю, а на наступний день Віруючий забрав її сестру. 

Вона була ще зовсім маленькою, тільки кричала та плакала, коли він переступив поріг. Смерть сестри не стала для неї такою тяжкою та сумною, як для інших. Анастасію любили всі – дівчину з казковою усмішкою і блискучими очима. Можливо, вона була і не найкращою людиною у світі, але завжди могла допомогти у скрутну хвилину. 

Все, про що дізнавалась Катерина про свою сестру було від розповідей її батьків. Вони справді дуже гордились нею. І завжди дорікали Катерині, коли вона в чомусь була гіршою за нею. В той день, коли дівчині виповнилось шістнадцять, вона обрізала своє довге кучеряве волосся, сказавши батькам, що вона ніколи не зможе стати донькою, якою б вони гордилися. 

В цю ж ніч у місто прийшов Віруючий. 

Шарудіння за вікном стало голоснішим, дерева сильніше хиталися, а птахи і звірі замовкли. Катерина перевела здивований погляд з матері на батька, але ті мовчали. 

– Іди спати, Катю, – сказала мати. – Я сама все приберу. І не відкривай вікна, ніч обіцяє бути прохолодною.

– Спокійної ночі, доню, – хриплим голосом промовив батько. 

Дівчина нахмурилась, надула губи і вже хотіла щось заперечити, але передумала. 

Сходи скрипіли, а до них ще й додавався сумний та жалісливий шум вітру. 

– І не вздумай відкривати вікна! – крикнула їй навздогін мати. 

Катя лежала у ліжку і намагалася заснути. Вітка яблуні двічі стукнула в вікно і цього вистачило, щоб дівчина зкинула з себе ковдру і сіла на ліжко. 

Не дивитися у вікна.

Не відкривати їх. 

Катерина знала місцеву легенду напам'ять. Але навіть цього не було достатньо, щою вона не відносилась до неї з скептицизмом. 

Катерина підкралась до вікна майже безшумно. На вулицях було безлюдно, як і завжди ночами – ніхто не осмілювався бродити околицями за північ. Катерина подивилась на яблуню, яку, здається, посадили, коли загинула Анастасія. Дівчина здригнулася. Під яблунею хтось стояв і ніби когось очікував. 

Не дивитись у вікна.

Не відкривати їх. 

Катерина лише тихо прошепотіла сама собі, каменіючи від пристального погляду цього чоловіка: "Хто ти?". 

Вона не бачила лиця чоловіка, не чула його голос, а навіть якщо б було все навпаки, то їй від цього не змогло б стати менш страшно, ніж зараз. В один момент вікно запітніло зовні. Якщо це виводив сам Диявол, то у нього гарний почерк – букви широкі, розмашисті, зрозумілі. 

"Я – той, хто забрав твою сестру".

Катерина видохнула його ім'я раніше, ніж воно з'явилось на склі. 

"Віруючий"