Зі мною все добре

Глава перша я вже не можу це терпіти

Кожний день- це пекло. Бійки. Крики. Одне те саме.
Як воно мені набридло. Коли вже вони розлучаться.
І сьогодні був день не без криків.
-Як ти мені набрид,- кричить мама
-Вон пішла і без тебе поживу,- кричить батько.
-Сам пішов ідіот,- говорить мама
-А ну іди сюда,- гнівно кричить він.
І наближається до мами і починає бити її.
Мама кричить. Я вибігаю зі своєї кімнати і починаю розбороняти їх.
Але і я відлітаю,і боляче б'юся о стіл.
- Боляче ,- зі сльозами кажу я.
Мама підбігає до мене і дивиться на рану.
- Ти подивись що наробив,- кричить мама.
- Закрий всій рот, сама дивися до чого доводиш,- продовжує він сваритися.
- Це я доводжу ?!- здивовано говорить вона.
- ДОСИТЬ !!!- кричу я ,через біль.
Вони дивилися на мене. А по обличчю почали ще більше текти сльози. Їм було всерівно на мене. Коли я говорила мати, щоб вона розійшлася з ним. Вона говорила тільки що -як ти будеш без батька. Набридло все. Чому всіх все добре вони живуть. Радіють. Не сварять. А в мене таке кожен день. Чому я народилась. Чому? Чому не могла народитися де мене будуть любити і цінувати мою думку.
Бісить. Все бісить.
- Заспокойся,- тихим тоном говорить мама,- ми зараз від веземо до лікарні тебе.
Як мене везли до лікарні. Я пам'ятаю смутно. Напевно із-за того що в мене була сильна рана на голові.
Пройшло 3 дні.
Мене виписали. Сказали, щоб перев'язували рану і вона загоїться.
Мене приїхала забирати мама.
Коли ми йшли до машини. Я хотіла знову сказати про розлучення, щоб вона розлучилась з батьком.
- Мам ,- тихо промовляю я.
- Що? Десь болить ?,- занепокоєно вона говорить.
- Ні. Розлучись з батьком прошу тебе,- тривожним голосом говорю я.
- І куди ми поїдемо.
- Знімемо квартиру.
- Це не так просто як ти думаєш.
- А як я думаю. Ти бачиш в мене розбита голова. Тобі просто наплювати на мене на те як вбита в мене психіка, що я плачу ночами тобі все рівно,-з криком і сльозами кажу я.
- Заспокойся.
- Заспокойся!!??- це все що ти можеш сказати. Правда. Я не можу. Годі з мене терпіти це все.
- Мама! Я хочу жити без батька тобі так важко виконати моє прохання.
-А як будуть дивитися інші діти і казати що в тебе нема батька.
- Мені байдуже що будуть казати інші я хочу жити тільки з тобою без батька.
- Це не можливо. Годі цих балачок сідай в машину.
Годі? А для мене це не годі через 5 років як тільки мені стукне 18 ви мене більше не побачите. Обірву всі зв'язки з вами і буду жити сама і заробляти сама.
Незнаю коли, але я заснула. Мене будить мама і говорить що ми вже приїхали. Але я не хочу виходити з машини, не хочу бачити його обличчя, чути його голоса. Але я маю ще витерпіти це все 5 років. 5 років. Як тільки я зайшла в дім то відразу пішла в свою кімнату і закрила двері на замок. Хочу побути на самоті. Я відкриваю ноутбук і бачу що Аля мене запросила на вечірку яка відбудеться сьогодні, але я відмовилась не хочу нікуди, хочу полежати і послухати музику. Аля питає може щось сталось у мене що я не можу піти їй не потрібно знати що в мене рана на голові яка за живе десь через тиждень. Я закрила ноутбук дістала навушники і увімкнула музику під яку я можу розслабитися і побути у свої думка. Уявити своє майбутнє через 5 років. Як я зможу досягти все сама.
Я прокидаюся на годиннику 2:34. Я хочу поїсти. Відкриваю тихо двері і йду на кухню ставлю чайник, щоб попити чай. І накидаю собі в миску пюре з сосискою,але раптом я чую як хтось іде це батько. Дідько.
- Що ти тут робиш о 2 годині ночі. - сонно говорить він
-Їм.
-Як ти дістала забирай свою їжу і вали звідси.- ще сонно, але уже грубо говорить він до мене.
Я забрала їжу і чай, пішла до себе в кімнату.
І заплакала. Незнаю чому,але у мене почали текти сльози по обличчю я почувала себе подавленою.